Прості українці знайшли способи опору: про що пишуть світові ЗМІ

Під час висвітлення російського вторгнення Марк Маккіннон та фотограф Антон Скіба стежили за історіями восьми українців, щоб задокументувати монументальне, особисте та інколи дивне, як війна змінює їхнє життя.

 

 

Завдяки численним зустрічам із вісьмома людьми, представниками різних верств суспільства, ми намічаємо монументальні, особисті та іноді дивовижні способи, якими війна змінила їх.

1. Дмитро Шатровський 
2. Наталія Слюсар
3. Євген Криворучко
4. Володимир Кисельов
5. Тарас Березовець
6. Масі Найєм
7. Діана Берг
8. Богдана Левицька

 

Дмитро Шатровський здивований, що живий. Сім місяців тому він лежав у полі на півдні України з уламком у голові. Інший шматок ударив його у хребет.

Кривава сцена була картиною того, як мала йти війна Росії проти України: небагато українців можуть протистояти вторгненню за наказом Володимира Путіна, а ті, хто чинив опір, мали знищити переважаючу російську вогневу міць. Потім у Києві було б встановлено промосковський уряд.

Нічого з цього, звичайно, не сталося. Натомість Росія відступає в міру наближення цього року до кінця.

Отже, я вперше зустрівся з паном Шатровським у київському військкоматі 23 лютого, в останній день перед початком повномасштабного вторгнення. У той час він був серед тих, хто ставив питання, чи мають рацію росіяни щодо того, як швидко впаде його країна.

Президент України Володимир Зеленський за кілька годин до цього оголосив надзвичайний стан та закликав резервістів. Тридцятидворічний Шатровський, ветеран восьмирічної опосередкованої війни на сході Донбасу, був готовий до бою.

Він купив снайперську гвинтівку і з'явився на службу, але почував себе покинутим. Того дня на тротуарі біля військкомату він стояв зовсім один. «Хлопці, які сховалися у 2014 році, вони досі не йдуть на війну», — сказав він тоді.

Однак незабаром усе змінилося, і багато українців знайшли власні способи опору. Під час висвітлення перших дев'яти місяців вторгнення ми з фотографом Антоном Скібою познайомилися з вченими та юристами, які стали воїнами, а також з молодими активістами, які кинули виклик Путіну, не тільки відмовившись підкоритися, але й наважившись одружитися і планувати своє майбутнє.

Ми зустрічалися з батьками, які бігли з одного міста в інше, захищаючи своїх дітей, та в школах, коли сипалися ракети, а також зі студентами, які продовжували навчання у бомбосховищах.

Інші отримали тяжкі тілесні ушкодження, втратили свої будинки або побачили, що їхнє колишнє життя зруйноване.

У ході конфлікту, який триває вже 300 днів, ми знову й знову виходили на зв'язок із вісьмома українцями, брали у них інтерв'ю та фотографували, щоб зрозуміти, як ця війна змінює Україну та її народ.

Пан Шатровський був одним із них. І, зрештою, його друзі таки прийшли битися. «Люди розуміли масштаби війни. Вони прокинулися», - сказав він, коли ми знову зустрілися у липні.

На той час він виглядав як втілення своєї країни, тяжко поранений, але зухвалий. І коли ми знову зустрілися в середині листопада, він чомусь, незважаючи на свої рани, здавався сильнішим, ніж будь-коли.

Невдовзі після 4 години ранку 24 лютого почався кошмар. Сирени повітряної тривоги завили над великою радянською архітектурою та витонченими куполами соборів Києва. Перша хвиля російських ракет ударила по містах по всій країні. Колони танків та військ увійшли в Україну з півночі, сходу та півдня.

За сорок кілометрів від російського кордону ракети та артилерійські снаряди обрушилися на північні передмістя Харкова, міста з населенням 1,4 мільйона людей. Упродовж десятиліть, коли країна була частиною Радянського Союзу, Харків вважався великим науковим та освітнім центром. Він залишався російськомовним містом, яке зберегло прихильність до свого великого сусіда на сході ще довгий час після здобуття Україною незалежності 1991 року. Російські політики регулярно перемагали тут на виборах і Москва втручалася в цей процес, щоб допомогти своїм обраним кандидатам.

Путін заявив, що його «спеціальна військова операція» — він досі офіційно не оголосив війну — врятує російськомовних жителів України від передбачуваних переслідувань.

Але перше, що зробили його війська, це спустошили російськомовні міста східної та південної України.
 

У харківському районі Салтівка Наталія Слюсар та її родина прокинулися від того, що вона назвала «гуркотом грому», що луною віддавався в їхній квартирі на дев'ятому поверсі.

