У музеї «оживили» унікальні артефакти

Модельний показ автентичних костюмів Тернопільщини, тематичні екскурсії, різноманітні майстер-класи та флешмоб – так відзначили в Тернопільському обласному краєзнавчому музеї 130-річчя першої Крайової етнографічної виставки. У вересні наукові працівники організували фольклорно-етнографічну імпрезу «Манливі чари минулого». Унікальна експозиція, що складася з 562 неповторних артефактів із фондів музею, діяла з червня по 10 жовтня. Ті, хто не встиг побачити імпрезу «на живо», може переглянути фільм про цю неординарну подію.

Дефіле у вишиванках

Колекцію народних строїв Тернопільщини кінця ХІХ-початку ХХ ст. з фондів обласного краєзнавчого музею демонстрували самі наукові співробітники. Власне з цього дефіле й розпочалась фольклорно-етнографічна імпреза «Манливі чари минулого».

– Ще у 1883 р. Іван Франко запізнався з тернопільським адвокатом Євгеном Олесницьким і отримав збірку народних пісень «Звичаї над Збручем», а 1885-го Каменяр у складі галицького студентства мандрував Тернопіллям, – зазначив директор краєзнавчого музею Степан Костюк. – У 1887 р. у Тернополі організували першу Крайова етнографічна виставка. Іван Франко замовив у тернопільського фотомайстра альбом, який поїхав до Кракова і Праги. Так Європа дізналася про Галичину і східне Поділля.

Перша етнографічна виставка відбулася у Тернополі 8 липня 1887 року. Її організували з нагоди приїзду архикнязя Рудольфа.

– 7 липня було офіційне відкриття експозиції у міському парку, який тоді називався «Новий город», зараз це Старий парк, – розповіла науковий співробітник музею. – Там знаходився швейцарський павільйон, в якому розмістили більшість експонатів. Зокрема представили народне мистецтво, обрядові предмети, одяг та взуття, їжу і напої, а також вироби ремісників. Крім того в парку спорудили архітектурно-етнографічний комплекс із селянськими обійстями.

Відтворили інтер’єр хати

Аби наблизити сучасників до першої етнографічної виставки, у краєзнавчому музеї відтворили інтер’єр селянської хати 20-30-х років ХХ ст. А для того, щоб відвідувачі дізнались чимало цікавого, працівники провели тематичні екскурсії.

– У хаті кожна річ мала практичне значення і свій духовний образ, – зазначила Леся Сума. – Необхідно було розмістити меблі так, аби було місце і для відпочинку, і для роботи. Кожна господиня дбайливо доглядала свою хату, прикрашала її виробами народного мистецтва. Зокрема різноманітною вишивкою. Вишивали дівчатка, дівчата, жінки і бабусі. Вишивкою оздоблювали не лише рушники, а й подушки, покривала, простирадла, обруси, лабрикени. Найбільше було вишитих рушників, які слугували окрасою та оберегом господи.

За словами екскурсовода, берегинею родинного вогнища здавна вважалася традиційна сільська піч, яка поволі відходить в історію. Господиня завжди дбайливо ставилася до вогню, доглядала піч, підбілювала її, а дівчата розмальовували квітами та листочками. На ній сиділи і спали, в ній пекли і варили. У виступах і западинах печі зберігалося хатнє начиння. Поруч стояли кочерги, лопати, коцюби. На стіні поблизу висів мисник – дерев’яна полиця, на якій розміщувався весь хатній посуд. Він був символом порядку, чистоти і злагоди між домашніми. Дерев’яна палка – жердка виконувала роль вішалки. Її кріпили до стелі. В будні на неї вішали повсякденний одяг, а на свята – рядна, полотна, рушники. Ліжко в хаті завжди було дбайливо застелене, на нього не сідали впродовж дня. Тут викладали гору вишитих подушок.

– Овіяна легендами й оспівана в казках скриня, слугувала своєрідною шафою для зберігання одягу, – каже пані Леся. – В нашій місцевості були великі і малі скрині з рівними та округлими поверхнями. Скриня з рівною поверхнею слугувала столом і шафою водночас. Про неї жінка дбала ще в пору свого дівування. Коли в сім’ї росла дівчинка, батько замовляв скриню в майстра. Її оздоблювали різьбою та малюнками. Довгими зимовими вечорами дівчата пряли, ткали, вишивали, готуючи собі придане. Скриню наречена завжди брала в дім свого чоловіка.

Стіл уособлював міцну велику родину і вважався годувальником. Коли збудували хату, то спочатку вносили стіл, застелений вишитим обрусом. Зверху клали хліб. Поступово скриня поступилася своїм призначенням шафі. У хаті також була велика дерев’яна лавка – бамбетель. Вдень на ньому відпочивали від роботи, а вночі спали. Бамбетель виконував роль манежу для немовлят. Стіни хати традиційно прикрашали образи і килими.

Працівниця навчилась прясти

Щоб забезпечити помешкання рушниками, веретами, скатертинами, а себе одягом, уся сім’я важко працювала. Для цього самотужки вирощували сировину, з якої виготовляли тканину.

– У березні висівали коноплю, а подекуди і льон, – розповідає Галина Завіша. – Після того коноплі просапували і починали микати двічі на рік – у липні та вересні. Їх мили, зв’язували у сніпки і сушили. Відтак везли до річки і вимочували впродовж трьох тижнів. Щоб перевірити їх якість, стеблину намотували на палець. Якщо та не ламалася, значить готова до наступного опрацювання. Коноплі витягували на берег, просушували і везли додому, де на спеціальному пристрої – терлиці їх очищали від бокових стеблин, щоб залишалися тоненькі волоконця. Після того їх чесали щітками з цвяхами – гребенями. Відтак брали менші гребені і знову розчісували волокна. Тоді їх прив’язували до куделі, що мала вигляд довгої палиці, котру закладали у спеціальну  лавку з отвором.

