„Якби не війна”: історія від тернопільського ді-джея

Учасники проекту – 12 військовослужбовців з різних куточків України – є тут кілька киян, з Житомира та Житомирської області, з Вінничини, Алчевська, Золотоноші, Дніпропетровська, Херсона. На війні вони снайпер, кулеметник, штурмовик, сапер, водій БМП. А в мирному житті – кадровий військовий, стоматолог, вчитель фізкультури, масажист, режисер, музикант і виконавець власних пісень, піцейола, реставратор, агроном, шахтар, художник, актор і реконструктор.

Серед учасників проекту є і наш земляк з Тернопільщини доброволець батальйону імені Кульчицького Віталій Марків. В мирному житті він ді-джей.

«Людину неможливо примусити зрозуміти, що в країні йде війна. Людина тільки та зрозуміє, яка там була, яка це бачила, яка має до неї відношення» – каже Віталік. І він знає, про що мова, таких як він – одиниці, пишуть на сторінці спільноти Фотопроекти у facebook.

«В дитинстві був класичним бешкетником, нервував маму. Пам’ятаю, коли ходили в дитячий садочок, я брав іграшковий автомат, фуражку і сусідам говорив, що я йду в армію».

Родом з Хоросткова, Тернопільської області. Після закінння 9-го класу поїхав з мамою і сестрою в Італію. Це був 2003 рік.
В Італії Віталік вступив в технічний коледж, закінчив його. Дуже любить спорт. Це розвиває людину, каже хлопець. Грав в баскетбол і саме гра в команді, розуміння і відчуття команди навчила всьому, що він використовує і сьогодні. Працював, міняв різні роботи, але в основному дотримувався спеціальності – дерев’яна промисловість, будував різні дерев’яні будівлі – альтанки, гаражі, балкони.

«Останні 2 роки, перед приїздом до України були дуже активними. Після основної роботи йшов в зал і працював як інструктор по фітнесу і боді-білдінгу. На вихідних я їхав в клуби і крутив музику, а в неділю, приїжджав додому, брав спорядження і ходив літати – займався парашутним спортом. Мене було всюди повно – жартує Віталік.

Я завжди намагався слідкувати за подіями, що відбувалися в Україні. Одного дня повернувся з залу, зайшов в фейсбук. Це було 27 листопада 2013 року. Тільки починались події на Майдані. Потім почали розганяти людей. І коли 30-го я прийшов з роботи і подивився новини, дізнався, що побили людей, жорстоко, нагло. Всіх: студентів, жінок… Це мене дуже сильно обурило. Я почав слідкувати активніше, тоді «Громадське» показувало 24 години на добу. Так, 2-3 доби я сидів і дивився по інтернету, що відбувається. Почав замислюватись про повернення в Україну і вирішив, що час настав.

Кожні 2-3 роки я приїжджав сюди тільки влітку – на канікули або у відпустку. Взимку ж ніколи. В мене тут бабуся живе, дідусь. Родичі, друзі, які залишились ще зі школи.
Ну, я вирішив, що дуже давно не зустрічав Різдво по-українськи, скучив за цими всіма традиціями.
Не думав, що все так надовго затягнуться ці події. Вважав, тиждень-два – і все вирішиться. Побачив, що почали з’їжджатися люди на Майдан. Взяв рюкзак і кажу мамі: «Їду в Україну». Вона питає: «Коли повернешся?». Кажу: «В середині січня». В мене була відпустка, тож вирішив на місяць поїхати.
5-го грудня я був в Україні, а 6-го вже в Києві, на Майдані. Мене дуже сильно вразило все: події й люди. Багато різного народу. Це так захопило! Дуже патріотичний настрій в людей, всі стояли за одне. Тоді не було жодних політичних партій, а була просто воля народу. Мене водночас і дивувало, і було дуже приємно, що Україна спроможна зібратися вкупу, коли потрібно, в скрутний час. Отже, приказка «Моя хата скраю» втратила свою актуальність.
І так сталося, що потім я став активістом, але в розумних рамках. Ми були в Самообороні Майдану, 5-та сотня. Далі був Новий Рік, великий концерт на Майдані. Я познайомився зі своєю нинішньою дружиною. Вона прийшла навідатись на Майдан. Познайомились ми в січні, в лютому ми почали зустрічатись, а одружилися в жовтні.

