Якщо нічого не здатні вдіяти – моліться: як допомагають шкільні психологи у Тернополі

• Із 24 лютого в Україні триває повномасштабна війна, яку розв’язала країна-агресор РФ. Багато людей у нинішніх умовах не можуть самостійно впоратися з тривогою, панікою, страхом тощо.
• Шкільні психологи Тернополя об’єдналися і уже понад тиждень цілодобово надають психологічну підтримку усім, хто її потребує.

Хто найчастіше звертається до шкільних психологів за допомогою і які саме проблеми турбують людей? Як це – бути на зв’язку 24/7 і не «вигорати» емоційно? Чи можна позбутися відчуття «провини вцілілого» та чим зайняти себе, аби постійно не гортати новинну стрічку?

Про усе це ми поспілкувались із Галиною Несмашною, психологинею-консультанткою Тернопільського комунального методичного центру науково-освітніх інновацій та моніторингу.

Жінка, власне, стала ініціаторкою об’єднання психологів з різних шкіл Тернополя, аби цілодобово надавати підтримку всім, кому вона потрібна. Пані Галина говорить: освітянська «психологічна» спільнота у Тернополі дуже потужна. Зокрема, дев’ять психологинь (адже згуртувалися для спільної справи саме жінки) на даний момент допомагають людям у телефонному режимі.

Вони і раніше чи не щомісяця збиралися на зустрічі, підтримували між собою зв’язок. Підтримку вразливим жінки, мовляв, надають уже не перший раз.

– Наша робота – надавати психологічний супровід дітям у навчальних закладах. Але не завжди виходить працювати лише з малечею. Скажімо, у 2014 році, коли була потреба, ми у військкоматі робили психодіагностику призовників, спілкувалися з хлопцями. Я думаю, що власне тодішній досвід допоміг нам зараз виконувати свою роботу якісно. Але коли розпочалися воєнні дії, скажу вам чесно, ми спершу панікували. Та потім дівчата запропонували розпочати акцію безкоштовної волонтерської підтримки в онлайн-режимі. В один момент ми зрозуміли, що психологічна допомога тепер потрібна усім українцям, – розповідає Галина Несмашна про те, як виникла ідея об’єднатися шкільним психологам.

Пані Галина каже, що психологи роблять усе, що в їхніх силах.

– Ми систематично розміщуємо оголошення про безоплатну психологічну допомогу у соцмережах, потім його дублюємо через певний час і чекаємо, коли до нас зателефонують. Онлайн із людьми працюють фахівці, по-перше, які до цього морально готові, по-друге – які раніше вивчали основи консультування. Не так то просто говорити з людьми… Крім того, ми разом з іншими освітянами, займаємося волонтерством, допомагаємо у всьому, де задіяні школи, – ділиться жінка.

Психологи, роботу яких координує Галина Несмашна, проводять заняття і з учнями зі своїх навчальних закладів, розміщують на сайтах мотивуючі та інформаційні матеріали. Також є школи зі сховищами, де ці небайдужі жінки створили місця для діток, аби там із ними займатися.

Є у даній групі й люди, які працюють у дитячій кімнаті. Приміром, психологині Оксана Колісник та Ольга Тимків долучились до команди креативної студії «ІРИска» (разом з працівниками «Центру науки», за підтримки благодійного фонду «Промінь Сонця»), і проводять заняття для малечі із тимчасово переміщених сімей. Батьки можуть залишити дитину на певний час і відлучитися по своїх справах, знаючи, що вона у безпеці.

Пані Галина вважає, що така ініціатива є справді хорошою, адже дітлахи проводять час не просто весело, а й з користю. Подальшу розмову із психологинею-консультанткою подаємо у форматі «запитання-відповіді».

За потреби кожна із нас працює уночі...

— З якими проблемами до вас звертаються найчастіше і хто?

– Було всіляке. Телефонували взагалі з «гуманітарними» запитаннями, наприклад: «Ми приїхали з Харківської області, знайшли ваш номер, і шукаємо житло». У перші дні найбільше було саме таких дзвінків. Зараз уже з іншим звертаються. Є люди із почуттям провини. Приміром, діти покинули місця, де зараз небезпечно, а лишили маму, бо вона не захотіла виїжджати. Маю на увазі дорослих, які вже своїх дітей мають (тобто, внуків). Багато хто відчуває страх і тривогу за своїх рідних, які воюють на фронті. Ті, що вже пережили воєнні дії, мають вже більш травматичні переживання. Наприклад, бояться голосних звуків або постійно чують сирену у голові. Люди дзвонять і з Тернополя, і з області, і з інших регіонів, і з зони бойових дій, і переселенці… Хто зумів знайти наші контакти – той і телефонує.

— Скільки у середньому осіб звертається до вас упродовж дня?

– Буває таке, що немає жодного дзвінка. Буває, що не встигаєш трубку класти... Немає якоїсь визначеної кількості людей, яким допомагаємо за добу. Помітили, що коли поновлюємо оголошення про психологічну підтримку у соцмережах – тоді зразу частіше звертаються. Тепер періодично закидаємо інформацію про нашу роботу.

— А уночі до вас телефонують?

