Війна забрала життя Героїв Олександра Заповітряного та Владислава Зубка

• Монастирищина прощається з воїном, якому назавжди 29, Олександром Заповтряним. 1 червня 2025 року його життя обірвалось на Донеччині.
• У Підволочиській громаді розповіли історію Героя Владислава Зубка, який загинув захищаючи Україну в Маріуполі. 

Про втрату повідомляє Монастириська громада. Герою Олександру Миколайовичу Заповітряному було лише 29.  

Понад сім років війни нашого Героя

Народився Олександр 3 травня 1996 року в селі Нове Місто у родині Миколи та Олени Заповітряних. Зростав разом із молодшим братом Миколою. Навчався у Монастирищенській школі №1 (нині – ліцей «Ерудит»). Після закінчення школи вступив до ПТУ №25 (нині – ДНЗ «Монастирищенський професійний ліцей»), де здобув професію кухаря.

—  Особливе місце у його житті посідала військова справа. Олександр цікавився військовою історією та технікою, багато читав, а особливо цінував спілкування з друзями, які вже пройшли війну, — написали у громаді.

Згодом, у 2018 році, наш Захисник, підписавши свій перший контракт із Збройними Силами України, і сам одягнув військову форму та став на захист Батьківщини. Так розпочався бойовий шлях Героя, який триватиме понад 7 років —  до самого останнього дня життя Воїна.

—  Рідні та друзі згадують Олександра як доброзичливого й щирого чоловіка. Він легко знаходив спільну мову з людьми, умів підтримати у складну хвилину, цінував дружбу й завжди залишався відкритим і простим у спілкуванні. За зовнішньою життєрадісністю ховалася сильна й відповідальна людина, яка не боялася труднощів і вміла тримати слово. Його поважали і командири, і ті, хто щодня стояв поруч із ним. Олександра цінували не лише як Воїна, а й як Людину, на яку можна було покластися у найважчі хвилини. Для побратимів він був своїм – тим, із ким можна було розділити небезпеку, втому, тривогу і короткі миті радості далеко від дому, —  додали у громаді.

За мужність і відданість Батьківщині Олександр був неодноразово нагороджений, зокрема, відзнаками Президента України «За оборону України», Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий Хрест», Міністерства оборони України «Хрест Пошани», 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців бригадним хрестом «Україна або смерть», Всеукраїнського об’єднання «Країна» «За мужність і відвагу». а також за звільнення Київщини, Чорнобиля.

Брав участь у масштабних міжнародних військових навчаннях «Rapid Trident – 2018» («Стрімкий тризуб – 2018»), що проходили у вересні 2018 року у Старичах, на Львівщині, учасниками яких були понад дві тисячі військовослужбовців із 14 країн світу. Тоді Наш Хоробрий разом із побратимами неаби як здивував досвідчених бійців НАТО, показав високий рівень майстерності, за що й був відзначений почесними нагородами.

Та за понад сім виснажливих років війни головний сержант-командир міномета 2-го взводу мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців Олександр Заповітряний ще неодноразово вражав оточуючих своєю майстерністю.

Понад рік Героя вважали зниклим безвісти

—  1 червня 2025 року під час виконання бойового завдання на Донеччині, в результаті вогневого ураження противником двома ударними БпЛА типу «FPV» автомобілів забезпечення, в одному із яких перебував наш Герой, зв’язок із Олександром зник. Згодом рідних повідомили, що молодшого сержанта Олександра Заповітряного офіційно визнано зниклим безвісти, —  написали в міській раді.

Після понад 15 місяців невідомості, 18 вересня 2026 року, рідні дізналися, що їхній Захисник загинув, виконуючи бойове завдання. Те, у що вони так довго не хотіли вірити, стало реальністю, яку неможливо змінити.

28 вересня Олександр Заповітряний повернувся до рідного дому.

Остання дорога військового була встелена квітами та просякнута гіркими сльозами за молодим Воїном. Провести Олександра в останню земну дорогу зібралося багато людей. Рідні, друзі, побратими, духовенство, представники влади та жителі громади – усі, хто знав Героя, поважав і кому боліла його доля. Його кортеж супроводжував гул автомобільних сирен, який пересікався із німою тишею, схлипуваннями та словами молитви. Прапори схилялися над дорогою, а люди, ставши на коліна, віддавали останню шану тому, хто віддав своє життя за них, за Україну.

Поховали Героя з усіма належними Воїну почестями на новоміському кладовищі під триразовий збройний салют і Державний Гімн України. Синьо-жовтий стяг, який огортав домовину полеглого, військові передали рідним Воїна на вічну пам’ять про подвиг і звитягу Захисника України.

Висловлюємо щирі співчуття усім рідним і близьким Героя. Сили вам у цей важкий час…

Життя Героя обірвалось в Маріуполі

Історію Героя, який загинув, захищаючи Україну, розповіли в Підволочиській громаді.

—  Пам’ять про Героя назавжди залишається з його родиною — незалежно від того, де народився, жив чи загинув Воїн. А коли родина знаходить свій новий дім в іншій громаді, її біль, її історія та пам’ять про найдорожчу людину стають частиною і цієї громади.С аме так сьогодні Підволочиська громада приймає до свого серця пам’ять про воїна-захисника Владислава Зубка на псевдо «Ізі». Владислав народився та виріс на Запоріжжі. Там залишилося його батьківщина, його дитинство, його юність. Там він став на захист України. І на сході країни у Маріуполі віддав своє життя, — написали у громаді.

Після окупації рідного краю та трагічної загибелі сина його батьки знайшли прихисток у Підволочиську. Згодом вони стали жителями нашої громади й вирішили продовжити своє життя тут, знайшовши на цій землі новий дім.

— Разом із батьками до нашої громади прийшла і пам’ять про їхнього сина. Пам’ять, яку ми не можемо і не хочемо залишити лише родинною. Бо історія кожного Героя України — це частина великої історії нашої держави, а біль родини, яка живе поруч із нами, стає близьким і нашому серцю. З придбанням житла у Підволочиську батьки Владислав вирішили доживати в нашому краю, —  написали у громаді.

Саме тому ім’я Владислава Зубка та його подвиг назавжди залишаться в історії Підволочиської громади. Тіло Владислава й досі залишається в окупованому Маріуполі. Родина не має можливості провести свого сина в останню земну дорогу. Батьки через суд офіційно встановили факт його смерті, але для них це не означає завершення історії. Бо немає могили, до якої можна прийти, немає місця, де можна схилити голову над сином. Є лише пам’ять, любов і віра в те, що одного дня його буде повернуто додому.

Щирі співчуття родині Владислава!

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у Google