Вільний від «правильності»: колеги в пам'ять про загиблого журналіста Героя Віталія Дереха

Журналіст, репортер, автор оповідок та короткометражних фільмів, пластун, інструктор, мандрівник, доброволець, військовий, розвідник, поціновувач життя та пригод у ньому. Таким був Віталій Дерех. 

У пам'ять про Віталія Дереха Українська Правда публікує спогади його знайомих. Нагадаємо, Віталій Дерех тривалий час працював журналістом «20 хвилин» та «RIA плюс».

За словами близьких, Дерех був людиною багатогранною і глибокою. Його неординарність не завжди вкладалась у звичні рамки та правила. Водночас він залишався справжнім і вмів сповна проживати кожну мить. Він мав внутрішнє світло, яким ділився з іншими.

Із задатками воїна та журналіста

Відмінником Дерех не був, але всі вчителі відзначали його неординарність, ерудованість, фантазію та начитаність. Змалечку він тягнувся до значно «дорослішої» інформації. У шостому класі читав університетські книжки з історії, які брав у старшого брата. Мав цілу бібліотеку праць про медицину, не раз пробував робити медичні експерименти.

Гвинтівки, вибухівки, ножі, стрілецька зброя — вмів усе розбирати, був членом «Пласту», зокрема займався в зброярському гуртку, багато читав. «Певно, ти народила воїна», — казали його мамі Олександрі Дерех.

Дуже добре декламував, гарно писав твори. Настільки гарно, що у другому класі вчителька засумнівалась у самостійності їх написання. Посадила перед собою, дала дві теми на вибір – мовляв, доведи, що це не батьки за тебе роблять. І хлопець за двадцять хвилин чудово написав твори на обидві теми.

— Майбутній журналіст у вас росте, — визнала вчителька пізніше.

Отаким він був – спраглим до знань, але тих, які йому до душі, а не тих, які визначає шкільна програма чи хтось інший. Він не був порушником правил, не бунтував, просто іноді не бачив сенсу в дотриманні певних норм.

— В усьому проявляв характер, — усміхається пані Олександра, мама Віталія. Хоч би й у тому, як вдягатись.

— Учителі запитують: чому не вдягаєте дитину, як треба? А я ж уранці вдягла його в новеньке, попрасоване, а він дорогою до школи десь собі перевдягся у те, що йому подобається, десь собі мав запаси. Так і на нагородження після економічних курсів пішов — я вбрала у все урочисте, біленьке, як усіх дітей. Вмикаю телевізор — і бачу свого Віталика в чорній футболці і джинсах. Ну що ти будеш йому казати?, —пригадує мама.

Відзначався і загостреним почуттям справедливості. У три з половиною роки йшов з палицею і криком «Наших б'ють!» захищати старшого брата від місцевих хлопчаків, незважаючи на те, що їх багато і вони старші. Дідусь розповів йому про те, що їхню родину в радянські часи вивезли до Сибіру — і після цього Віталій називав росіян не інакше як «москалями».

— Грається, стукаючи палицею об стіну, з вигуками: «Бий москалів». Це три роки йому було. Я ще сварилася з батьком, кажу: «Що ж ти його вчиш такого?». Виявляється, недаремно вчили, — пригадує мама.

Давав відчуття абсолютної безпеки

Патріотична і допитлива натура юного Дереха найкраще розкрилась у «Пласті». Тут він знайшов друзів на все життя, тут розвинулася його любов до пригод. Але так, аби не нервувати маму.

Тому офіційна версія завжди звучала заспокійливо. Наприклад: їду з друзями в країни Балтії на море. Насправді виявлялося, що це навчальна програма від НАТО. Начебто виїзд у дитячий табір читати гутірки (обговорювати певну спеціалізовану тему — прим. автора) виявлявся поїздкою в Суми на студентські протести. І, зрештою, «волонтерство у Львові» означатиме бої за незалежність на Луганщині у складі «Айдару».

Друзі цінували Дереха за те, яким він був, не очікуючи від нього «правильності».

— Він багатьом міг видатись різким, бо говорив правду в очі. Міг без напрягів сказати людині, що вона йому нецікава і він не вдаватиме інтересу. Натомість із тими, хто йому імпонував, щиро товаришував. Навіть часто на шкоду собі. Я пригадую, як в якийсь момент мені, тоді ще студенту, знадобилась якась сума грошей. А він позичив — і це були всі його гроші. Каже: «Та то дрібниці, я і без грошей нормально прожити можу, — пригадує його колега, близький друг і кум Андрій Шкула.

Андрій розповідає, що його друг умів розважатися нетипово. Наприклад, приніс в університетську аудиторію пневматичний пістолет і вчив влучно стріляти. «Краще в приміщенні, щоб вітер не заважав». А на Андріїв день народження приніс у ресторан стару французьку гранату – не бойову, звісно.

— Але так ефектно смикнув за кільце і покотив по столу зі словом «вітаю», що гості не просто зблідли, а буквально пожовтіли, — сміється Андрій Шкула.

