Втекли від війни, але вона наздогнала у Тернополі 19 листопада: історія переселенки та її донечки
Вони приїхали до Тернополя з харківської Салтівки — того району, який з перших днів повномасштабного вторгнення став символом руйнувань. Олена сподівалась почати все з нуля, відновитися після пережитого та врешті дати шанс своїй маленькій донечці на дитинство без сирен і вибухів. Вероніка, якій рік і чотири місяці, народилася вже у Тернополі. Але родина, яка постраждала внаслідок ракетної атаки 19 листопада і дивом вціліла, шукає варіант, куди переїхати далі.
19 листопада вранці їхній дім на вул. 15 Квітня у Тернополі здригнувся від вибуху — сильніше, ніж тоді, у Харкові, коли почалося повномасштабне вторгнення.
Сьогодні харків’янка Олена Ганаза донечкою перебувають в обласній дитячій лікарні. Мама жінки— у дорослій. Родина втратила дім вдруге. Але вижили всі. На відміну від сусідів, згадуючи яких Олена не може стримати сліз і щоразу зупиняє розмову...
«Було як у Харкові. Тільки страшніше»
— Ми з Харкова, із Салтівки… Три з половиною роки жили тут у Тернополі, Веронічка народилася вже тут, — розповіла журналістці Олена. Говорить жінка тихо, інколи зупиняється, щоб не розплакатись. Її голос досі «хрипить»…
У момент удару однорічна донечка, яка зазвичай прокидається рано, міцно спала.
— Зазвичай Веронічка вже о сьомій бігає, сміється, гукає мене. А цього разу — спала міцно. І це її врятувало, — каже жінка. — Я почула «жжжжж…», й у ту ж секунду будинок повело. Наче його хтось підняв і хитав, як на гойдалках. Те саме, що було 24 лютого 2022-го о п’ятій ранку в Харкові, тільки значно сильніше. Дежа вю…
Другий вибух був потужніший. Після нього почали сипатися уламки, посипались шибки. Дитина прокинулася від крику Олени. Маленька злякалася, почала плакати. Олена згадує, як вхопила її на руки, а навколо вже летіло скло.
Уламки посікли Олену ще в перші секунди. Але вона думала лише про одне — де мама? Літня жінка була у сусідній кімнаті, вона після інсульту, ходить погано. Мама кричала і не могла піднятися. Все обличчя в порізах і синцях. Вона просто не розуміла, що сталося, згадує Олена.
Не згоримо — так задихнемось
Чоловік Олени першим кинувся до матері.
— Добре, що він був удома. Я б сама їх не витягнула — ні маму, ні дитину, — зізнається Олена. — У коридорі вже було важко дихати: в під’їзді палало, дим швидко затягував квартиру. Я ще тоді подумала, мовляв, не згоримо — так задихнемось. Ми забігли у ванну — там хоч трохи менше диму. Дитина задихалась, відштовхувала мокрий рушник, бо не могла вдихнути. Я просто тримала її й боялася думати, що це кінець.
Диму ставало все більше, а вихід із квартири був заблокованим — за ними чорний чад, згадує жінка.
— У кімнаті, де була мама, ще можна було дихати. У решті — чорна завіса. Ми всі кричали, сусіди кричали. Було відчуття, що ніхто не вибереться, — каже Олена Ганаза.
Жінка звонила рятувальникам, разом з чоловіком і донькою на руках визирали крізь вибиту шибу і кричали, аби врятували дитину. Це були, за словами Олени, найдовші хвилини в її житті.
«У нашому під’їзді загинули люди…»
Родину винесли та передали медикам. На куртці була кров, тому медики оперативно почали роздягати дитину, аби виявити травми. Згодом з’ясувалося, що це була кров або Олени, або її мами. Лікарі тоді полегшено зітхнули: у них легкі травми. Хоча в їхньому під’їзді загинули люди з верхніх поверхів.
— Коли ми вже були в лікарні, привезли ще й дівчинку з дев’ятого поверху… Вона в футболці й білизні, голова перемотана. А вона на мене так дивиться й каже: «Я вас знаю». Так, ми всі там жили. І скільки сусідів загинули, — жінка зупинила розмову, вона плаче. — Амелія із мамою, Віталік Долиняк із синочком. Літня пара, ще люди…
Це жах, який Олена не може збагнути.
Родина тікала від війни. Від прильотів, руйнувань, постійних вибухів. Тікала у відносно мирний тиловий Тернопіль, щоб у донечки було повноцінне щасливе дитинство. Тепер думають про переїзд до іншого міста, можливо, до Львова, де працює чоловік. Бо в ту квартиру на 15 Квітня навряд чи повернуться. Сама будівля вціліла, але помешкання все чорне від кіптяви і нагару.
«Щоб діти більше не гинули»
— Ми думали, тут буде спокійніше. Не хотіли багато — просто, щоб дитина росла без страху. Щоб не прокидалась від ракет, шахедів і оцього «жжжжж…», — каже Олена. — Але 19 листопада виявився страшнішим, ніж багато днів у Харкові.
Жінка каже, що дуже сумуватиме за колективом залізничного вокзалу, де до декрету працювала у касах. Мріяла би знову пройтись парком Національного відродження, де щодня гуляла із донечкою, відколи та народилася. Мріє знову побувати на набережній Ставу, яке вона з теплом називає «тернопільським морем».
Поки що маленька Веронічка із мамою і татом перебувають в обласній дитячій лікарні. Бабуся — у дорослій, їй надають допомогу. У маленької — подряпини, опіки та сильний стрес. Сама Олена — виснажена, але тримається.
— Я хочу просто спокійно поспати. Закривати очі і не прокручувати в голові ті хвилини, бо досі всі картинки того ранку перед очима, — зізналася жінка. — Щоб Господь дав здоров’я сили і витримки всім хлопцям і дівчатам, хто на фронті. І хочу одного: щоб це все закінчилося. Щоб дітки більше не гинули…
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
