"Відчуваю себе на 30, але до гумору ставлюся серйозно": Гриць Драпак

Коли говориш з артистом, здається, що перед тобою — цілий театр. І хоча у розмові Гриць Драпак досить серйозний, активності та жвавості як у рухах, так і словах — хоч відбавляй. Чоловік каже, що на 60 років зовсім себе не почуває. Максимум — 30.

Акторська майстерність супроводжувала співрозмовника з самого дитинства. У десятирічному віці в рідному селі з поетичною назвою Констанція його покликали на сцену розказати щось смішне. Уже 50 років Гриць Драпак розвеселяє людей дотепними історіями, байками та неймовірним артистизмом.  

— Вітаємо Вас із ювілеєм. Ви плануєте великий бенефіс. Що буде у програмі і кого кликали на свято?

— Планую свято на 4 квітня. Буде, як кажуть зараз, шоу-програма, або по-старому «театралізоване дійство». Приїдуть колеги, відомі артисти, з якими я багато років працював: Стьопа Гіга, Іван Попович, Андрій Підлужний. Приїде Герой України, Лауреат Державної премії Шевченка Анатолій Паламаренко. Я виріс на його байках, читав його ще у школі.

— Ви до гумору прихильні ще зі школи? Пам’ятаєте свою першу гумореску?

— Та чого ж не пам’ятаю? Просто колись діти вчили на всі свята чи події віршики. Коли я був десь в третьому або четвертому класі, батько приніс мені журнал «Перець» і знайшов там щось смішне. Пригадую, як на одному святі вітають жінок, а я читаю свою першу гумореску, в якій були такі слова: «Ти у мене жінка скромна, Що тобі та шубка. Ти у мене господиня. Ось тобі м’ясорубка». І пішло: зал реготав, зал сміявся, аплодував, і я почав розвиватися в цьому напрямку.

Потім у школі вже жоден концерт без мене не обходився. Я вже був «звєзда» (посміхається прим. ред.). Виступав, читав Остапа Вишню, Павла Глазового. А потім минуло багато років, і я таки познайомився з ним. Яке то гарне відчуття, хоч і через стільки років.

— Що було далі? Після школи  вирішили, що все життя будете жартувати?

— Я вступив у Теребовлю в училище культури. І там вже був якісний гумор, люди сприймали та сміялися. Потім була армія. А після армії пішов навчатися у студію театру ім. Франка на акторський відділ. У мене було таке амплуа «характерний комік», тоді я читав багато гуморесок, ми їздили з концертами, грали водевілі.

— Ви кілька років працювати у Тернопільському драмтеатрі. Яким був цей період і чи повернулися б до театру зараз?

— Після Києва приїхав у Тернопіль, мені запропонували роботу в нашому театрі. Працював там п’ять років. Зараз би не повернувся. Хоча в театрі у мене багато друзів, часто приходжу, там всі мене знають, але не повернувся би тому, що зараз я вільний: от хочу сьогодні працюю, не хочу — вимкнув телефон: будьте собі здорові. Я сам по собі. Роблю те, що хочу. У театрі є рамки, є режисер. А тут я сам, сам шукаю репертуар, байки, гуморески, монологи, щось доводиться придумувати самому. Хоча цей досвід добре вимуштрував мене. Тепер перед концертом чи корпоративом приїжджаю на годину раніше. Мені дружина каже: «Ти що, будеш чекати». Але я їду, бо краще я буду чекати, ніж мене.

— Що Вам більше подобається — вести корпоративи чи виступати на концертах?

— Корпоративи — це добре. Це — заробіток для артиста. Але, як каже мій друг Іван Попович: «Знаєте, що артист найбільше любить після грошей — оплески!» (посміхається - прим.ред). І це так, бо коли ти ведучий, то не завжди від аудиторії є та віддача, яку хочеш. Хоча дуже приємно, коли дзвонять, запрошують. Концерт — це інше. Люди прийшли, сіли. Вони знають, на кого прийшли. А навіть якщо нова аудиторія, то тобі треба так їх «хапанути», щоб бачити, що люди задоволені.

— А гумор для Вас — це мистецтво? Про що пишете найчастіше?

— То голосно казати «пишу». Я називаю це «сценічний варіант історії». Я почув щось, побачив, тоді це окультурюю і роблю текст. Зараз це вже з досвіду: відчути глядача, побачити, що йому потрібно. Бувало таке, що готую програму, а потім змінюю вже на сцені. Є імпровіз — це найвище мистецтво. Раз — і десятка. У нас же немає фонограми — це живе спілкування. Не можна записати щось точно наперед. Ти «голий», у тебе немає партнера, який зможе «витягнути», немає декорацій, немає диригента. Ти сам маєш показати міні-театр, вибудувати логічну міні-виставу. Але коли я вже бачу, що люди сміються в залі, тоді стаю щасливий.

—У вас особливий тембр голосу. Це зачіпає людей. А бувало таке, що він зникав?

— Як кажуть, таки є щось від Бога, але є правильне дихання у вокалі та в акторському мистецтві. Я це зрозумів під час навчання в університеті. Нас вчили, а потім це стало вже звичкою. Траплялося, що голос зникав. Сідав, але головне — дотримуватися правил дихання, тоді все буде добре.