Як розповіла екскурсовод, кожна дівчина від 5 років починала прясти, тобто з окремих волоконець формувати одну нитку. Лівою рукою волоконця підсіпували, а правою намотували на веретено. Кожна дівчина і жінка вміли це робити. До речі, пані Галина вчилася прясти спеціально до виставки.

Готові нитки вибілювали взимку у спеціальних вуликах – великих дерев’яних бочках. Нитки заливали гарячою водою, в якій варився попіл із кукурудзяних качанів – луг. Коли вода вистигала, нитки несли на річку і полоскали. Процедуру повторювали 5 разів. Після вибілюванння нитки фарбували і перемотували у клубки на спеціальній снувалці. Тоді несли до ткача. Сувої впродовж трьох тижнів вибілювати на сонці. Цим займалися діти 10-12 років. Вони розкладали полотно на березі і поливали його водою.

Унікальні борщівські сорочки

«Родзинкою» виставки стала велика колекція борщівських сорочок, які вишивали на домотканному полотні. Борщівській вишиванці понад 500 років. За легендою, в кількох селах Борщівщини турки і татари знищили всіх чоловіків, а жінки поклялися упродовж семи поколінь носити сорочки, вишиті лише чорною бавною. На початку ХХ ст. було останнє покоління жінок, зв’язаних цією клятвою.

– Унікальність борщівської сорочки і в техніках вишивання, а їх було більше ста, – розповіла екскурсовод. – Це верхоплут, колодки, кучерявий стіб тощо. Сорочки мають унікальність у самій вишивці рукава. Він умовно поділений на три частини. Верхня називається плечико. Їх вишивали чорим кольором. За рахунок техніки колодки появлявся орнамент. Дещо пізніше на цих уставках почали додавати кольори. Наступний відділ рукава називається підуставка. Вона заповнена різнокольоровими рослинними орнаментами та геометричними схемами. Від півуставки до запястя йшли розводи рукава, заповнені смугами – батогами. Їх могло бути від трьох до шести, а дрібних навіть до 40. Пізніше з’явились сорочки з рослинним орнаментом, вишиті бісером. Крім рукавів на сорочках вишивали також пазуху. В селах Дністрове, Більче-Золоте вишивали і на плечику так звані заплічки.

Стрій нареченої с. Гермаківки Борщівського району складався з вишитої сорочки та обгортки, підперезаної крайкою. На грудях була велика кількість пацьорків, а на голові – квітковий вінок, прикрашений герданами та різнокольоровими стрічками.

Рантухи і прикраси з волосся

Тернопільщина – єднина в Україні, де колорит народного мистецтва поєднує в собі три регіони – Волинь, Галичину і Поділля. За допомогою традиційного одягу можна простежити за формуванням звичаїв, обрядів, вірувань.

На Тернопіллі чоловіки влітку одягали на голови солом’яні капелюхи, а взимку шапки з хутра тварин. – До жіночих головних уборів належать хустки, які пов’язували різними способами, – каже Оксана Гулик. – Також були й перемітки або рантухи. Це тканина прямокутної форми завширшки 50 см. і завдовжки до 5 м. Краї оздоблювали чорною або червоною вишивкою. Під рантух одягали чепчик.

Обов’ язковий елемент народного стою – сорочки, прикрашені вишивкою. Серед нагрудного одягу були камезельки і кептарі зі шкіри тварин. У теплу пору року чоловіки носили штани з домотканого полотна, а взимку зі сукна. Жінки вдягали спідниці, поверх яких пов’язували запаски, виготовлені з домотканного полотна і прикрашені вишивкою. Обгортки новисили у Борщівському і в частині Заліщицького районів, їх фіксували крайками.  Останні були домотканними та фабричними, шириною 3-5 см, довжина сягала до 3 м.

Невід’ємний елемент жіночого одягу – прикраси. До нашийних належать намиста з коралу, смальти, дутого скла (пацьорки), а також гердани і дукачі. До речі, гердани спочатку носили на голові. Дукачі пришивали на смужку тканини, прикрашену бісером чорного кольору. Монети були зі срібла і золота. З-поміж цікавих експонатів музею – гердан Соломії Крушельницької, розшитий бісером і прикраси з людського волосся.

Рушник вишивали таємно

Здавна гостей зустрічали хлібом-сіллю на вишитому рушнику. Хліб-сіль символізували дружбу, а рушник – людське життя. Новонароджене дитя приймали на біле полотно – крижмо. Є зафіксовані 20 весільних обрядів із застосуванням рушника. В саван загортали померлого, на рушниках опускали труну в яму. Окремим видом були обиденні рушники, які вищивали жінки цілого села за день чи добу. Їх використовували для боротьби з епідеміями. Важлива сакральна роль рушників – у великій кількості закодованої інформації. На території Тернопільщини переважають геометричні орнаменти, хоч є і рослинні. Напиклад, лінія символізувала людське життя, тому розташовували її ближче до країв. Повна свага – це елемент, що позначав нашарування духовного і матеріального світу, тобто гамонію між ними.

– Сам обряд створення рушника був дуже важливим, – каже Ольга Ревуцька. – Жінка вишивала його таємно і не показувала нікому. Спочатку довго молилися, випрошуючи благословення. Зазвичай розпочинали таку роботу у четвер, у суботу готували рушники для похорону. Вишивали лише зранку до обіду, обличчям до вікна. В процесі вишиття промовляли слова, які мали закодувати в узорах.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.