Палац Потоцького в Антонінах: правда і легенди
А ще - побачити, як запевняють жителі села, найкрасивіший захід сонця у світі.
Коли кореспонденти приїхали в Антоніни, стояло тепле “бабине літо”. Над головою пропливали нереальні, схожі на шматочки вати хмари. Мальовнича довколишня природа повільно готувалася до зимової сплячки. Дерева скинули обпалене за літо листя і воно м'яко шелестіло під ногами. Темніли голі стовбури дерев, у повітрі пахло листопадом.
Село - на честь Антоніни
- До другої половини XVIII cт. село називалося Голодьки, - розповіла екскурсовод біля білосніжної брами з гербами Потоцьких і Сангушків, яка наче припрошувала зайти всередину. - Дарма, що на місці розкішного палацу Потоцьких, який колись прославив селище на всю Європу, зараз - футбольне поле, де залюбки ганяють у м'яча місцеві хлопчаки. Його власником був Павло Сангушко. Одружившись втретє, він поклав до ніг чарівної Барбари Дунін своє серце і безмежні володіння. Але їхнє щастя обірвалося надто швидко...
Надворі повільно сутеніло. Сонце заходило за яскраво-рожевий небокрай. Осінні фарби блідли, набули холодніших тонів, відтінків. І мимоволі переносили в минуле.
Щоб розрахуватися з боргами після смерті чоловіка, Барбара віддала Голодьки у довгострокову оренду чоловікові своєї сестри Антоніни - регенту коронної канцелярiї і депутату сейму від Волинського воєводства Iгнацiю Мальчевському, - продовжує наша провідниця.
Переїхавши в Голодьки, вони розпочали дивовижне перетворення маленького волинського села. На високому лівому березі річки Iкопоть виріс палац. За ним з'явився парк з екзотичними деревами і кущами, сад, квітучі оранжереї. З часом вони стали одними з найкращих на Волинi.
Цей земний рай Iгнацiй Мальчевський назвав на честь коханої дружини Антонiни, - каже гід. - Згодом назва поширилася на село.
Букет вразив імператрицю
Через декілька років після смерті дружини і закінчення терміну дії контракту Мальчевський покинув село, яке встиг полюбити, і повернувся у свій родовий маєток. Його справу продовжили Сангушки.
У парку з'явилися тінисті алеї для романтичних променадів, проїзди для карет вельможних дам і кавалерів. Поміж дерев неквапно походжали павичі, фазани, навіть... верблюди. Озерця теж не пустували - їх заполонили білосніжні лебедині пари.
Про красу місцевих оранжерей в Європі складали легенди, - додає екскурсовод. - Якось антонінська графиня поїхала на бал до імператриці з букетом, який їй виготовили садівники. На розкішному святі, серед сліпучих посмішок світських кокеток, блиску атласу і парчі, золота і діамантів, її величність помітила дивовижні квіти.
Вишуканий букет припав їй до душі. Щоб висловити свою прихильність, правителька наказала передати садівникові 5 тис. рублів золотом. Так, за іронією долі, він одразу став багачем. Адже у той час це були величезні гроші!
Бібліотека - на 20 тис. книг
У середині XIX ст. внучка Євстахія Сангушка вийшла заміж за намісника Галичини при австрійському дворі - вельможного Альфреда II Потоцького. Молоді отримали у спадок Антонінський маєток. Палац перетворився на колекцію старовинної зброї, коштовних килимів і кінського спорядження.
- У 1895 р. Антоніни успадкував їхній син Юзеф Потоцький, - розповідає гід. - Він перетворив село на свою літню резиденцію і прославив на всю Європу.
Граф запросив у село французького архітектора мсьє Арно. За його проектом збільшили площу палацу, відреставрували просторі бібліотечні зали, навіть побудували нову в’їзну браму з шести білосніжних колон і з гербами Сангушків та споріднених з ними родин.
Палацова книгозбірня нараховувала 20 тис. книг, - веде далі наша провідниця. - У ті часи це була найбільша приватна бібліотека на Волині і одна з найчисленніших у Польщі.
Парк, де прижилося півтори тисячі екзотичних рослин, розрісся аж на 40 га. Деякі з них збереглися донині. Наприклад, рідкісні пармські фіалки. Але, щоб сповна насолодитись ароматом цих дивовижних квітів, треба приїхати в Антоніни ранньою весною.
Привіз додому левеня
У палаці були всі тогочасні “ноу-хау”: і електрика, і телефон. За однією з версій, на подвір'ї навіть приземлялися літаки. Всемогутній Потоцький зумів домогтися, щоб поблизу села проклали залізницю.
