Пустеля Калахарі: місія здійсненна
Три місяці на вишкіл та освоєння волонтерських навичок - і у дорогу в республіку Намібію. Мета — допомагати людям. Умови: два місяці пустельної місцевості, ночівля у туристичному наметі та постійне оточення людей, 60% яких, згідно зі статистикою, ВІЛ-інфіковані.
- Я християнин і вірю у те, що ближнім потрібно допомагати, - каже випускник технічного університету Любомир Дюг. - Тому й наважився здійснити свій задум.
Після тримісячного навчання волонтерства у Румунії, хлопець за власний кошт подався у табір “Калахарі нова надія”, аби допомагати місцевим жителям.
- Моя місія полягала в тому, щоби проводити богослужіння, навчати дітей грамоти та просто спілкуватися із місцевим населенням, пояснюючи, що у них може бути хороше життя й там, де, здавалося б, надія уже погасла, - пояснює співрозмовник.
Зі слів тернополянина, волонтерський табір, у якому він мешкав та працював, був ініційований румунською сім'єю, яка вирішила займатися благодійністю.
- Там діє школа, дитсадок, у яких безкоштовно навчаються 70-100 дітей із місцевих племен. Також там частково надають медичну допомогу, одяг та їжу для місцевих. Є поля, на яких вирощують усіляку агрокультуру, - веде далі Любомир. - Всі шість тижнів ми мешкали у наметах та ночували на двох поролонових матрацах. У наметі — по двоє чоловік. Із водою, правда, було все гаразд, адже на території табору був колодязь. Та зазвичай люди ходять по 5-10 кілометрів, аби запастися водою.
Місцевість, де базується місія, називається Бушменленд та є відокремлена сіткою, щоби туди не потрапляли дикі тварини.
- Вона розташована майже у центрі пустелі Калахарі, - продовжує тернополянин. - Люди, які мешкають за цією сіткою, є ніби забуті владою. На початку XX століття їх експлуатували як рабів. Часом - просто убивали за дрібні проступки. Більшість із них - досі неосвічені та не вміють виконувати працю, що вимагає якихось спеціальних навичок.
Бушмени, які хочуть щось змінити у своєму житті, все ж є, переконує Любомир. Однак залишається й чимало таких, які “просто безцільно живуть”.
- Вони пробують підпрацьовувати у білих людей — переважно фермерів та тих, хто займається сафарі, - каже хлопець. - Але їм дають лише чорнову роботу. До них погано ставляться, часом як до тварин. Якщо він щось може зробити не так, то фермер його може сміливо вдарити.
Окрім просвітницької роботи, хлопець із іншими волонтерами допомагали місцевим зводити будівлі для проживання.
- Правда, робили хатки приблизно за такими мірками, у яких мешкає більшість з них, - зізнається він. - Однак намагалися робити ці будинки кращими. Замість гілля та соломи ми зводили їх із каменю - на зразок знайомих нам мазанок.
У перші тижні, каже Любомир, було страшнувато. Лякала близька присутність хижих звірів, втомлював екзотичний клімат тощо. Не обійшлося й без пригод.
- На Калахарі є ще й інше плем'я — гереро. Люди звідти більш радикально налаштовані до білих, - розповідає хлопчина. - Інколи бути в їх оточенні доволі небезпечно. Просто вони пам'ятають колишню поведінку білих людей та можуть навіть побити чи пограбувати, коли ідеш сам. Був випадок, коли в автомобілі, у якому я їхав з іншими волонтерами, закінчилось пальне і ми опинилися в оточенні цих гереро. Відчувалося доволі сильне напруження між нами. Правда, все завершилось благополучно.
Досвід від одержаної мандрівки, пояснює співрозмовник, для нього безцінний. Побачені екзоти його вразили до глибини серця, а побут африканської країни не припиняв дивувати до останнього дня перебування у Намібії. Тож, запевняє Любомир, свою волонтерську діяльність він має намір активно розвивати, подорожуючи світом.
Андрій ОРЛЯК, 0-96-552-51-13
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
