Чи зручний Тернопіль для людини в інвалідному візку. Експеримент "20 хвилин"

Пандус до міськради дуже крутий, і людині на візку самостійно важко піднятися ним

Як це – їздити на інвалідному візку Тернополем, який, за словами посадовців, є дуже комфортним містом для життя? Аби перевірити, журналісти “RIA плюс” провели експеримент, під час якого один із нас став людиною з інвалідністю, а інший – його товаришем-помічником.

Результат нашої мандрівки надзвичайно нас вразив. Адже навіть звичайна прогулянка тернопільськими вулицями, до якої так звикли фізично здорові люди, для людини з особливими потребами стає випробуванням на моральну стійкість і фізичну витривалість.

Отож розпочинаємо експеримент 26 вересня о 10.40, коли беремо візок у благодійному фонді “Карітас”, у керівника проекту “Домашня опіка” Наталії Масник.

– Протягом 2015-го і частини 2016-го ми надали обладнання для реабілітації 127 особам, – каже вона. - Із них 56 – візків.

Вийшовши за двері будівлі “Карітасу” на вул. Замонастирській, журналіст Віталій Антонюк сідає у візок і випробовує свої сили.

– А тут доволі тепло. Я думав, буде холодно. І м'яко, хоч немає амортизаторів, – каже він.

Наш маршрут проляже від вул. Замонастирської через Острозького, Січових стрільців, Валову, Сагайдачного, Листопадову, Грушевського, бульвар ім. Т. Шевченка, вул. Качали, Родини Барвінських, Крушельницької і Бродівську до редакції на Дубовецькій. Увагу звертаємо передусім на соціальні об'єкти.

Уже підйом угору, до воріт із подвір'я “Карітасу”, а відтак і спуск униз – до церкви Успіння, вимагає зусиль. Навіть невелика ямка повертає передні колеса, і візок іноді просто зупиняється – тернопільські тротуари не для такого транспорту. А ще найменший нахил тротуару у бік дороги чи від неї – і візок заносить.

Але ми їдемо. Зустрічні пішоходи крадькома поглядають на чорнявого 28-річного чоловіка, який невміло оминає ями. Коли журналіст “на колесах” зупиняється перед пішохідним переходом на вул. Острозького, навпроти церкви Успення Пресвятої Богородиці, то далі їхати не може. Пандус відсутній, а 10-сантиметровий бордюр стає нездоланною перешкодою.

– Вам допомогти? Давайте я допоможу, – майже одразу підходить чоловік середнього віку, який підійшов із протилежного боку дороги.

Водії, побачивши людину на візку, затримуються перед переходом. Вони готові чекати. Ми дякуємо чоловікові й кажемо, що впораємося. Удвох долаємо бордюр – звозити 80-кілограмового експериментатора нелегко, але колеса візка виявляються міцними. Аналогічно знову виїжджаємо на тротуар. Далі – суцільний жах розбитого тротуару на вул. Острозького, коли передні колеса кожних два метри заклинюють на ямках, ямах і ямиськах. Виїзди із дворів – також випробування. Якби мандрівник із візком був сам, то далеко не заїхав би. Дивлячись на ці випробування, ще одна жінка пропонує допомогу під час чергового з'їзду-виїзду...

Пандуси! Які у Тернополі пандуси... Вони такі, що можна голову скрутити.

– Якби не перила по обидва боки пандуса, то я не вибрався б, – каже Віталій, здолавши крутий підйом до супермаркету “Рукавичка”.

У самій крамниці труднощів не виникає – продавці обслуговують і підказують, що потрібно.

– От тільки коли потрібно було би щось із верхніх полиць, то я не дістав би, – зауважує журналіст. – Довелося б просити про домомогу.

Забігаючи наперед, тут слід вказати, що у деякі крамниці, як-от “Молоко” на Сагайдачного, людині на візку не потрапити – пандусів немає.

