«Я не могла йому сказати, що мама не дочекалася…» З полону повернувся Костянтин Глінчіков

60-річний військовий з Тернопільщини Костянтин Глінчіков — найстарший захисник, яких повернули з полону 6 березня. Він перебував у неволі 960 днів, більшість з яких провів у колонії неподалік місця, де зараз проживають його родичі. А єдина дочка захисника найбільше боялася, щоб росіяни не дізналися про його походження…

«Батько каже, що до останнього не сподівався на обмін, — згадує єдина донька звільненого Аліна Федорчук. — Казав, що їх кудись літаком перевозили. Руки були зв’язані, очі закриті. Він думав, що просто місце утримання знову змінюють. А вже коли побачили, що це Білорусь, кордон і автобуси — тоді зрозуміли, що це обмін. Він нічого не розповідає про полон, і щасливий повернутися додому. Дуже розпитував про мене з дітьми і маму. А я не могла йому сказати, що мама чекала, але не дочекалася — у листопаді 2025-го її не стало…»

У полоні — від 20 липня 2023 року

Костянтин Глінчіков народився 29 квітня 1965 р. у Солотвино Закарпатської області. Перебував у відрядженні в Україні, де познайомився з майбутньою дружиною Людмилою, з якою прожив разом 39 років. Згодом родина оселилася у с. Шкроботівка Великодедеркальської громади. Народили єдину доньку, тут чекали на появу трьох онучат, звідси пішов у військо у віці 58 років.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, спершу мобілізували чоловіка доньки. Потім і Костянтина запитали, чи піде служити — і він погодився.

—  Спочатку, у березні 2022-го, йому відмовили через вік, — згадує донька Аліна Федорчук. — Через рік таки опинився у складі 42 бригади, це було у лютому 2023 року.

Він служив штаб-сержантом у 42-й бригаді, 422-му батальйоні. Після навчань їх відправили на Донеччину — у Серебрянське лісництво біля Лимана, де тривали сильні обстріли. 

— Тато потрапив у полон 20 липня 2023 року біля населеного пункту Григорівка на Донеччині, — розповіла донька Аліна Федорчук. — Нам повідомили односельчани-побратими, що це сталося після потужного ворожого обстрілу українських позицій. І що батько зниклий безвісти.

Через десять днів з’явилося перше відео з полону. Костянтин сам розповідав, як усе сталося. Донька каже, що в батьковому прізвищі зробили помилку, але сумніву не було: це Костянтин Глінчіков. Після цього жодного зв’язку не було роками. Листів не писали, контакти родини з батьком були відсутні. Що живий, дізнавалися від хлопців, яких звільняли з полону.

«Вітаємо, вашого батька звільнено»

Аліна зверталася до всіх дотичних інстанцій, писала заяви і їздила на акції на підтримку військовополонених до Тернополя, Львова і Києва. Жінка дуже сподівалася, що батько повернеться у серпні 2025-го, коли був обмін тисяча на тисячу. Але, на жаль…

Де саме перебував, як розповів пізніше батько, він не знав. Лише від звільнених полонених часом надходила інформація, що він у Свердловську. Потім сказали, що Костянтина вивезли в Башкирію, пригадує донька. Саме у тих краях, на Уралі, колись проживала рідна сестра і мати Костянтина, з якими він багато років тому припинив спілкування. Батьків тато помер ще у 2015 році в Казахстані, чи жива батькова матір — невідомо.

— Я дуже переживала за тата, бо його батьки — росіяни, хоч він народився в Україні, — каже донька. — Тато припинив з ними спілкуватися ще задовго до початку війни, і ми ніяк не підтримуємо з ними зв’язок. 

Донька хвилювалася, щоб у полоні не дізналися про батькове походження і щоб це йому не зашкодило.

— Шостого березня я була в лікарні з дитиною, — згадує Аліна Федорчук. — Потім в суді забирала документи, бо після смерті матері потрібно було вступити в спадщину і доводилося через суд доводити рідство — у прізвищах різнилася одна буква. Дуже насичений день. І тут дзвінок: «Ми вас вітаємо, вашого батька звільнено, чекайте дзвінка». Я вже подумала, що то помилка чи шахраї…

Згодом все підтвердилося. Жінка згадує, що вперше після скількох років почула батьків голос 8 березня. Колишнім бранцям видали сенсорні телефони, а старший чоловік не міг розібратися з технікою. Тому донька згадала, що в рідних з їхньої бригади є група у соцмережах, і там точно є родичі також звільненого з полону 6 березня побратима. Через нього і знайшла.

—  Здрастуй, донечко моя любима, — батько сказав це російською, згадує Аліна Федорчук. — Він все розпитував як я, діти, як мама. А я тоді просто не могла йому сказати, що мами вже немає. Вони прожили разом 39 років, і вона дуже його чекала. Але не дочекалася чотири місяці.

Планував охреститися і взяти шлюб

Батько зараз у лікарні у Вінницькій області, поступово відновлюється після пережитого. Ми спілкувалися із донькою, яка саме поверталася з Вінниччини, де хоч ненадовго зустрілася з Костянтином і змогла його обійняти. Жінка вже зізналася про втрату дружини, а батько сильно засмутився. І в перші миті після звістки тільки й зміг сказати: «Я відчував, що ви мені щось недоговорюєте…»

Під час розмови він розпитував про рідних та односельців. Аліна розповідала, що помер його швагро, мамин брат, хто зник безвісти, а кого з земляків забрала війна. Якоїсь миті Костянтин просто зупинив доньчину розповідь. Пояснив, що більше це чути поки не може…

— Дуже журився, що внучка зі мною не приїхала — до хлопців, самі розумієте, дідусі більш стримані, а внучку, яка на нього схожа, просто обожнював, дивувався, що вона так виросла, — розповіла Аліна. — Про полон майже не згадує. Здоров’я потребує серйозного лікування, він залишився без зубів. Коли розпитую, чому, відповів, що хлопців багато таких. Кому вибили, у кого повипадали без належного догляду і лікування.  

Попри все, Костянтин вдячний за зустріч. Із захватом і теплотою розповідав доньці, як їх зустрічали, як приїжджали волонтери і ще багато-багато людей. Це йому дуже запам’яталося і він зізнався, що навіть не сподівався, що тут на них, вчорашніх бранців кремля, так чекали.

Зараз Костянтин мріє зустрітися з онуками, яких любить понад усе. Він із задоволенням і трепетом розглядав їхні фото на доньчиному телефоні. У планах — відновити посвідчення водія, можливо, купити авто. Але були й мрії, яким здійснитися не судилося.

— Батько мій не хрещений, то найбільше хотів повернутися додому і охреститися, а потім взяти з мамою церковний шлюб, — розповіла Аліна, що почула від батька під час їхньої зустрічі. — Тепер він просто хоче повернутися додому. Туди, де його хата, де похована мама. А я найбільше хвилююсь, як він повернеться в пустий дім…

Попри все родина готується зустрічати батька вдома та впорядковують оселю і подвір’я. Готові долучитися до цього і односельці, вони вже телефонували доньці та пропонували допомогу. Аліну ж більше непокоїть батькова фраза, яку він промовив, коли обговорювали його пенсію і те, що, ймовірно, йому для її оформлення бракуватиме стажу. Тоді й прохопився: «А хто тобі сказав, що я піду зі служби?..» 

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.