- Граф був фантастично багатий, - зауважує екскурсовод. - За переказом, Потоцький навіть хотів вимостити золотими монетами підлогу у своєму кабінеті. Щоправда, перед тим його застерегли: монети треба поставити ребром і не інакше. Адже на кожній викарбувана польська корона. Але, коли прийшлось до діла, монет забракло, тож нечувану забаганку довелося відкласти.
Антоніни славилися у Європі полюваннями на вепра і конезаводом. Там вирощували племінних арабських скакунів для командного складу австрійської армії. Мурований манеж і приміщення стаєнь збереглися досі.
- Останній власник палацу - цього дивовижного поєднання англійського шику, французької елегантності і голландської чистоти - колекціонував твори мистецтва, - продовжує гід. - А заодно був членом Паризького акліматизаційного союзу.
Граф вивчав, як на цих широтах приживуться всілякі екзоти: страуси, верблюди, навіть слони й американські бізони.
Якось, у пошуках пригод і гострих вражень, молодий авантюрист Потоцький подався на “чорний” континент, - каже екскурсовод. - Під час сафарі у Судані на нього напала левиця. Все трапилося так раптово, що він навіть не встиг зреагувати.
Інша справа - аборигени. Вони одразу ж вистрелили у звіра і врятували життя гостя. А коли все було позаду, з кущів вийшло маленьке, беззахисне левеня - дитинча убитої левиці. Граф привіз його в Антоніни. Кумедне дике кошеня одразу стало улюбленцем всіх домашніх і вільно розгулювало парком і палацом. На згадку про пригоди під спекотним африканським сонцем Потоцький звелів поставити в парку скульптуру левиці з левеням. Вона досі стоїть у парку, що біля маєтку.
Юзеф дуже добре ставився до своїх слуг, - додає гід. - “З Чарторийським краще жити, з Радзивіллом - пити, у Браніцьких - куштувати, а в Потоцьких - служити”, - таку приказку про найбільших магнатів склала гостра на язик польська шляхта.
Димів два тижні
Найтрагічніша сторінка в історії села - серпень 1919 р. Більшовицькі війська під час протистояння січовим стрільцям армії УНР підпалили палацові підвали.
Він димів майже два тижні, - веде далі екскурсовод. - Полум'я охопило одну з найкращих у Польщі приватних книгозбірень, безцінну колекцію картин, квітучу, ароматну оранжерею. На місці палацу не залишилося нічого. Лише попелище - грандіозне і страшне водночас.
Але Потоцький уже цього не застав. За рік до того він залишив Антоніни і виїхав через Швецію у Париж. Життя графа обірвалося трагічно. Він загинув у 1922 р. в автокатастрофі.
Під час пожежі слугам вдалося врятувати частину старовинних меблів, книг, творів мистецтва, - каже наша провідниця.- Вони перенесли їх у сільські хати. А згодом переправили залізницею у Варшаву.
Але скарби Потоцьких наче переслідував злий рок. Їх остаточно знищили під час Варшавського послання 1944 р. Єдине, що збереглося, - мармуровий бюст переможця турків під Віднем - короля Яна ІІІ Собеського. Нині він, наче німий свідок колишньої величі палацу, прикрашає колекцію Вавельського замку у Кракові.
Тримав у гаражі дев'ять машин
Останній власник маєтку в Антонінах - всемогутній Юзеф Потоцький - мав потужний автопарк.
Першим авто, яке придбав вельможа, був американський “олдмобіль”, - розповідає екскурсовод. - Згодом його колекція поповнилася лімузином, французькими авто.
Гараж Потоцького зберігся досі. Зараз це мало не найпопулярніша споруда у селі. Там - “три в одному”: і сільрада, і бібліотека, і відділок міліції. Коли я побачила його, мене не покидало відчуття дежавю. Я пригадала румунський замок Пелеш - один із найпрекрасніших у Європі.
Тільки не подумайте, що це замок або палац, - випередила хід моїх думок екскурсовод. - Це лише графський гараж. Правда, вражає?
Колись там стояло аж дев'ять машин - справжня рідкість для тих часів!
Добиратися у селище міського типу Антоніни найзручніше з Хмельницького, Теофіполя або Старокостянтинова. Воно розташоване на річці Ікопоть, у Красилівському районі, за 9 км від залізничної станції “Антоніни”.
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
https://www.youtube.com/watch?v=p7NQyH-cdro