Я познайомився з пані Слюсар майже 20 років тому, коли вона була активісткою, яка закликала до вільних та чесних виборів – ранньої ітерації боротьби її країни за звільнення від панування Росії. З того часу 40-річна підприємиця залишалася активісткою, а також створювала онлайн-платформу для продажу ювелірних виробів.

Сирена повітряної тривоги чулася далеко від їхньої квартири, тож першими вони почули вибухи. «Я подумала: «Грім? В лютому? Це дивно, - сказала пані Слюсар у голосовому повідомленні. - Потім я почула ще один, а потім зрозуміла, що це працює протиповітряна оборона".

Сім’я Слюсар спроєктувала кожен сантиметр їхньої квартири від кухонних шаф до затишного куточка біля вхідних дверей, де відвідувачі могли сидіти, доки зав'язують шнурки. Лише минулого року вони із чоловіком закінчили ремонт трикімнатної квартири, яку вони назвали «будинком своєї мрії».

Коли вибухи луною прокотилися над Салтівкою, їхня житлова площа скоротилася до ванної кімнати у дев'ять квадратних метрів.

Усередині цього крихітного притулку пара лежала пліч-о-пліч, а їхній 15-річний син Ярик сидів перпендикулярно поверх одного й того ж матраца, намагаючись зловити моменти дорогоцінного сну між звуками вибухів.

На четвертий день війни синові пані Слюсар Ярику виповнилося 16 років. Під час паузи в обстрілі нестримно оптимістична пані Слюсар вийшла з притулку у ванній та спробувала спекти синові пиріг. Але касетні бомби вибухнули на Салтівці всередині випічки, і гуркіт черг змусив її знову відступити у ванну.

"Мені не було страшно, я плакала, тому що не могла створити навіть маленьке свято, навіть шоколадний торт для своєї дитини", - написала мені пані Слюсар у WhatsApp посеред обстрілу.

Вона доклала фотографію згорнутого підношення, з любов'ю вкритого шоколадною глазур'ю та свічками з написом «З Днем Народження».

Вона хотіла вибачитись перед сином за торт. "Ми купимо другий, коли все закінчиться", - сказала вона синові. Він був злий, але не на свою матір. "Я стану юристом і подам на них до суду в Гаазі, ось побачиш, мамо", - відповів Ярик.

На той час село Циркуни, де жили батьки пані Слюсар, було окуповане росіянами. У мирний час це було лише за 10 хвилин їзди від Салтівки. Падіння самого Харкова здавалося вже неминучим.

Протягом наступних 48 годин Наталія та Михайло слухали вибухи на Салтівці, намагаючись визначити, чи є якась закономірність у російських обстрілах. Вони визначили, що кожен день була пауза між 6 та 8 ранку. Вони не знали, чому, але вирішили скористатися цим.

Через три дні після дня народження Ярика родина запакувала свої речі у дві машини та втекла з дому своєї мрії.

Недалеко від будинку пані Слюсар 18-річний Євген Криворучко та його мати пробігли невелику відстань між їхнім багатоквартирним будинком та Харківською міською гімназією № 172. Це була школа, яку пан Криворучко закінчив кілька років тому, і де його мати працювала секретарем.

Старий підвал школи було призначено місцевим бомбосховищем. Було темно й холодно, і перші прибулі витягли парти та столи з класних кімнат нагорі, обладнали на них ліжка, щоб не спати на брудній підлозі.

Тієї ночі під школою залишалося близько 300 осіб. Серед звуків війни нагорі мало хто міг спати. Пан Криворучко не наважувався заплющити очі протягом наступних 72 годин.

 

Капітан Кисельов, чий загін «Альфа» захищав аеропорт Гостомель, був одним із перших українських військовослужбовців, які увійшли до Бучі.

Повільно просуваючись містом, вони зрозуміли, що мешканці бояться їх.

«Спочатку мирні жителі не могли відрізнити нас від росіян, вони просто бачили солдатів з автоматами. Але коли ми сказали їм, що ми є українцями, вони просто заплакали, — згадує капітан Кисельов. - Ми зустріли бабусю, яка просила у нас хліба. Вона сказала нам, що вже місяць не бачила хліба.

До війни Буча був зеленим спальним районом на околиці столиці. Тепер це виглядало як сцена із фільму жахів.

Головні вулиці міста були забиті обпаленими російськими танками та бронетранспортерами. Тіла російських солдатів і українських мирних жителів, що розкладалися, лежали на дорогах, тротуарах і всередині зруйнованих будинків.

Українські слідчі виявлять тіла 458 мирних жителів у місті, яке перебувало під російською окупацією лише місяць. Багато хто був розстріляний впритул, що дозволяє припустити, що вони були страчені. Дехто з перев’язаними за спиною руками. Надходили численні повідомлення про сексуальні домагання та зґвалтування.

