Подорож до центру Галичини. Легенди Нараєва

Кажуть, тут жили люди-велетні, рівних яким не було у світі, а дивні істоти-жінки мали такі великі груди, що носили їх на плечах.

Подорож до центру Галичини. Легенди Нараєва

На узліссі обрив. Поблизу обриву три області Західної України сходяться до одного стовпа. Кілька кілометрів на північ від стовпа стоїть церква. Удар блискавки запалив дах церкви, і в попелі знайшли старий літопис хворого священика. Парох вів записи про життя Бережанщини сотні років тому.

Щоб побачити сходження трьох областей та церковну реліквію, прямуємо в Нараїв. Село розкидане аж на восьми тисячах гектарів Бережанського району. За площею землі Нараєва у півтора рази більше Тернополя, але там живе близько 1,7 тис. мешканців.

В долинах Замкової гори
Вулиці Нараєва знаходяться в долинах між височинами Опілля. Подекуди окремі хати стоять на самісінькім узліссі. Колись це було десяток окремих населених пунктів: Нараїв-місто, Нараїв-село, Лани, Чверті, Запуст, Колонія, Кордон, Висока Гора, Кіляшків, Гута Скляна, Загорода, Шкрибівка, Михальська. Деякі з них уже незаселені, хоча де-не-де збереглись хати. 

Стояв колись замок на горі, обведений високим дерев’яним частоколом. До нині уже й сліду тій фортеці нема, лиш гора зберегла назву Замкова.

Дуляби чи Кулеби
Свого часу село мало чотири школи: дві загальноосвітніх, дев’ятирічка і для початкових класів. Зараз працює лише одна загальноосвітня. Директором школи є Ольга Сімора. Питаємо її, як зручніше добратися в село Дуляби, від якого близько до центру Галичини.

- Ні, насправді це не Дуляби. Хутір називається Кулеби. Напевно назва пішла від того, що там було багато жителів, які так писалися – Кулеба. Я тут народилася і виросла. Спокон віків ніхто в нас не називає Кулеби по-іншому. Це хтось колись зробив помилку на картах,  – каже Ольга Сімора.

- Першими поселенцями на хуторі були опришки. Коли спіймали Олексу Довбуша, повстанці з Карпат прийшли сюди в околиці Нараєва. Вони мали сильну конспірацію. Їх фамілій ніхто не знав, а хто знав – не говорив, щоб поліцаї хлопців часом не ловили. Опришки біля лісу збудували собі дерев’яні хати, які вони називали колибами. Від того нараївці дали кожному чоловікові фамілії Кулеба. Багато наших дівчат за них вийшли заміж, – розповів місцевий художник і краєзнавець Микола Красниця.   

Назву Дуляби село отримало від радянської влади в 1952 році. Саме тоді в західних областях УРСР розпочинають проводити адміністративно-територіальну реформу по укрупненню районів, колгоспів та населених пунктів. Того ж року хутори навколо Нараєва об’єднують в один населений пункт.

«Село тоді, буквально, вимирало…»
Нараїв оточений лісами, горами, має свої легенди та міфи.

- На Кулебах в долині є чортовий камінь, — розповідає вчителька географії Ярослава Красниця. — Якщо дивитися з гори хутора в долину, то видно Подусілинську церкву (Подусільна - сусіднє село, Львівська обл. – прим. авт.). Села не видно, а тільки купол церкви. Є легенда, що чорт вночі ніс камінь, аби кинути на тую церкву, але не встиг. Заспівав когут, дідько став безсилим і лишив камінь при дорозі в долині.

На краю лісу недалеко за будовами колишнього колгоспу холерний цвинтар. Пошесть холери тут панувала в 1830 році.

Поширення пандемії «собачої хвороби» в Галичині історики пов’язують з придушенням польського повстання Російською імперією. Саме у серпні 1830 році поляки організували збройне повстання за незалежність Речі Посполитої від Росії. Царські війська, які до того кілька років воювали на Закавказзі і Балканах з персами та турками, були направлені в Східну Європу, зокрема і на Волинь. Вояки холеру з Азії принесли спершу в Росію, а потім смертельна хвороба пустила свої кігті в європейські країни.

