«Я знала, що він живий»: після 20 місяців полону додому повернувся тернополянин Андрій Коваль

Андрій Коваль із Тернополя провів 20 місяців у неволі. У російському полоні схуд майже в половину, але, як каже дружина, вона закохується в нього знову. І запевняє: Андрій такий чоловік і батько, про якого можна тільки мріяти…

«Ось який вигляд має Щастя... Це найщасливіший день у нашому житті. Андрій такий виснажений, схудлий, втомлений, але такий наш, рідний, найдорожчий, бажаний, коханий, — Олена, дружина звільненого з полону Андрія Коваля, не стримує емоцій. — І ця посмішка на обличчі, яку ні з чим не зрівняти. Моє серце, моя душа, мій рай, моє життя. Я найщасливіша дружина, мама. Дякую, Господи, за почуті молитви, за терпіння, за любов та ласку. Ми все пережили — чоловік вдома!»

У камері залишився один

Звістка про звільнення Андрія приголомшила. Олена Коваль згадує, як чекала на повернення чоловіка у травні, коли за кілька днів обміняли тисячу на тисячу. Напередодні повернувся з полону чоловік, який із Андрієм був в одній камері. Звільнили всіх, Андрій залишився там один. Тому побратим запевняв: завтра і Андрія звільнять. Але… 

— Спершу прийшло повідомлення від координаційного штабу, я читала і не могла повірити власним очам. Плакала, кричала і, здається, зовсім не розуміла, що там написано, — згадує пані Олена 24 серпня. — Просила маму подивитися. Потім зайшла у «Дію». Там теж повідомлення, що Андрія обміняли. Я перечитувала його знову й знову. 

Андрій Коваль родом із Романового Села. Проживав із родиною в Тернополі. Чоловік за фахом кухар і бармен, але до початку повномасштабного вторгнення працював в «Епіцентрі» продавцем-консультантом. Колеги дуже хвилювалися і підтримували дружину, коли Андрій Коваль зник безвісти. 

Вдома на нього чекала дружина та двоє діток – восьмирічна Анастасія та Даниїл, якому виповнилося 3,5 рочки. Малого батько востаннє бачив, коли тому було півтора. 

— Андрій — найкращий чоловік, найкраща людина, яку я зустрічала, люблячий батько – він завжди дбав, любив, оберігав, і сім’я у нього була на першому місці, — розповіла Олена Коваль. — Це такий чоловік і батько, про якого можна тільки мріяти. 

Війна змінила все

9 березня 2022 року Андрій пішов у ТЦК, його мобілізували, прийнявши на посаду старшого кухаря. Пройшов навчання і курси, а вже у вересні 2023-го у складі 10 штурмової бригади виїхав на Донеччину, служив в в район Бахмута. 24 листопада він вирушив на своє перше бойове завдання. 6 грудня прийшло сповіщення: військовий зник безвісти.

— Прийшли з ТЦК, вручили сповіщення і сказали, мовляв, готуй чорну хустину. Але я не вірила, знала, що він живий. Серце підказувало, – згадує дружина. — З побратимами спілкувалася, зачіпка, що Андрій у полоні, була. А в мене з’явилася надія. Бо в сповіщенні в ТЦК цю надію відібрали. Видали документ, де було сухо зазначене, що зник безвісти, а в дужках — ймовірно, загинув. Чому не пишуть «ймовірно, у полоні»? Чому не дають рідним надію? Це добивало страшно. Хотіла сварилася, сперечалася, я ж знала, що це не так, і він живий. 

Через кілька днів Олені зателефонував невідомий чоловік. Російською він запитав, хто мені Андрій Коваль. Дружина підтвердила, що це чоловік. Невдовзі їй скинули відео: Андрій сидів у незнайомому приміщенні, виснажений, але живий. Це стало першим доказом для дружини, що чоловік у полоні. І головне, що він живий. Сумніву, що на відео був саме Андрій, каже Олена, — не було. 

Казала дітям правду

Далі були місяці листування з установами, десятки звернень у міжнародні організації, нескінченні поїздки до Києва й на акції підтримки. 

— Я не дозволяла собі зупинитися. Вночі плакала, а вдень витирала сльози й бралася за справи. Я знала: якщо зупинюся – його забудуть, — каже Олена.

У лютому 2024 року Міжнародний комітет Червоного Хреста офіційно підтвердив: Андрій перебуває в полоні. Для жінки це стало водночас і біллю, і полегшенням.

Олена сказала дітям правду, що тато в полоні. Не придумувала, що він поїхав на роботу чи в інших справах. І як би важко не давалося кожне слово, чітко пояснила: тато в полоні, розповіла, хто його полонив і чому. Але, запевняла дітлахів, — він їх любить і обов’язково повернеться.

Жінка брала участь у численних акціях у Києві, Житомирі, Стамбулі, передавала звернення до влади, міжнародних організацій, навіть Папі Римському та ООН. 