— А було таке, що не могли виходити на сцену, бо у Вас немає настрою?

— А я актор. Глядачів не цікавить, чи зранку посварився з дружиною, чи в мене там щось не так в житті. Чим відрізняється поганий артист від хорошого? Професіоналізмом. Це твоя робота, ти маєш себе перебороти. Колись у Києві нас вчили: «Етика  Станіславського» — це система перевтілення. Коли ти маєш виходити на сцену і не думати про настрій. У мене було таке, коли помер брат, зранку — похорон, а ввечері — концерт, і такий, що я мушу там бути. Бо то День села, люди чекають, вони ж не перенесуть свято. І я приїжджаю, такий, оп, перевтілився і граю, виступаю для людей. Це — робота, моя професія.

— Коли у Тернополі розпочалась регіональна «Ліга Сміху», Вас одразу запросили у тренерське крісло. Як Вам новий сезон? Одна з Ваших команд — із Теребовлі. Чому піднялися з крісла на їх виступі?

— Я добре знаю Вітю Гевка з «VIP-Тернопіль». Ми з його батьком — земляки. Вітя мені подзвонив, питається: «Чи ви посиділи б у тренерах?» Я кажу: «Добре». І так з першого сезону я в тренерах. Цього сезону вже думав відмовитися, бо трохи не сходилося з графіком, але таки погодився. Теребовля із графіком молодці. Інші команди вже багато разів приїжджали, грали, пробували. А ці із графіком — взагалі ні. Хто такі? Що таке? Я навіть передачі «Майстер Шеф» не дивився, де той Славко Вархоляк брав участь, то вже потім мені жінка каже: «О Боже, це той хлопець, добре, що ти встав». Але хлопці сильні. Ми вже були на репетиціях. То там такі номери є — бомба.

— Ви багато часу проводите в компанії «молодняку». Чи відчуваєте у спілкуванні різницю у віці або в поглядах на гумор?

— З молодими часом думаю: «Хлопці, та живіть, що ви сидите і смс-ки пишете». Завжди кажу, що я людина  ХХ століття. Так, в мене є і телефон без кнопок, і електронна пошта, але розумію, що якщо маю витрачати час на телефон, то краще почитаю книжку. Але з молодими мені добре. Он хлопці мої з «Ліги Сміху» щось сплітають, але розумію, що я «в темі». На перших репетиціях «Ліги Сміху» редактори казали: «О ми думали, що Вам це буде не смішно». А я кажу, що як може бути не смішно, якщо то є добрий гумор? Щоправда, зараз гумор інший, ніж я його знаю. Ми звикли, що репетиції мають бути, а молоді на стендапи, на швидкий гумор розраховують. Моя ж думка, що до гумору треба ставитися серйозно. Головне — щоб то було смішно і не «по-жлобськи», у гуморі не повинно бути приниження. Ми всі рівні, ми жартуємо.

— Вдома ви часто жартуєте? У Вас є онук. Чи бачите в нього задатки до сцени?

— Ні. Удома я дуже серйозний. Не знаю, чому. Часом сам себе на тому ловлю, коли жінка каже: «Ну ти ж гуморист, ну та щось скажи». А я ні. Вдома я не хочу грати, перевтілюватися. Мені треба абстрагуватися, переключитися. Я не можу весь час бути веселим.

Так, маю онука. Я вже дід. Як то кажуть, хтось тебе дідом зробить: або діти або держава (жартує - прим. ред). Але онук в мене дай Боже. Такі перли видає. От, наприклад, як він казав до мене: «Дєд, у тебе телефон галімий. Купи собі нормальний». Оце я називаю класика життя. Знаєте, зовсім інакше сприйняття світу, коли онуки з'являються.

— То, може, у президенти? Чи думали колись про політику?

— Я ще маю совість. Хочу людям сміливо дивитися в очі. Мені багато партій пропонували йти першим у списку, але ні. То не для мене. Я людина відповідальна за свої вчинки перед іншими. Думаю, що гроші — то не головне. Так, і без них не можна. Я кажу дітям завжди: «Я не хочу, щоб ви були багаті, але ще більше не хочу, щоб ви були бідні. Поїдьте, подивіться світ, знайдіть щось добре, але не лишайтеся, а беріть то з собою і тут живіть, робіть. В Україні не зле, просто самі люди винні. От яка партія має прийти до влади, щоб люди не викидали сміття посеред вулиць? Єдина найбільша нині проблема — то війна. Ми всі тут хочемо, щоб люди не гинули. А вижити — ми проживемо.

— Минуло багато часу від Вашого сольного концерту. Що думаєте про своє майбутнє?

— Я змінився сам і програму практично всю теж змінив. Але я залишився тим самим «живчиком». Енергетика залишилася. Вважаю, що на свій вік дуже активний. Просто тіло старіє, а в душі я той самий. В душі мені 30, такий вік, коли вже і в голові щось є.  Я не знаю, який то «нормальний» тиск. Ніколи не міряю.  От я десь з однокласниками зустрічаюся. Вони вже там про болячки говорять, а я кажу: «Нащо тобі той тиск». От не хочу я про старість думати. У мене ще купа планів, багато думок. Куди мені вже старіти?

Фото: особистий архів Григорія Драпака

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.