Потім після всіх подій на Майдані оголосили набір добровольців в Національну Гвардію, це був перший стрілецький батальйон. Було багато бажаючих – з Майдану тоді вирушило більш як 500 чоловік, ми посідали в автобуси на Європейській площі і поїхали на полігон в Нові Петрівці. Там далі було знайомство з нашим генералом Сергієм Петровичем Кульчицьким. Після полігону ми поїхали в Павлоград, Дніпропетровську область, 2-3 тижні ми провели на блок-постах, бо тоді очікували на нападу і прориву сепаратистів на Дніпропетровську область.

Те, чим займався до війни і те, чим почав займатись – це небо і земля. Для мене було легко перемикнутись: якщо тобі щось подобається, ти дуже активно за це берешся, і все стає легким для сприйняття. Неможливо примусити людину робити те, що їй не подобається. Я до всього підходжу по-філософськи.
Думаю, що адаптуватися мені допоміг спорт, яким я займався останні роки – бодібілдінг. Це спорт, що загартовує силу волі і духу, дисциплінує: ти повинен їсти кожні 3 години, розраховуєш вагу їжі до грамів, повинен прокидатися в певний час, бо потрібно поснідати, не зловживати алкоголем, не палити, кожен день заходити в зал і викладатися, як востаннє.
Робота діджеєм теж стала у нагоді. Діджей – це нічний психолог, стоїть на сцені, знизу багато народу і він нікого з них не знає. Діджей повинен зрозуміти, як почувається публіка, зробити їй настрій і не втратити цю хвилю. Ця робота допомагала знайти спільну мову з різними людьми вже в батальйоні, бо ми тоді з усієї України позбирались: від Донбасу до Криму. Вони зараз служать зі мною, це чудові люди, мої побратими.

А далі ми поїхали і Слов’янськ. Нас там розподілили. Потім бортом полетіли під гору Карачун. Там відбулося знайомство з 95-ю бригадою, це наші брати. Тоді ж було і знайомство з їхнім комбатом Тарасом (Тарас Сенюк – Ред.), який загинув. Там був 1-й батальйон, 2 рота 95-ї і ми були 1-й батальйон, 2-га рота. Так склалося.
З багатьма й до цього часу підтримуємо зв’язок. Більша частина з тих хлопців вже загинули. Особливо під «Спартаком» багато. Це була розвідрота, з якою ми стояли. Ми їздили з ними на рейди. Дуже багато друзів загинуло.

Всьому вчилися на практиці. Ніколи не забуду кілька моментів. Один з них – моє бойове хрещення. Це було 2 травня. Знаєте, людині психологічно важко відкрити вогонь у відповідь. Людині, яка ніколи цим не займалася, але завдяки Майдану ми буди вже готові. Ми пройшли своєрідне пекло, ми вже були під кулями.

Коли ми отримали наказ відкрити вогонь у відповідь по «зелених чоловічках», ми довго не думали. Ми дуже серйозно до цього поставились і зробили конкретний крок, який став переломним моментом – нас брали в оточення. Ми вийшли з оточення, пробилися і заїхали на 6-й блок-пост на горі Карачун. Там вже закріпилися.
Я вам більше скажу, коли були перші мінометні обстріли, Тарас вибігав, давав команду «Воздух», а по-військовому це означає, що всі повинні ховатися, а в нас навпаки було – ми всі вибігали. Нас тоді було 47 гвардійців і ціла рота десантників. Одного разу після артобстрілу він нас зібрав усіх і каже: «Поясніть мені, чому, коли по нас стріляють, ви вибігаєте? Ви ж повинні всі ховатись!» І ми відповіли: «Якщо ми будем сидіти в окопах, попруть кацапи, а ми їх не будемо бачити, буде гірше. А так ми будемо володіти ситуацією, зможемо захиститися і відкрити вогонь у відповідь!» Він був сильно здивований – як так? Люди якісь незрозумілі, фанатики, можна сказати. Був здивований, що люди не вагалися, вибігали й робили свою роботу. Не потрібно було ніякого наказу.

