Партнер рубрики

Залишилися без вікон, дверей і навіть стін. Ексклюзивний репортаж із села біля Тернополя після ракетного удару

Ірина БЕЛЯКОВА

Пан Йосип показав, що спав на цьому дивані, коли на подвір'я прилетіло. Стіна посипалась, він накрився з головою ковдрою — так і врятувався

Люди роками будували житло та вкладали сюди по крихті. Засадили городи та впорядковували ділянки, на місці яких утворились вирви. Журналісти «20 хвилин» поговорили з потерпілими, які втратили майно, та головне — залишилися живими

Вулиця Вишнева у селищі Великогаївської громади неподалік Тернополя буяє цвітом. І серед всього різнобарв’я — будинки з вибитими вікнами. Навіть на вузькій вуличній дорозі — поміж домами, — купа скла та рештки цегли і дощок. А на подвір’ях копошаться люди.

Саме сюди влучило під ранок 14 травня. У деяких будинках зруйнувало стіни. Як люди залишилися живими з такими руйнуваннями, — кажуть, диво.

Відео дня

Зупиняємось біля будинку, верхньої частини якого, здається, просто немає. Залишки даху тримаються на планках каркасу і, здається, сильніше подме вітер, все обвалиться. Цьому будинку і подвір’ю, найбільше дісталось.

На порозі нас зустрів господар. «Оце ваша хата»? — питаю. Він гірко посміхнувся і киває у бік зруйнованої будівлі: «Наша. Була».

Не виносили, сам вийшов

У чоловіка чорні від сажі руки. Він, помітивши погляд, каже: «Оце я бджолам в першу чергу мушу порядок навести, — киває в бік вуликів, що ліворуч від входу на подвір’я. Минаємо все, пробираючись крізь уламки і гори битої цегли. — Бджоли люблять порядок. Вони, бідні, не мають води, де попити — бочку, звідки вони пили, знесло. То вони такі злі — нікому не давали сюди зайти…»

Господар зізнається, що дивується, як вцілів.

— Кажуть, що мене виносили звідси після прильоту, то неправда, я з собакою сам вийшов, — дорогою переконує. — Шокований, але цілий. Ночував от в цій кімнаті.

Чоловік вказав рукою на стіну, поруч з якою діра, а далі – урвище.

Господарю будинку, що, здається, постраждав найбільше, — 75 років. Звати чоловіка Йосипом Комаровським. Цей будинок він будував власними руками ще у 90-х.

— Я сам із Хмельниччини, з-під Кам’янець-Подільського, — розповідає чоловік, доки намагаємось дістатись до хати. Чи того, що від неї залишилось. Обережно ступаємо, наскільки це можливо. Бо під ногами суцільні руїни та купа битої цегли. — У мене на Тернопільщині сестра жила. Каже, чого там будеш у селі, приїжджай до нас.

Зараз чоловік на пенсії. До цього 38 років пропрацював на телефонній станції, там і зустрів свою другу половинку Марію. У подружжя двоє дітей і четверо онуків.

— У 1988 році я тут отримав ділянку, у 90-му побудував хату. Бачите, там мансарда, ще одна кімната, — чоловік показує рукою на другий поверх, там все нагадує кадри фільму жахів. І додає, гірко посміхаючись, — була мансарда. Ми з жінкою ціле літо тут живемо. Жили…

У хаті повна розруха. Уламки, брили каміння в перемішку з речами домашнього вжитку.

Справа від входу сходи на другий поверх. Господар каже, що сам ще туди не заходив і нас не пустить. Бо там ще досі облітає. Саме там була розсада помідорів, огірків і ще купи всього, що готували до посадки. Картоплю та кукурудзу вже посадили на городі. Тепер там все всіяне уламками та купою будівельного сміття.

Велика вирва і пеньки на місці дерев

— Отут (показує рукою на диван – прим. авт.), я і спав тієї ночі. Біля мене собака, — пан Йосип веде нас у кімнату і зупинився біля ліжка. За спиною господаря величезна діра в стіні. Диван саме на стику двох стін. — Бачите, стіну розвалило, а я цілий. І собака наш цілий…

У цей час до зруйнованого помешкання приходить сусідка пані Марія.

