«Я бачив пекло на землі, але мене тримала ти з дітьми». З полону повернувся Роман Кіф’як

Роман мав повертатися на роботу за кордон, але коли почалось повномасштабне вторгнення, сказав, що не стоятиме осторонь, бо мусить захищати свою сім’ю, тому вже у лютому 2022-го доєднався до війська. У полон потрапив в жовтні 2023 року в районі Куп’янська.   

Тернополянин Роман Кіф’як 7 березня зустрів своє 40-річчя у ворожому полоні. Герой провів у неволі рік і сім місяців, повернувся на рідну землю 23 травня, у рамках масштабного обміну 1000 на 1000. 

«Ми разом витримали все…»

Чоловік поки на реабілітації, але обоє дітей, — син Сашко, якому 2 червня виповниться 15 років, і молодша донечка, 9-річна Злата, вже мають грандіозні плани, як проводитимуть час із татом та куди підуть-поїдуть. А дружина Галина каже, що просто чекає на чоловіка вдома, аби бути поруч.  

— Я не хочу п’єдесталу, що я неймовірно сильна, витримала. Я звичайна жінка, яка кохає свого чоловіка. Я робила все, що потрібно, аби його звільнили. І чекала, — каже Галина Кіф’як. — Я та жінка, яка любить свого чоловіка. І ми разом витримали все…  

Не втрачати віру за жодних обставин. Навіть коли вам кажуть, що рідні не повернуться — доки ви не побачили тіла на власні очі, вірте, що вони живі, — поділилася досвідом пані Галина із тими, хто чекає рідних з полону чи війни. 

— Я відчувала свого чоловіка, щодня, щоразу коли молилася, я чула стукіт його серця, казала про себе: «Рома, я тебе чую», — розповіла дружина. — А він після звільнення зізнався, що  відчував це. Не можна здаватися! Треба працювати, шукати, підштовхувати офіційні органи, оновлювати документи, тільки не зупинятися. Як мені казали не раз, мовляв, чого ви дзвоните чи ходите – ваш чоловік не один такий. А я відповідала — у мене він один. Після дощу завжди є сонечко. Моліться і вірте, що все буде добре. І ваші рідні повернуться. Обов’язково… 

Зник безвісти у жовтні 2023-го

Роман Кіф’як закінчив 23 школу у Тернополі, потім навчався в коледжі на радіотехніці. І багато років працював в Домі кави – менеджером з продажу. Потім так склалася ситуація, що поїхав за кордон на заробітки, розповіла дружина. Перед повномасштабним вторгненням приїхав додому, оновив документи і мав повертатися на роботу. Коли почалася широкомасштабна війна, сказав рідним, що не стоятиме осторонь, бо мусить захищати свою сім’ю. 

— 15 лютого 2022 року він прийняв присягу, спочатку був у складі 42 бригади, згодом — у 57-ій, — розповіла Галина Кіф’як. — Зник безвісти на Харківському напрямку, у Куп’янському районі, поблизу Лиману 23 жовтня 2023 року. 

Тривалий час Роман був у списках безвісти зниклих, а в лютому 2024-го дружині подзвонили, що він нібито в полоні. Порадили чекати офіційного підтвердження. І в квітні 2024-го Роману змінили статус на військовополоненого, згадує дружина. 

— На зв’язок він не виходив зовсім, але я відчувала, що він є, що живий. Не знаю, як це пояснити, але я відчувала. І чекала, — розповіла пані Галина. — Згодом, у квітні 2024 року, в координаційному штабі з’явилася інформація, що Рома у Смоленській області. 13 жовня рідні отримали від нього листа: «У меня все хорошо, жду обмена». І ці кілька слів ворожою мовою ніби мені крила надали. 

«Наш тато є, але потрібно його відшукати»

Допоки не знали, де чоловік, молодшій доньці нічого не казали. Дружина пригадує, як мала весь час запитувала, чи не писав тато, чи не дзвонив. А їй лише говорили, що немає зв’язку з ним, треба зачекати. 