— Зустрічі в Києві були щомісяця, а то й двічі на місяць, — згадує Олена Коваль. — СБУ, омбудсмен, координаційний штаб, зустрічі, дзвінки, поїздки — це все було по максимуму. Стукала, де тільки можливо. У нас, в 10 бригаді, є ГО «Опора титанів», де рідні зниклих безвісти і полонених, за яких боремося. Ми об’єдналися і добивалися, аби наших рідних звільнили. І я стукала в усі двері. Не могла дозволити, щоб про мого чоловіка забули.

Пережив пекло

Коли на День Незалежності підтвердили, що Андрій серед звільнених, жінка не могла стримати емоцій. «Це була істерика зі слізьми. Я перечитувала повідомлення й не вірила, що це правда. А коли почула його голос – не могла вимовити жодного слова», – зізнається вона.

Андрій сильно змінився: з кремезного чоловіка, який важив понад 120 кг, він повернувся виснаженим і ледве тримався на ногах. Зараз його вага 65 кг. Але для Олени це не має значення. 

— Головне, що він живий. Ми будемо лікувати, відновлювати. Ми зробимо для нього все, що тільки можливо. А я відчуваю, що закохуюся в нього знову, – каже жінка.

Андрій зізнався дружині, що останні вісім місяців провів у російській колонії в нелюдських умовах. Його катували електрошокерами, змушували по десять годин бігати на місці, залишали на морозі, через що він відморозив нирку.

— Він розповідав, що були моменти, коли він не витримував і молився про смерть та просив, щоб його добили, — розповіла пані Олена. — Розповів, як знайшов шматок скла в колонії. І з ним лягав спати, бо наступного етапу катування не витримав би. Але тієї ж ночі йому наснився син. І це стало поштовхом жити. Він тримався заради нас…

Тепер Андрій перебуває на лікуванні й реабілітації. Родина мріє про спокійне життя разом. А Олена зізнається: за ці два роки стала іншою. Раніше все вирішував чоловік, а дружина з одного декрету пішла в інший. Займалася здебільшого дітьми і домом. Згадує, що була тихою, скромною. Коли Андрій зник, жінка, зізнається, кардинально змінилася. Розуміла: треба йти до кінця. 

«Кохана, не плач, я вже вдома»

У день, коли чоловіка звільнили, було сотні дзвінків з незнайомих номерів зі словами вітань. Тому автоматично відповіла на черговий дзвінок з номеру, якого не було у телефонній книзі. 

— Привіт, це я. Кохана, не плач, я вже вдома, — це перше, що я почула і розплакалася. Він мене заспокоював і плакав сам. —згадує Олена. — Наступного ранку він подзвонив на вайбер. Тяжко звикнути до нього — зовсім іншого. Голос за два роки майже не змінився. А зовні… Цікаво його зараз вивчати, риси обличчя – не можу передати ці відчуття, але я закохуюся в нього знову. Мала впізнала Андрія, кричала, таточко, ми тебе дуже любимо. Тепер тільки й мови: мамо, а коли ми до татка поїдемо? 

Тепер знову треба тренувати витримку, сміється Олена Коваль. Це так важко, знати, що кохана людина — за кілька сотень кілометрів і неможливо до нього поїхати і обійняти, бо карантин. 

— Знову перепона. Знову стоп, хоча він зовсім поруч, — зізналася Олена Коваль. —  Я вже казала до мами, мовляв, як чоловіки раніше стовбичили під пологовим і не могли обійняти коханих, так і я готова під вікнами центру реабілітації стояти. Просто любуватися ним крізь шибу. Не знаю, чи витримаю. Я мушу його побачити… 

Надіятися на Бога, молитися безперестанку – будь-де, чи вдень, чи вночі, у храмі чи просто йти вулицею і промовляти — головне щиро, від душі. Вихлюпувати у молитві все, що на серці, відкриватися Богу навіть подумки — це, зізналася Олена, допомогло їй вистояти і дочекатися. 

Пережитим вона ділися з тими, хто поки не дочекався своїх рідних. В жодному разі радить не зупинятися. Навіть коли нестерпно боляче і важко — тільки йти вперед. 

— Часом здавалося, ніби завдала собі на плечі мішок із цементом і мусить його нести. Піднімалася і несла, бо знала, що головне не опускати рук, — каже Олена. — Не зупиняйтеся і ви. Просіть у Бога сили і підтримки. Я розуміла, що вибиваю для  себе чоловіка і дітям тата, повертаю своє. Куди тільки не писала — і до Арабських еміратів, і в Женеву, і до Папи Римського, і в ООН, і в Європейський суд з прав людини. Просто не давала забути про мого чоловіка. Я не знаю, що дало результат, але тепер точно знаю, що дива трапляються. 

Олена дякує Богу за те, що чоловік повернувся. Тепер мріє, аби він забув усе пережите як страшний сон. Вірить, що разом вони все подолають. Головне, що її Андрійко вже вдома — на українській землі…   

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.