Лілія Мусіхіна: "Наші вороги префарбувались і назвались братами"

Усім героям публікації, які були учасниками Євромайдану, ми задавали однакові питання. Цікавились: якби повернутись на чотири роки назад, чи вийшли б знову на Майдан? Які уроки винесли? І чи було на Майдані таке, про що ніколи й за жодних обставин не розповіли б своїм дітям.

Лілія МУСІХІНА, провідний фахівець відділу зв’язків з громадськістю Державного науково-технічного центру з ядерної та радіаційної безпеки:

• Чи вийшла б я на Майдан? Вийшла. Це не залежить від мене. Це - несвідомо. Бути з своїм народом? А як інакше? Я його частинка. Частина океану - крапля. Вона - така як і всі. Все, що робиться з іншими - вона відчуває і своєю малістю творить велике... Ні про що не шкодую. Лише про те, що ми не дотиснули до кінця. Наші вороги префарбувались і назвались друзями та братами. Від цього - боляче і гірко, бо не знаєш, кому можна довіряти. Я дуже хочу сподіватись, що у нас вийде, інакше все за нами доведеться доробляти нашим дітям. Революція, війна - це страшно. Це погано. І я не хочу, щоб все це за мною доробляла моя дитина.

Колись, коли вона буде достатньо дорослою, я розкажу їй все. А може й не розкажу, бо не знаю, чи ті, хто був поруч, захочуть, щоб це ще хтось знав. Колись ми гірко жартували з цього приводу: «Подій багато, а дітям розказати не буде що». А тоді додавали: "А онукам - вже можна". А ще вбиває мене надмірне честолюбство, коли починаємо вирішувати, хто більший революціонер, воїн, волонтер... Це вбиває нас, як єдність, як спільноту... І це гірко та образливо. Бо своїми руками руйнуємо те, що тільки почали будувати.

Найвражаючим на Майдані була єдність. Її зараз мені дуже сильно бракує. Вона ж була! А куди поділась - не знаю. Може, поховали ми її самі під медалями та грамотами, сипаними щедрою рукою - не знаю. Ми забуваємо про наших загиблих, про сиріт, про те, що точиться війна. От що страшно.