— Старший син знав, і дуже мене підтримував, — згадує пані Галина. — Я мусила йому сказати. Подзвонила до нього, попросила прийти здати ДНК. Пояснювала: наш тато є, але нам потрібно його відшукати. У нас з Ромою феноменальні діти. Їх ще тато навчив: є проблема – треба вирішувати. 

Доньці сказали, що тато в полоні, коли рідним дозволили написати Романові лист. Тоді Галина підійшла до донечки і попросила щось намалювати татові. Пояснила, де він і що з ним. 

— Мала розплакалася, каже, — я знала, відчувала, що щось не так, — згадує пані Галина. —  Вона дуже татова доця… Донька каже, мовляв, ти плакала, ховалася від мене, але я це бачила. Після цього був період, що вона брала Романове фото і тихенько його обнімала, цілувала. Ми чимало пережили, але тепер маємо гарний результат! 

У день, коли чоловіка звільнили з полону, Галина, згадує, була на роботі. Передчуттів — жодних. Знала, що мав бути великий обмін, але після минулих розчарувань і стресів, коли з полону поверталися інші Герої, а Романа серед них не було, боялася сподіватися. Бо щоразу дуже картала себе, може мало робить, може не у всі двері стукала. Потім цей стан переходив у втіху за інших. А вона далі чекала… 

— Спочатку подзвонили з координаційного штабу, що Романа обміняли, згодом підтвердили із Києва, — згадує пані Галина. — Я знала, що він є у списках. Але вже напередодні мав бути обмін — і не відбувся. І тут така звістка: Рому обміняли. За півтори години він сам подзвонив. 

«Я вдома, я в Україні»

Пані Галина каже, що ці емоції словами передати неможливо. Особливо коли почула у слухавці: «Я вдома, я в Україні. Як діти? Як ти? Як вдома?»

— А я лише кричала: «Рома, я кохаю тебе, я чекаю на тебе», — жінка плаче, згадуючи цю мить. — Потім він лише сказав, що живий-здоровий, з руками-ногами, трохи «потрьопаний». Я після цього покликала дітей до себе на роботу і сказала, що тата звільнили. Злата розплакалася, а син щоразу запитував, чи я правду кажу. Златка цілий день не могла говорити. Казала слово «тато» і плакала. Вже згодом заспокоїлася, сама передзвонила до Роми: «Тато, я вже не плачу…» 

У розмові телефоном із дружиною Роман розповів, що багато довелося пройти. Сказав: «Я бачив пекло на землі, але мене  тримала ти з дітьми». Розповів, що навіть не розумів, наскільки він сильний, якщо витримав це все. І що напередодні нового року отримав листа від рідних, який, зізнався, примусив триматися… 

— У дітей зараз на тата грандіозні плани, — Галина сміється. — Дуже його чекають. Рома наш дуже домашній, чудово готує. Стейки з розмарином, закрутки, а як м’ясо коптив…  Дітей, коли були маленькі, смайликами-смаколиками годував. Грався з ними, багато часу проводив. Дочка могла його розмалювати, а він терплячий сидів… Таке тепло від цих спогадів. У нас все це ще обов’язково буде. 

І діти, і Галина дуже хочуть поїхати до Романа, а той проти. Каже, не хоче, аби діти таким його бачили. Та й можливості наговоритися і набутися разом майже не буде. Бо поки не реабілітації, проходить обстеження. А малі будують плани: підемо туди, робитимемо те, риболовля, похід. Галина жартує, що мами вже не треба, вдома чути лише «тато». 

— Я ці дні ходжу і весь час посміхаюся — вже аж скули болять, — зізналася жінка. — А Рома постійно пише, що любить нас. Як хоче жити, дихати на повні груди, і щоб все було добре. Дуже хоче спокою. Каже, що коли ти там (в полоні — прим. авт.), переоцінюєш життя і цінуєш те, що маєш. А в дітей очі світяться від щастя. Тато наш дуже сильний духом — скільки пережив, а сміється, жартує. Тепер у нас все буде добре — я точно це знаю… 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.