Лідія Романчук вишивала хіругрічним шовком на чоному сукні з шинелей наглядачок

Побачити унікальні табірні вишивки та  ґердани – роботи легендарної зв’язкової УПА світлої пам’яті Лідії Романчук, – це як доторкнутися до історії. Адже витвори невсипущих рук цієї жінки є свідками складних життєвих обставин її життя – тривалого перебування у таборах. Саме вишивка і пісня допомогли пані Лідії відновити втрачену пам'ять, стали рятівною соломинкою, промінчиком надії на те, що врешті-решт нелюдським умовам табірного існування прийде край, що вона таки повернеться додому живою.

Вишивала і плела  ґердани

Виставку вишивок, з-поміж яких є кілька створених на чорному сукні з шинелей наглядачок хірургічним шовком, який фарбували медичними препаратами – акрихіном, стрептоцидом і зеленкою, а також рушників, серветок, сорочок і колекцію із понад 20 ґерданів до 4 червня можна оглянути у Тернопільській міській бібліотеці №4 для дорослих, що на бульварі Д. Галицького, 6.

Ці речі спеціально для цієї експозиції надали донька пані Лідії, відома лікарка і письменниця Леся Коковська-Романчук та внучка, журналістка Наталка Колтун.

Прем’єра фільму «Берегиня»

Під час відкриття виставки відбулася прем’єра документального фільму від Студії документальних фільмів «Білий птах» режисера Сергія Кривоноса «Берегиня».

– Це інтерв'ю з Лідією Романчук ми записали ще в листопаді 2003 року, – каже організатор події, голова ГО» Школа борщівської народної сорочки», майстер народних ремесел художньої вишивки, член Національної спілка майстрів народного мистецтва України Вікторія Кривоніс. – Я тоді була тільки присутня на інтерв'ю, ідея, запис, режисура і монтування фільму належать Сергію Кривоносу. Вже тоді мене здивувала сила духу і мужність цієї жінки. Вона знала багато пісень, створювала унікальні вишиті речі у нелюдських умовах і це допомогло їй вижити у нелегкі часи.

Автор фільму «Берегиня» Сергій Кривоніс додав, що надихнули його на створення у циклу документальних фільмів про учасників ОУН-УПА короткі сюжети про цих людей, які у 2000-х роках нечасто показували на телебаченні. На думку пана Сергія, безпосередні учасники історичних подій, звичайні українці через власні історії показують душу нашого народу, його прагнення мати свою Українську Самостійну Державу, тому вони заслуговують більшої уваги, до того ж їхній героїзм і мужність – яскравий приклад для нащадків. Тож чоловік взявся записувати інтерв’ю з патріотами.

Фільм «Берегиня» з відеоциклу «Воїни духу» вийшов 14 жовтня 2018 року до Дня Захисника України. Це історія життя мужньої жінки, яка з юних літ боролася за волю України, була зв’язковою УПА, лікувала поранених повстанців і за це постраждала, потрапивши до рук ворогів через донос подруги.

«Здавалося, що бабця житиме вічно»

У стрічці Лідія Романчук співає повстанських пісень, згадує про ті нелегкі часи боротьби у підпіллі, про те, як носила грифи – листи на цигарковому папері в потрібні місця, як рятувала поранених, яких жахіть надивилася під час Другої світової війни, як її заарештували і побили настільки, що вона втратила пам'ять. А тоді були табори і нелюдські умови існування – голод, холод, важка і виснажлива праця без вихідних. Пані Лідія на той час навіть забула, що в неї є мама. І лише коли дівчина потрапила до лікарні і побачила як сусідка по палаті їсть хліб з маслом, згадала про найріднішу людину і написала їй листа. Мама прислала Лідії посилку із сухарями, але наглядачі не дозволили її забрати. Коли до дівчини повернулася пам'ять, вона взялася за вишиття. Творила на чорному сукні з шинелей  наглядачок. Спочатку замість голки користувалася кісткою з риби. Нитки – це пофарбований хірургічний шовк. Пані Лідія каже, що це допомогло їй вижити. Після повернення у Тернопіль вона надолужувала свою втрачену молодість і продовжувала боротьбу за незалежність України. Писала книжки спогадів, навчилася плести ґердани.

–             Мені чомусь завжди здавалося, що бабця житиме вічно, – каже внучка Наталка Колтун. – Вона любила співати, гарно одягнутися, взутися на підбори, намалювати губи яскраво-червоною помадою. Любила приймати гостей і смачно їх нагодувати. А ще їй подобалося листуватися та спілкуватися телефоном. Увесь час дописувала в обласні газети. Часто згадувала минуле. Вважала, що люди мають про те знати. Свої спогади записала у двох книжках — «Дорогою страждань» і «Червоним плакала калина». Дуже хотіла навчити мене плести ґердани. У нашому сімейному архіві є світлина, на якій я, мама і бабця у чорних вишиванках. Це був 2013 рік, коли трагічно загинув мій брат і ми носили траур, тож бабця вже у досить похилому віці вишила гладдю нам із мамою ці вишиванки. Моя і мамина вишиванки залишилися, а бабцина пішла разом із нею під землю.

Довідка

Лідія Яківна Романчук (з дому — Ясень; псевдо «Орися» народилася 29 березня 1926 р. у с. Дермань, нині Здолбунівського району Рівненської області —  померла 25 березня 2018 р. у м. Тернопіль) — українська літераторка, учасниця національно-визвольних змагань. Член Спілки політв'язнів України, Братства ОУН і УПА Подільського краю «Лисоня», «Союзу українок». Мати Лесі Романчук.

У 1941—1942 навчалася на санітарних і читальних курсах у м. Острог (нині Рівненська область), вчителювала у родинному селі. У 1941—1944 — зв'язкова і медична сестра в підпіллі ОУН та УПА. 1944 року заарештована, 1945 засуджена на 15 років виправно-трудових таборів і 5 років поселення в Магаданській області (нині РФ); звільнена 1953.

Від 1963 — в м. Тернопіль, працювала економістом в обласному управлінні хлібопродуктів, Держстраху. Авторка книг «Дорогою страждань» (1997, 2001), «Червоним плакала калина» (2004), публікацій у періодиці.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.