Те, що комусь видавалось би пригодою, і було стилем життя Дереха. Він любив мчати на мотоциклі зі швидкістю понад 200 кілометрів, ходити в гори, досліджувати промзони і закинуті висотки, любив альпінізм і страйкбол. Маючи кілька вільних годин, ішов до лісу чи парку, бо дуже любив час на природі.

Дарця Веретюк стала його справжнім partner-in-crime.

— У нас були дуже різні етапи взаємовідносин від 2007-го, коли познайомились. Ми товаришували якийсь час, згодом були хорошими друзями, запеклими ворогами і навіть не спілкувалися взагалі два роки. Потім стали парою на кілька років, тоді знову найближчими друзями, а за тиждень до загибелі він пропонував шлюб. Хай там як, ми завжди були одне для одного тим, кому можна в будь-який час і за будь-яких умов написати «Потрібна допомога» і отримати її, — розповідає Дарця.

Дерех мав власний «фанклуб», бо володів усіма атрибутами для того. Красивий, високий, інтелектуал, позначений духом авантюризму, а відтак і регаліями військового. Попри те, що Віталій любив ризиковані розваги та сміливі пригоди, у близьких він асоціюється з почуттям безпеки.

— Він давав відчуття повної безпечності і свободи, абсолютне розуміння, що тобі не завдадуть шкоди, що би ти не робив. Його мозок, його сприйняття реальності було вільним від соціальних догм. Попри весь цей трешняк, який він проживав, який з ним ставався, він умів дати собі раду і залишався добрим. Він допомагав людям, попри те, що не дуже їх любив. І за це його неможливо було не любити. Бо він був унікальним, — каже Дарця Веретюк.

Задля журналістики — хоч на край світу

Учителька мала рацію: Дерех таки став журналістом. Пішов навчатись на редактора-видавця в Галицький коледж у Тернополі, трохи займався фотографією, трохи в ЖЖ писав, співпрацював з різними молодіжними та громадськими організаціями. Зрештою почав працювати в тернопільському виданні «20 хвилин», де видавалась також і головна газета області — «РІА плюс». Тут він пропрацював вісім років — до початку російсько-української війни.

— Про Віталика можна розповідати багато, бо він прикрашав життя своєю присутністю. Він був доволі неформальним, починаючи з методів роботи і закінчуючи побутом та повсякденним життям. Чого варті лише його журналістські експерименти, де він «проповідував нову релігію на площі Тернополя», без значних зусиль залучаючи «у віру» перехожих, які вже за декілька хвилин розпитували про канони й ритуали. Чи його експеримент із човном, яким плавав затопленими після дощів вулицями міста, — каже його колега, близький друг і кум Андрій Шкула.

Журналістські експерименти були «фішкою» Дереха. Він щедро генерував ідеї — і охоче їх втілював. Йому завиграшки було лягти просто на тротуарі й просити милостиню, продавати фото Януковича у «помаранчевому» Тернополі, або ж співати пісень в електричці.

Після чергового переформатування роботи редакції Віталій став репортером, що означало вимогу робити у тихому Тернополі по 5 новин на день. Він безмежно нудьгував, але чемно виконував норму, намагаючись відбути якомога швидше і зникнути з редакції у пошуках цікавіших подій.

Розважався, пишучи заголовки, що були на межі тонкого стьобу, Капітана Очевидності і редакційних вимог. «Угрупування «Бабуссі-кет» уже готує зброю», «Тернополяни мочать один одного на повну силу», «На місці, де збили дівчину, хочуть лежачого поліцейського» — наче і по суті новини, але ж як звучить.

На черговому редакційному «перекурі» Дереха спершу жартома, а потім і всерйоз підписали на недитячу авантюру. Журналіст-історик Володимир Мороз розповідав, що тернопільський чернець Ян Бейзим поїхав на Мадагаскар із місією. Там монах і помер від прокази, похований у місцевому лепрозорії. Мовляв, круто було би побувати на могилі земляка і зробити репортаж.

Хто б міг поїхати? Звісно, Дерех. А він і не відмовився. Кілька нарад, під час яких редакція сама не вірила амбітності власного задуму — і рішення ухвалене. Дерех мав полетіти на Мадагаскар, відвідати поховання ченця, а звідти уже повертатись через усю Африку, як вийде, в процесі роблячи короткі репортажі.

Так почався проєкт «З РІА — на край світу». Звісно, все, що могло піти не так, пішло не так. Проблеми з транспортом, мовою, вимогами перевізників (Дереха не взяли на корабель з острова на континент), потім його пограбували, тоді паспорт віддали за банку тушонки і пару доларів — і знову пограбували.

Зрештою, стало зрозуміло, що історія не просто цікава та авантюрна, а банально небезпечна, тож проєкт згорнули на півдорозі, а журналіст повернувся завчасно, встигнувши об'їздити Мадагаскар, Кенію, Танзанію та Занзібар. Це було літо 2013-го.