Були таке, що ми з десантниками виїжджали на рейди і траплялися кумедні ситуації – ми між собою починали сперечатися, маленькі сварки були на кшталт: «Ну ти вже їздив, а я ще ні! Я хочу поїхати». Ніхто в нас «задню» не вмикав. Десантники цього не розуміли часом. Але вони бачили наш бойовий дух. Там були і контрактники, і мобілізовані. І всі розуміли, що війна, і можна не повернутися з бойового виїзду. Коли були наші перші поранені, пацани вибігали, відтягували їх. З окопів ми нікого не діствали, навпаки, брали й кидали назад в окопи, щоб вони там сиділи. Це бойова дружба, яка склалася тоді між нами і десантниками.

А, повертаючись до мого бойового хрещення, коли перший свист куль, перше розуміння, що це не кіно, а дійсна реальність, перші втрати.
А ще момент загибелі нашого генерала Кульчицького... Він тоді прилетів на наш блок-пост на Карачун. Це сталося на моїх очах, і на очах більшості наших побратимів. Це була дуже важка втрата, неймовірний біль. Всі плакали. Всі. Я теж. Це людина, яка була офіцером з великої літери, командир, що піклувалася про кожного бійця. Він був не просто генералом, він був нашим Батьком.

Коли ми вперше приїхали в Петрівці, був нюанс: ВВ – внутрішні війська, майданівці. На базі «Барсу», який нас штурмував. І виходить генерал, ми такі: «Та хто такий генерал!». Але! Йому вистачило буквально 3 хвилини, щоб усі 500 чоловік зрозуміли, що це Людина. Найбільше нас вразили його дії: на третій день перебування на полігоні піднявся дуже сильний вітер і наші намети почало зносити. Генерал взяв кувалду, покликав начальника штабу, начальника частини. Одному сказав, щоб тримав колик, другому – щоб натягнув намет, а сам кувалдою забивав колики. Солдатам, нам! Це людина, яка на полігоні лежала поруч із нами і вчила нас стріляти, це людина, яка повзла в багнюці разом з нами. Людина, яка перебувала з нами протягом всіх навчать. До нього можна було прийти за порадою. Для мене він має особливе значення.

Коли ми прибули в зону бойових дій, перше, що зробив Генерал – вишикував першу роту, сам взяв автомат, каску, бронік і пішов в першій лінії з ними зачищати ліс.
Він кожен тиждень на вертольоті особисто облітав всі блок-пости. Кожен день спілкувався з начальниками блок-постів і питав, чи все в добре, чи все в порядку, чи всі живі. Він піклувався про нас. Як батько за синів. До нього бігли, як діти, коли він прилітав, всі були раді його бачити.

... він злетів на 5-й блок-пост, взявши з собою наших 6 «беркутів» і 2 «ягуарівця», що летіли вже на ротацію, з якими ми воювали в одних окопах. Потім вибух, спалах. Ніхто нічого не зрозумів. Вертольотів було декілька. В мене був номер генерала, я набрав його, ніхто не відповідав. Почали дзвонити до побратимів, які були на борту. Від них теж нічого… Тоді відірвали по шматочку кожного з нас...

На війні знайшов декілька речей: зрозумів наскільки ціниться життя, як легко його втратити, правильне розуміння побратимства, коли одна сигарета на 3-4 людини, один сухпайок, одна консерва. Треба жити кожним днем. Ніколи не відкладати речі, які можеш зробити зараз. Я приїздив до себе на Західну Україну і мене питали, чому я пішов служити? Чув і таке: «А я піду служити, коли війна постукає в мою хату. А я чекаю повістки». Багато чого чув. Якщо вже на Західну Україну війна постукає, тоді вже не буде України. Для меня ця тема дуже болюча.
Мене більше турбують не байдужі й пасивні люди, а ті, які підбурюють. Люди, які співпрацюють з агресором. Навіть в Києві таких багато. Я вважаю, якщо ти хочеш до Росії – не клич її до себе додому, а їдь туди. Я, коли захотів до України, зібрав рюкзак і приїхав з Італії.

Тому продовжую службу в Національній Гвардії, підписав контракт на 5 років, я сержант, в мене іншого варіанту не було. Будую кар’єру.
За музикою сумую, сумую за парашутним спортом. Навіть в десантники хотів, в мене батько служив в десантно-штурмовій бригаді, він багато чого передав. Але я вважаю за честь служити в батальйоні, який названий на честь генерала Кульчицького. Ми продовжуєм його справу, його плани, його думки і поки не доведено справу до кінця, я не піду з батальйону».