Капітан Кисельов та його люди були на взводі, поки просувалися по кошмарній сцені, нервово стежачи за потенційними пастками. Якоїсь миті, як він розповів мені пізніше, його люди ледь не застрелили приголомшену літню пару, що з'явилася, здавалося б, з нізвідки.

Дружина капітана Киселова Олена заявила, що її чоловіка змінило безглузде вбивство, яке він бачив у Бучі. «Він справді не міг упокоритися з тим, що вбивають мирних жителів. Він буквально не міг зрозуміти, як це сталося і чому це сталося», - сказала вона.

Олена сказала, що її чоловік також втратив довіру після того, що він побачив там. У нього було відчуття, що він помре.
 

З українців, які зрештою стануть воїнами, Тарас Березовець був одним із найменш ймовірних. Незважаючи на те, що він є випускником військового факультету Національного університету імені Тараса Шевченка, він ніколи не бачив поля бою.

Круглолиць та в окулярах, 47-річний чоловік до війни був політичним експертом, постійно з'являвся в новинах українського телебачення, і я часто брав у нього інтерв'ю для The Globe and Mail.

Після обрання пана Зеленського президентом у 2019 році він відкрито критикував коміка, який став політиком. Пан Березовець вважав, що пан Зеленський недостатньо досвідчений (або серйозний), щоб представляти Україну на міжнародній арені. Він побоювався, що новий президент схилятиме країну назад у бік Москви та геть від Європейського Союзу.

Але коли розпочалася війна, критика пана Березовця на адресу свого головнокомандувача закінчилася.

Вранці 26 лютого російська ракета потрапила до багатоквартирного будинку на південному заході Києва, всього за 150 метрів від того місця, де Березовець жив із дружиною та двома маленькими доньками. Поранення отримали вісімдесят чоловік.

Тієї ночі родина запхала в машину все, що могла, і приєдналася до хвилі українців, які намагалися втекти зі столиці. Їм знадобилося два дні, щоб проїхати лише 250 кілометрів на південний захід до міста Вінниця, неподалік кордону України з Молдовою.

«Це був жах. Ми спали в машині, бо вільних готелів дорогою не було, — згадував пізніше Березовець. - Усі наші речі були у машині. У нас не було якогось житла».

Як тільки його родина дісталася безпечного готельного номера у Вінниці, давній друг пана Березовця Ілля Пономарьов запропонував йому разом створити російськомовний канал на YouTube, щоб протистояти кремлівській пропаганді.

Пан Пономарьов - колишній російський депутат, єдиний депутат Думи, який голосував проти анексії Криму Путіним у 2014 році, і разом вони сподівалися переконати росіян протестувати проти війни. Свій канал вони назвали «Лютневий ранок».
 

Масі Найєм – багаторічний ветеран боротьби за Україну. Народився в Афганістані під час радянської окупації цієї країни, його родина переїхала в тоді ще радянську Україну, коли він був дитиною. 41-річний юрист став розглядати своє життя як тривалу боротьбу проти панування Росії.

У листопаді 2013 року старший брат пана Найєма Мустафа, відомий журналіст до того, як пішов у політику, закликав до перших протестів у Києві проти проросійського режиму Віктора Януковича.

Ці демонстрації, до яких пан Найєм-молодший приєднався одним із перших, переросли в те, що українці називають Революцією Гідності — рух, який усунув Януковича від влади після кількох днів смертельних зіткнень між протестувальниками та ОМОНом.

Повстання обурило Путіна, який розглядав його як підтримувану Заходом змову з метою вирвати Україну з орбіти Москви. Давній російський лідер, який досі сумує за розпадом СРСР, у відповідь відправив війська для захоплення та окупації Кримського півострова. Кремль також спровокував повстання сепаратистів на Донбасі, спровокувавши там опосередковану війну.

У 2015 р. пан Найєм зголосився служити на передовій у Донбасі, де прослужив 15 місяців як молодший лейтенант десантно-штурмового підрозділу.

Коли цього року пан Путін почав широкий наступ, пан Найєм був серед перших покликаних резервістів. Брав участь у битві за Київ, захищаючи підрозділ українських ракетників на північ від міста.

Дитя війни, пан Найєм був незворушний, побачивши, як його улюблений Київ перетворився на збройний табір з порожніми вулицями, бетонними блокпостами та металевими пастками для танків, встановленими на основних перехрестях. «Я зрозумів, що це історичний момент, – сказав він.

Хоча багато хто втік зі столиці, пан Найєм сказав, що ніколи не вірив, що місто може впасти. «Я знав, що якщо бої розпочнуться на вулицях, ми переможемо. Абсолютно. Тому що багато наших друзів мали зброю, і ми знали, що робитимемо».

Діана Берг уже одного разу тікала від росіян. Вона виросла в Донецьку, найбільшому місті Донбасу, і жила там доти, поки в 2014 році його не захопили «сепаратисти», що підтримуються Москвою, які оголосили на цій території невизнану «Народну Республіку».

Пані Берг не бачила майбутнього в регіоні, контрольованому озброєними людьми, які поклонялися СРСР. Вона переїхала до Маріуполя, промислового порту на Азовському морі. Там вона заснувала «Платформу Тю», художню галерею, дружню до ЛГБТК, і незабаром стала одним із найвизначніших діячів культури у своєму приймальному будинку.

Коли Путін почав своє ширше вторгнення, 42-річна пані Берг та її чоловік Олександр спочатку не здригнулися. Маріуполь уже багато років перебуває біля лінії фронту на Донеччині. Жителі міста вже звикли до звуків артилерії.

Але саме в Маріуполі, де до війни проживало пів мільйона людей, Путін вперше продемонстрував, що ця нова війна буде набагато жорстокішою, ніж попередня. Через кілька годин після початку вторгнення російські війська оточили місто, розпочавши облогу, яку Європа не бачила з часів Балканських воєн 1990-х.

Під час цього нападу пані Берг зняла на відео сцену за вікном. Було чути, як вона красномовно лаяла російські військові літаки над головою. У кадрі улюблений городянами Драматичний театр, у якому люди скоро шукатимуть притулку від бомбардувань.

3 березня пані Берг та її чоловік вирішили поїхати. Їхні зв'язки із Заходом через донорське фінансування «Платформи Тю» наражали їх на ризик затримання, що ще гірше, якщо росіяни захоплять місто.

Коли вони з Сашком сіли в машину, вони вирішили залишити своїх чотирьох кішок з мамою Сашка, яка, як і багато людей похилого віку, відмовлялася покидати свій будинок, навіть коли війна наближалася.

«Ми думали, що йдемо на самогубну місію, — сказала пізніше пані Берг. - Саша сказав мені: Це дуже небезпечно. Якщо вони вб'ють нас на узбіччі дороги, що буде з кішками? Це було таке рішення».

Пані Берг та її чоловік дісталися території, контрольованої Україною, якраз перед тим, як російські війська стиснули кільце блокпостів навколо Маріуполя. На той час близько 1000 чоловік ховалися у Драматичному театрі навпроти її квартири.

Менш ніж за два тижні російський авіаудар зруйнував театр, внаслідок чого загинули сотні тих, хто сховався всередині.
 

Вперше Богдана Левицька зустріла нас із Антоном, коли вона була активісткою, яка стояла на вулицях Києва у грудні минулого року в рамках акції протесту, що відбулася біля будівлі Адміністрації Президента. Демонстранти засудили Зеленського як «клоуна», чий персонал нібито був проросійським.

Протягом кількох місяців 28-річна дівчина та її волонтерська організація, яка раніше займалася зміною політичного курсу країни, збирали пожертвувані продукти харчування, ліки та обладнання, доставляючи їх у війська, що б'ються на передовій. 

Націоналістичне громадянське суспільство України, яке вже в цьому столітті повалило двох президентів за їхні проросійські погляди, почало бачити в Зеленському — і в його перших зусиллях щодо примирення з Кремлем після його обрання в 2019 році — ще одного ворога. Але вони повністю підтримують його з 24 лютого.

Пані Левицька каже, що змінився пан Зеленський. Хоча вона все ще далека від того, щоб стати його прихильницею, але визнає, що президент є ефективним лідером воєнного часу. "Слава богу, він показав себе з кращого боку", - сказала пані Левицька.

У той час як українським чоловікам військовоздатного віку заборонено залишати країну з початку війни, мільйони людей, переважно жінки та діти, поїхали за кордон. Пані Левицька каже, що бажання втекти ніколи не спадала їй на думку.

Натомість вона продовжувала будувати своє життя всередині України. 4 березня вона одружилася зі своїм бойфрендом Віталієм, 31-річним ветераном війни на Донбасі, який повернувся на військову службу відразу після вторгнення Росії.

«Нам не дозволили провести церемонію, тож це було схоже на 10-хвилинне весілля з сімома озброєними чоловіками та двома подружками нареченої, а потім 10 хвилин шампанського. Потім я пішла волонтерити, а він повернувся до своєї частини». Не було часу навіть купити обручки.

Іноді обставини складаються так, що пані Левицька доставляє запаси в загін свого чоловіка. А потім, якщо на передовій видався тихий день, активістка може урвати хвилинку наодинці із солдатом, за якого вийшла заміж, поки на їхню країну падають бомби.

 

 

    

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.