Все, про що мрієте, у житті збувається, переконує письменниця Ірен Роздобудько

Кількість професій, якими довелося заробляти Ірен Роздобудько на прожиття, вражає. Перш ніж стати письменницею, вона працювала офіціанткою в ресторані, шпрехшталмейстером у цирку, Снігуронькою у комерційній фірмі, завідуючою відеосалону в кінотеатрі, журналісткою жіночих журналів "Караван історій", "Наталі". Починала вона як автор детективів, а згодом переключилася на психологічну прозу.
Жінка каже, що всьому навчилася сама.
Радіє, що збулася її дитяча мрія - знятися у кіно. Їй вдалося зіграти маленьку роль та спробувати себе як кіносценарист. Зараз письменниця працює викладачем - навчає молодих режисерів. А ще вона вишиває бісером картини та ілюструє книги.

Письменниця, яка приїздила до Тернополя презентувати нові книги, 

- Пані Ірен, які найяскравіші враження у вас з дитинства?
- Я народилася у Донецьку. Росла хуліганкою. Мої батьки три роки жили в Німеччині, а виховувала мене бабуся. Можливо, хтось, як і я, мав мотузку із ключем на шиї. Її мені одягала бабуся щоранку та просила, щоб я через дві години після уроків була вдома. Я не трималася хати. Прибігала, кидала портфель і з пацанами бігала по дворах. Пригадую, що у дворі за домом була бібліотека, яка мене постійно манила до себе. Коли я забігала туди, то шаленіла від вигляду полиць із книгами. У моїй сім’ї не примушували читати. Але я ходила туди і брала книги...
Так ось книжки та вулиця - два контрасти, які отримала я в дитинстві. Доросле життя, яке я бачила на вулицях промислового міста Донецька, та інше, яке я зустрічала у книгах. Контрасти життя, які почалися у дитинстві, продовжуються і зараз...
- Ви зростали в російськомовному середовищі, але пишите книги українською…
- Родина у мене українська, але середовище навколо нас було дійсно російськомовне. До речі, у садочку я завжди виступала в українському строї. Потім я поступила до Києва на факультет журналістики, хоча мріяла про акторство.
Пишається своїми"фішками"
- У вас за плечима дуже багато професій…
- Коли перераховувати їх - треба чимало часу. Були серед них навіть дуже специфічні професії. Так, зокрема, я працювала шпрехшталмейстером у цирку - оголошувала вихід акторів на арену, офіціанткою, кухарем, відеоінженером у кіносалоні. У той час мене постійно звільняли. Але тепер той досвід став моїми "фішками", якими я пишаюсь. Адже випробувала на собі різні спеціальності, знаю їхні тонкощі та секрети.
- Ви неодноразово брали участь у літературному конкурсі “Коронація слова”, отримали визнання саме завдяки йому...
- Мені дуже допоміг цей конкурс. Адже його плюс у тому, що не треба оббивати пороги видавництв. Просто запаковувати свою роботу в конверт, написати псевдонім - і на цьому все. Мене це влаштовувало. Я не можу і не люблю пропонувати себе.
- Що треба для того, щоб стати успішним?
- Не люблю слово "успіх". Успіх дається тоді, коли в тебе вся голова в шишках! Аби стати багатим, потрібно народитись у заможній родині або бути таким розумним, щоб вигадати Facebook, McDonalds, джинси. Успіх - це механізм, який запускаєш не ти, а багато інших людей для тебе. А ти просто чесно виконуєш.
- Герої ваших книжок - реальні люди?
- Ще недавно я казала, що прототипів нема. Але тепер зізнаюсь, що вони є, але не такі прямі. Від різних жінок та чоловіків є щось своє. Я не люблю розповідати зміст книжок. Бо коли хтось каже, що у книжці йдеться про двох актрис, яких доглядає молода дівчина, то я в своїй книжці заперечила п’ятий постулат Евкліда про те, що паралельні світи не перетинаються…
- Чому так незвично назвали свій останній роман у новелах “Я знаю, що ти знаєш, що я знаю”? Як взагалі ви обираєте назви для своїх книжок?
- Можливо, це виглядає дивним, але спочатку виникає назва і... останнє речення майбутнього роману. А потім я вже починаю думати, що все це означає. Так було і з цим романом. А вже потім я почала міркувати - хто, що і про кого знає. І виникла така собі стара хазяйка котеджу фрау Шульце, яка все про всіх знає. А вже, коли почала писати текст, виявилось, що цей вираз став рефреном і для решти героїв. Адже всі вони знають про себе і про своє існування в чужій країні правду, тільки бояться вимовити її вголос... У мене майже ніколи не виникає проблем із назвами - вони приходять самі і змушують мене добре поміркувати над ними.
Про кіно мріяла з дитинства