– Зараз вже ні, але на початку вторгнення РФ до України таке траплялось часто. Дзвонили і вдень, і вночі. Але якщо ви помітили – у нас тільки двоє осіб працює 24/7, а решта психологів мають визначений час роботи. Однак, якщо людям слід допомогти, їм не спиться – то кожна із нас за потреби може проконсультувати й у нічні години.

— Як вам, як психологу, взагалі у такому режимі працювати?

– Поки тримаємось. У нас є психологи, які в принципі могли б зараз консультувати людей, але ми їх свідомо не залучаємо до роботи, аби залишити когось у резерві на випадок, якщо решта «вигорить» емоційно. Ще час від часу ми домовилися збиратися для «підтримуючих» зустрічей, щоб скинути негатив і мати змогу продовжувати свідомо працювати.

Постійне читання новин – це вже шокова травма

— Зараз дуже важливо усвідомити, що війна – це не на день чи два, є варіант, що вона затягнеться. Що порадите людям, аби проводити час із користю і припинити постійно сидіти у смартфонах та моніторити новини?

– Більшість із наших страхів – це тільки наші думки і переживання. Ми або боїмось чогось невідомого, не знаємо що відбувається у державі, і тому постійно хочеться новини читати, щоб впевнитися у чомусь, або жахаємося від того, що дізнаємось. У стресовому стані (адже читання новин цілий день – це фактично своєрідна шокова травма) нові знання засвоюються погано. Тому дуже добре робити якісь рутинні речі, щоб відчувати опору. Слід чітко дотримуватися звичайного розпорядку дня. Встаємо зранку – поснідали, вмилися. Далі стараємось виконувати щоденні справи, те, що робили завжди. Все це стабілізує наш стан, і людині тоді легше справлятися з інформацією, що її оточує.

Зайняти себе чимось корисним є дуже хорошим способом заспокоїтись і відволіктись. Добре, коли ці справи «тілесні», пов’язані з рухом, активністю. Якщо ви зараз удома, доглядаєте за дітьми – присвятіть час їм. Якщо ви ходите на роботу і виконуєте свої стандартні функції – це чудово, бо свідомість не зайнята тривожними думками. Якщо є можливість і бажання волонтерити – теж прекрасно: плетіть маскувальні сітки чи ліпіть вареники для наших захисників. Якщо є шанс – самовдосконалюйтесь, здобувайте нові вміння. Коли ми зайняті чимось – не маємо часу на новини. Якщо ж нічого не робимо – рука сама тягнеться до телефону.

— А як правильно себе змотивувати до усвідомлення війни у державі?

– Найперше – почати дозувати потік інформації, який сприймаєте. Слід зрозуміти, що якщо війна швидко не закінчиться, ми мусимо берегти сили, пильнувати себе. «Концентричне коло»: спочатку ми, наше здоров’я і наше тіло, потім – наші близькі, діти, родина, знайомі, все, за що відповідаємо. Варто правильно розраховувати власні сили, бо зараз дуже багато людей нормально не їдять і не сплять. Це неправильно. Варто достатньо відпочивати, спати, харчуватися відповідно, тримати себе у тонусі. Досвід минулих війн показує те, що люди виживали навіть у найбільш несприятливих умовах. Скажімо, у концтаборах, де їх взагалі позбавляли усього гуманного. Від нас можна відібрати усе – свободу, здоров’я, життя. Від нас не можна відібрати тільки одного – нашого ставлення до того, що відбувається. Коли людина усередині не здається, відчуває сили, наснагу подолати труднощі – це дає їй можливість вижити у найбільш екстремальних умовах.

Відчувати безсилля – найгірше...

— Що порадите тим, хто відчуває «провину вцілілого»? Адже є люди, які картають себе, що у них все добре, а інші – страждають.

– Бачите, це такий природній феномен. Він приходить разом із травматичними подіями, і я би сказала – все, що зараз відчуваємо і переживають люди із «синдромом вцілілого» – це нормальна реакція на ненормальні умови.

Слід в першу чергу визнати, що цілком адекватно – відчувати провину. Далі варто налаштувати себе, що «я не можу всюди встигнути, я не можу зробити все, я не можу бути всесильною…». Є ситуації, на які людина не здатна вплинути. Якраз відчувати безсилля – найгірше. Люди цього бояться. Визнати, що боїшся такого стану, у якому безсила-безсилий – дуже складно.

Потім приходить наступний момент. Є ситуації, де ми маємо вплив. Тоді треба робити щось у тому місці, де знаходимось, усвідомити, що відповідаємо за щось. Із найпростішого – за наше тіло. Запитаєте, чому мусимо пильнувати себе? Бо можемо, здатні таке робити. Я можу встати і помитися, наїстися чи раніше лягти спати. Я можу пильнувати свою сім’ю, дітей. Якщо кожен так робитиме у своїх сім’ях – по всій країні не панікуватимуть, сприйматимуть події спокійніше.

Думайте – куди я ще можу зробити вклад? Можу якісно виконувати свою роботу, займатися волонтерством, щось зробити для армії чи для людей, які евакуювались з небезпечних територій, писати мотивуючі дописи у Фейсбук. А якщо вже більше нічого не здатен/здатна вдіяти – моліться. Це теж буде ваша «частка» у велику справу…

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.