Ми ж тим часом їдемо до обласної філармонії. Пандус тут є, але самотужки піднятися ним на візку годі.

– Я також не виїхав би сюди сам, – говорить громадський діяч і депутат облради Олександр Башта, якого застаємо біля будівлі.

Чоловік саме з'їжджає з того пандусу, втримуючи свій візок виключно на двох задніх колесах. Нашому Віталію так не вдається. На чотирьох колесах його візок теж їде, але сильно ковзає.

За словами Олександра Башти, людей з інвалідністю умовно можна поділити на дві групи: тих, хто тимчасово потрапив у візок, і тих, хто у ньому уже тривалий термін.

– Якщо ти у другій групі і прагнеш бути активним, то доводиться тренуватися.

Тим часом до нас виходить директор філармонії Ярослав Лемішка.

– Ми самі проектували цей пандус, – говорить він. – Готові занести людину до філармонії, аби тільки прийшла до нас.

Наступний об'єкт – ЦУМ. Тут пандус відсутній. Тож візок з експериментатором доводиться витягувати сходами вручну. До “Спортландії”, що у підвальному приміщенні, він є, але такий крутий, що ми не ризикуємо спускатися.

Переїзд біля ЦУМу, як і більшість тернопільських переїздів на пішоходних переходах, – для людини на візку недоступні. Адже без сторонньої допомоги не обійдешся. Кожна сходинка – випробування. Водночас помітно, що Віталій уже натренований – навчився самостійно піднімати передні колоеса, щоб на ходу закинути їх на бордюр. Щоправда, користі від того мало – тоді буксують задні колеса.

Офіси міської та обласної поліції неприступними для нас не стали завдяки пандусам із перилами – силову вправу журналіст-„візочник” засвоює майже одразу.

– Давайте я вам допоможу, – підходить до учасника експерименту чоловік у військовому.

Дякуємо йому за це. Більше того, біля обох відділків є кнопка виклику чергового. Біля облуправління її саме встановлювали, коли ми під'їхали.

Кав'ярні та кафе на Валовій – не для людей у візках, бо теж без пандусів. Сходинка перешкоджає самотужки людині з інвалідністю потрапити і в галерею Спілки художників на Сагайдачного. Натомість до Катедри є під'їзд, але заважає поріг біля металевих дверей. Біля сусідньої облпрокуратури, там, де вивіска “Прийом громадян”, замість пандусу знаходимо якийсь апендикс. По ньому не піднятися візком ані уперед, ані заднім ходом. Мучимося хвилин зо п'ять. Весь цей час за нами зі своєї машини спостерігає таксист. Допомогу не пропонує.

– Для галочки, – підсумовуємо ми ситуацію з цим пандусом і їдемо далі.

До міськради потрапляємо так само – через самовитягування руками за перила, як і до міськвідділу поліції. Пандус тут є, але дуже незручний, тож людина з інвалідністю сюди не заїде.

Перед нами – школи №№3, 4 і 5. У перших двох пандуси цілковито не пристосовані для проїзду ними: колеса вивертаються, візок перечеплюється об елементи пандуса. На головному вході до школи №5 пандуса немає. Нагадаємо, Україна йде до інклюзивного навчання – забезпечення рівних можливостей для освіти усім дітям. У тому числі й на візках. Коли ж проаналізувати побачене, то напрошується думка, що йдемо до інклюзивного навчання лише на папері.

Зрештою, чи тільки до навчання? Це питання риторичне, бо місто – незручне навіть для елементарної прогулянки людини на візку. Пандуси, ями, розбита бруківка, бордюри – після тригодинної поїздки Тернолем усе це буде снитися людині з інвалідністю, яка захоче проїхатися.

– Я займаюся фізкультурою, тримаю себе у формі, але втомився, натер шкіру на руці. Що вже говорити про людину, яка отримала травму і має менше сил! – підсумовує наш журналіст Віталій. – Саме тому, напевно, у місті так мало людей на візках. Коли розумієш це, робиться сумно.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.