Робити те, що важливіше

А в листопаді 2013 почалась Революція Гідності. І в Київ на протести від редакції поїхав, очевидно, Дерех. Новини, прямі трансляції, чати з учасниками протестів – спершу він був журналістом. Однак дуже швидко втягся у вир подій і став їх учасником — волонтерив, витягував людей з-під обстрілів.

— Віталику була цікава журналістика, але він завжди обирав те, що важливіше. Бути учасником Майдану було важливіше, ніж розповідати про нього, — пояснює Андрій Шкула.

Після розстрілів на Майдані Дерех іде в АТО. Це був дуже логічний вибір для нього, бо він на Майдані зустрів однодумців, з якими були спільні цінності. А там, на сході країни, де Росія починала загарбницьку війну, були дуже потрібні його навички та вміння, здобуті ще з юнацьких літ у "Пласті" — домедична допомога, виживання в диких умовах, любов до зброї.

У травні 2014 року Віталій Дерех сів в один потяг з івано-франківцем Петром Шкутяком — вони разом їхали на війну, на навчальну базу батальйону «Айдар». Ця спільна дорога стала початком їхньої міцної дружби. 20 липня того ж року Віталій у серйозному бою надав першу допомогу одночасно двом важкопораненим побратимам — Петру Шкутяку і Олександру Косолапову.

— Він був єдиним, хто не розгубився тоді. Лікарі потім казали, що завдяки тому, як якісно він надав нам допомогу, ми не лише залишились живими, а добре відновились після цих поранень, — каже Петро Шкутяк.

Дерех воюватиме в «Айдарі» до літа 2015 року. Візьме участь у боях за Щастя, селище Металіст, Луганський аеропорт, Георгіївку та Лутугине, на 31 і 32 блокпостах, а також за низку інших сіл і містечок Луганщини. Весь цей час рідні думатимуть, що він звільнився з роботи в Тернополі заради праці у львівському виданні «Високий замок». Певно, що часом волонтерить чи возить щось військовим, але не більше.

Коли фото хлопця з позицій з'явиться в репортажі на «Українській правді», він телефонуватиме усім друзям і проситиме зв'язатись з редакцією видання, аби фото прибрали. «Щоб мама не взнала». Мама дізнається правду «з телевізора» вже тоді, коли йому вручатимуть нагороду — орден «За мужність» III ступеня.

Дерех не повернеться в журналістику. Він намагатиметься «бути корисним»: працюватиме впродовж двох років рятувальником у Мальтійській, а згодом Муніципальній службі Івано-Франківська, служитиме у «тернопільській» 44-й окремій артилерійській бригаді імені гетьмана Данила Апостола, якийсь час буде інструктором на дитячих і дорослих патріотичних таборах.

А 24 лютого 2022 року знову зробить логічний для себе вибір бороти ворога — і повернеться до війська. Знову зустрінеться з товаришами з «Айдару», але вже в складі інших підрозділів — співпрацюватиме з ГУР і служитиме в 1-й окремій бригаді спеціального призначення імені Івана Богуна.

— На війні з ним було дуже добре. Він розумів, що робити, навіть у найкритичніших ситуаціях. Багато вмів і знав. Не був типовим, але на війні немає типових людей. Власне, його творчість і давала можливість знаходити вихід зі складних ситуацій. Він був найкращим, — каже Петро Шкутяк.

Традиції недотримання традицій

Дерех загинув, рятуючи побратимів із сусідньої позиції після ворожого обстрілу біля селища Миронівський під Бахмутом.

— Війна виштовхнула його авіаударом із тіла, але так і не змогла знищити. Загинути на війні довелось, на жаль, уже дуже багатьом, та жити справжньою людиною у всіх сенсах і аспектах, бути собою, приймати усі плюси та мінуси, гостро і свідомо відразу на собі підшкірно відчувати найменші порухи обставин — ціна тому неймовірно висока, тож і здатні на це одиниці, — писала Дарця Веретюк.

Його поховали на Пантеоні Героїв Тернополя, що на Микулинецькому цвинтарі, 2 червня 2022 року. Рідні та друзі часто приходять до козацького хреста, що стоїть над його могилою, розповісти про те, куди котиться світ, «порадитись, як котити його все ж у кращий бік, позгадувати, як це робив він свого часу, та й просто потравити байки».

— Ми з друзями зустрічалися в лісі біля Ватри на його день народження. Але в останній рік не склалось, завадили обставини. Та він би не образився. Він не любив цих усіх ритуалів та традицій. Він цінував традиції недотримання традицій, — усміхається Дарця Веретюк.

На пам'ять про Віталія вона до його дня народження зібрала й оформила архів із фото, оповідками та короткометражками Дереха, впорядкувала тригодинне інтерв'ю для Інституту національної пам'яті. Завдяки цьому тепер кожен може поглянути, яку неймовірну людину, який величезний Всесвіт на ім'я Віталій Дерех втратив світ 28 травня 2022 року неподалік від Попасної.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.