— Оце такі господарі, така хатка була, — жінка на хвилю затихла. Ми цікавимось, чи не постраждали її будинок і подвір’я. Вона кивнула в бік своєї хати, — в мене шифер зірвало, побило. Шкоди наробило. А тут людям така біда. Самі ж бачите…

Пан Йосип веде нас на подвір’я за самим будинком. І показує, що праворуч яблуні росли. Від деяких дерев залишилися пеньки. Деякі дерева просто поламало. За ними — величезна вирва.

— Оце тут прилетіло, — показує на величезну яму, поки ми намагаємось обійти гори каміння. — А тут сарай був. На другому поверсі теплиця стаціонарна. Все будував сам. Зараз бачите, що лишилось.

На місці ще донедавна сараю з теплицею лише уламки і рештки. А ще шматки телефонного апарату та понівечений велосипед серед купи битої цегли.

У цей час помічаємо сусіда, який обходить своє подвір’я – по діагоналі, через город, від обійстя пана Йосипа. Молодшого чоловіка, дізнаємось, звуть Євгеном. Він не хоче говорити на камеру та весь час відвертається. Пан Йосип пояснює – важко йому. Нещодавно батька поховав. А той будинок — саме про батька згадка.

Треба знову будувати

— Батько на цю хату збирав все життя, все, що міг, — пан Євген зупиняє розмову і відвертає погляд від зруйнованої оселі. — А тепер треба все розбивати до фундаменту і будувати знову. Іншого виходу немає. Треба, бо це пам’ять про батька…

Тим часом з дружиною пана Йосипа, пані Марією, вертаємось до залишків їхнього будинку. Жінка дорогою розповідає, що завжди ночує тут з чоловіком і живе все літо. Напередодні ввечері поїхала до Тернополя, аби полити квіти і купити корм собаці, який разом із господарем був в ту ніч на дачі. Це її і врятувало…

— Отут Слава жила, вона тієї ночі була тут, в будинку, — жінка показує на будівлю, що через одну хату від їхньої. — Зараз, знаємо, в лікарні. Син приїхав, забрав її, каже, в лікарні вона, із серцем зле.

Йдемо в інший бік вулицею Вишневою. Дахи в дірках, шматків шифера чи черепиці й сліду немає. Вибиті вікна, гори сміття і скла — всюди.

Дорогою, неподалік подвір’я, бачимо автомобіль пана Йосипа. Точніше все, що від нього залишилось. В салоні купа скла та уламків.

Це так вітали?

— Це нас так путін з Днем матері привітав, — каже Оксана Степанівна, дім якої у дачному кооперативі теж постраждав в ніч на 14 травня. Він розташований через кілька будинків від господи пана Йосипа на вул. Вишневій. — Вже зібрала три мішки скла, і кінця-краю не видно.

Ми застали на подвір’ї господиню із віником в руках. У дворі купа скла під ногами та шматків будівельного непотребу.

— У будинку повиривало двері, тріснула стіна, зруйновані верхній поверх, дах, сарай, — господиня показала будинок і що з нього залишилось. Тільки просить рухатись обережно, бо навіть через два дні після «прильоту» все осипається і падає. — Мене сусідка ввечері того дня переконала, бо я хотіла залишатись на ніч. Мовляв, їдемо додому, тут ще холодно.

Це і врятувало життя, бо Любов Степанівна зізналась, що завжди ночує саме на другому поверсі. А туди пішла найпотужніша хвиля.

На вулиці туди-сюди ходять люди. Щось носять, перекладають, майструють на своїх подвір’ях, збирають, чистять від скла та уламків, переговорюються між собою та пропонують один одному допомогу. На Вишневій зруйновано або пошкоджено майже кожен будинок. Дахи понищено, скла у вікнах майже ніде немає.

Поруч — ліс, де заливаються співом птахи, а галявини всіяні яскравими квітами. Райське місце, особливо якщо відвести погляд від будинків, які стоять німим докором — без вікон, дверей, а часом і без стін…

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.