Я виходитиму, доки не обійму свого брата: рідні полонених і зниклих безвісти вийшли на акцію у Тернополі
Вони боронили країну до останнього, і ми повинні за них пам’ятати і добиватись їхнього повернення додому. Бо як забудуть рідні, про них забудуть всі, — сестра військового, який два роки перебуває у полоні, чекає, коли почує у слухавці: «Я живий, я вдома, в Україні».
Рідні полонених та військовослужбовців, що зникли безвісти, вийшли на акцію у Тернополі «Не мовчи! Полон вбиває!». Розпочалась вона о 13.00 попри дорогу на вул. Листопадовій, біля Архикатедрального собору.
У руках плакати «Не мовчіть, коли треба кричати», «Не забувай захисників Маріуполя».
Організатори – родини захисників Маріуполя, які зараз проживають у Тернополі та рідні тих, хто зник безвісти під час повномасштабного вторгнення.
Трирічний Андрійко Кушнір чекає тата з полону і прийшов на акцію з мамою Іриною. Батько хлопчика Володимир у полоні 4 місяці. І родина дуже чекає на його повернення додому.
Чоловіка поранило, брат у полоні
Серед учасників акції мати двох донечок Наталія Щербина, яка пережила окупацію на рідній Херсонщині. Через місяць після деокупації родина переїхала до Миколаєва, а згодом і до Тернополя, аби бути біля чоловіка Наталі й батька їхніх дітей, який у нашому місті лікується та проходить реабілітацію після поранення на фронті. Рідний Брат пані Наталії від травня 2022 року у полоні.
— Я виходжу на акції за брата, який потрапив в полон в травні 2022 року, вийшовши з Азовсталі за наказом нашого головнокомандуючого, — розповіла «20 хвилин» Наталія Щербина. — Цей полон триває вже майже два роки.
Брат жінки Віктор Сітніков ще у 2017 році пішов на строкову службу, потім підписав контакт. Згодом навчався в Харківській національній академії Нацгвардії України. Проте диплом так і не отримав — за півтора року до закінчення навчання забрав документи. Як пояснив свій вчинок рідним, мовляв, не хочу дивитись матерям в очі і казати, що їхні діти загинули. Тому покинув і пішов за контрактом в АТО.
Обіцяли 3-4 місяці, вже 2 роки чекаємо
— Повномасштабна війна застала його у Волновасі, — розповіла Наталія Щербина. — У нього саме мала бути ротація, і в лютому 2022 року у брата закінчувався контракт. Війна в Маріуполі розпочалась ще 22 лютого. Вони відходили, відбивались – аж до самого міста. Так він опинився на Азовсталі. Мав осколкове поранення. 17 травня написав: «Все добре. Живий. Отримали наказ – виходимо в полон». Нам обіцяли 3-4 місяці, і вже 2 роки, як чекаємо. Ніхто нічого не каже. Хіба всі в один голос — і координаційний штаб, і військова частина кажуть — чекайте.
Наталя згадує, як пережили окупацію. Чоловік, за даними противника, був записаний у теробороні, брат — учасником АТО. Тому родина переховувалась. Іншого виходу, каже пані Наталя, у них не було. Після деокупації змушені були переїхати до Миколаєва, а чоловік пані Наталі одразу пішов добровольцем на фронт. Це було у 2022 році. А в квітні 2023-го отримав поранення.
— Я буду до останнього виходити на такі акції, доки не обійму рідного брата, — зізналась «20 хвилин» пані Наталія. — Поки не почую: «Я вже дома». Він є у списках на обмін, і російські пабліки їх подавали. Я не розумію, чому немає обмінів – останній відбувся 8 лютого. 23 квітня російська сторона дала йому можливість зателефонувати додому. Брат питав, коли обмін. І знову тиша. Я буду стояти до останнього. Вони боронили країну до останнього, і ми повинні за них пам’ятати і добиватись їхнього повернення додому. Бо як забудуть рідні, про них забудуть всі.
Наталя вже організовувала подібні акції, коли проживала у Миколаєві. І завжди виходила на них разом з доньками — молодшій у травні виповниться 5 рочків, а старшій у листопаді — 13. На акції у Тернополі дівчаток не було. Їх не нетривалий відпочинок забрала відома тернопільська волонтерка Раїса Коляда, яка й допомогла родині переїхати до нашого міста і зараз опікується Щербинами. І доки діти хоч трохи відпочинуть, мама стоятиме на акціях за брата, добиваючись звільнення захисників. Стоятиме, каже, доки не почує: «Я живий, я вдома, в Україні»…
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