- Село тоді, буквально, вимирало. Моя бабця мені розказувала, а їй розказувала вже її бабця, що коли в Нараєві фірами везли ховати людей, то процесія тягнулася від найдальшого кінця села аж сюди до цвинтаря, – розповідала Ярослава Красниця.

У Нараєвському лісі холерний цвинтар можна розпізнати за одним кам’яним хрестом та виритим ровом навколо кладовища. Поховання займає біля половини гектара, порослого буками і модринами. Ніхто не сміє там жодного дерева зрубати.

Previous Next

Люди-велетні та істоти-діви
Гори, ліси, долини... Тут є свій унікальний фольклор, можливо, навіть описаний в церковних книгах.

- На он тому полю, було пасовище, - показує в далину пані Ярослава. – Чи правда, чи ні, але люди давно переказують одне одному. Блудили тут діви-істоти. Кажуть, що навіть в церковній книзі про них написано. Мали вони такі великі груди, що закидували їх аж на плечі. Коли пастухи на пасовиську пекли картоплю, ті істоти приходили до пастухів і просили в них їсти. З одежі у жінок не було нічого, лиш довге волосся до землі, яким прикривали все тіло. 

Це не єдиний фольклорний переказ в Нараєві про незвичних людей. Місцевий художник і краєзнавець, колишній вчитель географії та історії, Микола Красниця теж розповів про дивну знахідку кісток на перетині ХІХ–ХХ століть:

- Моєму батькові було тоді сім-вісім років, — розповідає чоловік. — На оту школу, що зараз працює і називається середня, копали фундамент. У центрі Нараєва взагалі був колись цвинтар, не тепер, де зараз. Село в попередніх століттях розташовувалося в долинах, а не на горбах. Значить, риючи фундамент, знайшли рештки двох людей. Тато казав, що в них були такі великі кістки, що подібних високих людей нема на світі.

Джерела покажуть лише місцеві
Мандруємо далі лісом, коли вгору, коли вниз. Поповнити запаси води можна в кришталево-чистих джерелах, що б’ють з-під вапнякових порід. Правда, віднайти ці джерела в лісі доволі нелегко. Лише місцеві можуть показати. Одне із джерел має назву Шумовська криниця, від шуму води, яка клекотить каменистими виступами майже з самісінької височини гірського хребта.

Шум води з-під землі, шум високих дерев, голоси лісових птахів – дивовижна природа. Справді можна повірити, що за тобою спостерігають химерні істоти. А може і чортівня, яка недалеко від «центру Галичини» кинула величезний камінь.

Висота і діаметр чортового каменю, чи то пак вапнякової брили, близько трьох метрів. Каменюк навіть є дві. Вони обросли мохом. Камені височіють над лісовою дорогою в Дармоносовій долині. Таку назву долина отримала від місцевих через того ж дідька, який даремно над ранок  волочив каменюки, аби кинути на церкву.

Звичайно, багато з розказаного це лише легенди і міфи, про що й визнають з посмішкою педагоги Нараєва. Та все ж іноді цікаво послухати і зберегти в пам’яті народний фольклор, що передається з покоління в покоління. Хтозна, може доля правди криється в легендах.

Довідка
Подорож до центру Галичини – це журналістсько-краєзнавче дослідження про історію та народні перекази околиць села Нараїв Бережанського району. Грунтується воно на історичних фактах, документах, розповідях краєзнавців та істориків. Весь цикл дослідницького репортажу складатиметься з десяти частин. Повну ілюстровану версію «Подорожі до центру Галичини» читайте та дивіться на сайті te.20minut.ua.

Назарій НАДЖОГА, 0-98-123-17-17, nazar.nadzhoga@gmail.com

Коментарі (0)

Ви не авторизовані

Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook