165 років на двох: дивовижна історія кохання тернополян, довжиною в 60 років

Як і кількадесят років тому в очах цього подружжя палає вогник любові, взаєморозуміння та поваги один до одного. Саме ці головні кити, на яких тримається міцний сімейний союз чоловіка та жінки, вони передали своїм дітям та онукам. Не дивно, що останні, споглядаючи, як щасливі пані Василь та пані Людмила гуляють вуличками Тернополя, мріють про таке ж велике та взаємне кохання на довгі-довгі роки.

60 років – досить великий термін, аби перевірити будь-яку родину на міцність. Як навчитися цінувати один одного та любити з кожним днем все більше і більше, розповів син подружжя Лазарчуків – Олександр. Він працює завідуючим відділення у Тернопільському обласному протитуберкульозному диспансері.

«Побурчали і досить»

- Мама і тато нас усіх вчать любові, взаємоповаги, взаєморозуміння, - каже він. – Дивлячись на них, просто неможливо жити якось інакше. Вони нас надихають, своїм прикладом показують, що сім’я – найголовніший орієнтир у житті. І ми повинні берегти її понад усе у світі. У житті траплялись різні негаразди. Усі часом сваряться, але батьки завжди швидко миряться. Побурчали і досить. Питають один в одного: «У нас все добре? Добре, от і чудово». І конфлікт на тому і завершується.

Одружилися пані Василь та пані Людмила у далекому1958 році, 15 листопада. Тоді, за словами сина, вони жили та працювали в Рівненській області.

- Батьки – вихідці із села, тому весілля було скромним, але веселим і радісним, - продовжує він. – Тато піклувався про маму. Вона завжди була дуже вродливою, тож батько не міг не закохатися. Тоді йому було 25 років, а мама – на п’ять років молодша. Через рік вже і я з’явився на світ (посміхається – прим. авт.).

Був директором дитбудинку

Батьки – вчителі. Василь Лазарчук тривалий час був директором дитячого будинку в місті Острог, що на Рівненщині. За фахом чоловік – вчитель математики. Дружина – Людмила працювала в одній з тамтешніх шкіл, викладала українську мову.

- Я дуже гарно пам’ятаю, коли батько брав мене до себе на роботу, адже садочків тоді не було. Я спілкувався з вихованцями дитбудинку. Нерідко ми забирали хлопчиків і дівчаток, позбавлених батьківського піклування, до себе додому. Батько й досі листується зі своїми колишніми вихованцями. Я також підтримую зв'язок із декотрими з них.

У 1970 році родина Лазарчуків переїхала в Тернопіль. Відтоді мама пана Олександра працювала вчителем у місцевій школі №3 і вийшла на пенсію, будучи завучем. Тато ж від часів заснування і до 1992 року працював директором загальноосвітньої школи №17.

Оскільки батьки були вчителями, то й дітей виховували на високих моральних засадах. За словами пана Олександра, вони з молодшим братом Юрієм просто не мали права бути безвідповідальними – мусили завжди тримати «високу планку». Обоє синів пішли в медицину. Пан Олександр більше 20 років був військом медиком, а коли вийшов на пенсію, то пішов працювати у протитуберкульозний диспансер. А його молодший брат Юрій нині очолює третю міську лікарню.

Відсвяткували подвійний ювілей

До слова, і пані Василь, і пані Людмила народилися у січні – 1 та 5 числа. Цьогоріч родина Лазарчуків 14 січня відсвяткувала подвійний ювілей: 165 років на двох: чоловікові виповнилося 85 років, а його дружині – 80.

Окрім двох синів, діамантове подружжя має троє внуків, двоє правнуків і одну правнучку.

Онук Олександр, син пана Олександра розповідає, що бабуся та дідусь є для нього еталоном справжньої сім’ї, де панують любов, мир та злагода.

- Дідусь має більш запальний характер, він досить легко «закипає», а от бабуся більш спокійна, врівноважена, мудра. Вони жартома говорять, що дідусь – то голова, а бабуся – шия: куди покрутить, туди голова і повернеться, - говорить співрозмовник.

На більшість великих релігійних свят уся родина Лазарчуків збирається докупи. Вони люблять проводити час разом, ділитись успіхами, обговорювати події зі свого життя.

Незважаючи на похилий вік, наші герої завжди перебувають в активному русі. Пан Василь обожнює бувати на дачі. За словами онука та сина, він самостійно збудував лазню та гараж, планує робити ще й басейн. З великим задоволенням та ентузіазмом старенький доглядає свою городину, піклуючись про багатий урожай. Бабуся також допомагає чоловікові. Крім того, на ній – хатня робота. Вона дуже любить читати, охоче ділиться своїми знаннями з української мови із внуками та правнуками.

Слухати і чути один одного

Онук Олександр одружений, у шлюбі вже понад 10 років. Син подружжя – також Олександр – одружився 38 років тому, і щасливим шлюбом завдячує саме батькам.

- З досвіду батьків я бачу, що в сім’ї головне – не лише слухати, а й чути один одного, - каже він. – Часто люди сваряться через дрібниці, а на них треба навчитись просто не зважати. Я ціную все, що моя дружина робила для мене. Через службу в армії нам доводилось часто переїжджати з місця на місце. Квартира, де ми нині живемо, я  символічно називаю тринадцятою. Адже це тринадцяте помешкання у нашому подружньому житті.

До речі, батьки пані Людмили спільно прожили 75 років. Їх історію кохання досі пам’ятають тернополяни – старожили.

- Закохані дідусь із бабусею гуляють вуличками міста, обов’язково тримаючись за руки. У їхніх очах було стільки любові та ніжності один до одного. Великий дар – зустріти саме ту людину у своєму житті, щиро покохати її і любити все більше і більше з кожним днем. За стільки років життя такі пари вже не просто стають рідними, вони двоє – це і є одне ціле. Мої мама і тато – яскравий приклад того, адже вони не можуть прожити і дня один без одного, - завершує Олександр Лазарчук.  

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.