"Більше працювати, менше скаржитись": тернополянка про життя в Україні та в діаспорі

У її бездоганній українській вимові акцент практично не відчувається. Вона працювала у галузі міжнародних відносин, євроінтеграції, у посольстві України у Вашингтоні, Офісі зв’язку НАТО та Апараті Ради національної безпеки і оборони в Україні. За результатами роботи видала книгу «Європеїзація України: «Місія недовиконана». Зараз жінка живе у Торонто та є освітнім партнером організації, яка допомагає школярам та студентам всього світу через освітні програми знайти себе. За словами пані Таміли, серед української спільноти у Канаді і тижня не минає без нового проєкту на підтримку України. Це представники діаспори називають своїм обов’язком та, жартома, — хворобою.

— Коли Ви приїхали у Тернопіль? Що тут змінилось з часу Вашого останнього приїзду?

— Я приїхала ще на вибори спостерігачем від ОБСЄ, працювала у Львові. Я зі всієї місії була єдиним спостерігачем українського походження. Бажано, щоб у таких місцях було більше людей, які мають українське коріння. Тому що їм не треба пояснювати з нуля те, що тут відбувається. Перед цим візитом востаннє я була у Тернополі три роки тому. Можу відзначити позитивні зміни. Місто розвивається. Є нові місця, нові споруди. Шкода, що закриваються великі підприємства. Ця зміна не є позитивною, тому що я розумію, що це — робочі місця, і люди виїжджають за кордон, якщо не мають роботи. З мого спілкування з малими підприємцями я бачу проблему браку працівників, тому що люди шукають кращих умов для роботи і життя. А з іншого боку питання: «Чому їдуть?» Бо невисокі зарплати, і це таке, знаєте, замкнуте коло.

— Стільки часу Ви прожили у Канаді. Чи відчуваєте себе зараз українкою?

— Я українка і канадка. Хоча в серці — завжди українка. У Канаду я поїхала у 2005­му. На якийсь час — у Ванкувер. Потім дістала грант на навчання в Dalhousie University, де закінчила магістратуру за спеціальністю «Міжнародні відносини». Працювала викладачем у «Центрі європейських студій», який, до речі, фінансувався Євросоюзом. У 2008­му представляла Канаду на саміті НАТО в Бухаресті, коли, на жаль, Україні відмовили у Плані дій членства в НАТО.

— Нещодавно у Тернополі ви провели тренінг про освіту в Канаді. Як враження?

—Хочу сказати, що дуже приємно, що на захід прийшло багато людей різного віку: і молоді, і дітей, і батьків. Я розповідала не лише про наші програми, а й про стипендії, що доступні для студентів. До 18 вересня наприклад, можна подати на стипендію студентам­третьокурсникам всіх ВНЗ Тернополя будь­яких спеціальностей на 12-­ти тижневе стажування в Канаді щодо наукових проєктів. Поїздка та перебування в Канаді повністю оплачується. Закликаю молодих тернополян не пропустити цей шанс.

— Яких рис, на Вашу думку, бракує українській освіті?

— Якщо говорити про рейтинги, то перші чотири країни у світі з добре розвиненою системою освіти — це США, Великобританія, Канада і Австралія. Я колись працювала у Тернопільському національному економічному університеті, у Тернопільському національному технічному університеті імені Пулюя на кафедрах менеджменту. Уже в ті роки був початок розвитку фокусування на практиці. Думаю, що і зараз варто над цим працювати. Бо бачу, що дуже часто люди закінчують університет і мають знання, але не мають практичних навичок. Наприклад, у Канаді викладачами запрошують людей із виробництва. Адже вони можуть показати роботу зсередини. Ну, і друге, на мою думку, дуже важливо вміти визначити ще за шкільною партою, до чого дитина має талант. Пригадую, коли я викладала тут, у Тернополі, то були студенти, по яких одразу було видно, що їм не потрібна вища освіта.

— Ви працюєте в українській школі у Канаді. Якою є освіта там?

— Наші школи спрямовані на те, щоб розвивати українство в Канаді. Навчання там стартує з чотирьох років. Мої діти також відвідують цю школу. Я викладаю там українознавство, і це не лише теорія. Ми організовуємо Шевченківські вечори, Миколая, один з останніх заходів — вечір пам’яті Володимира Івасюка. Особливо це важливо для сімей, де батьки – не лише українці, а вихідці з різних країн. Наприклад, мама — українка, а тато — з Китаю чи з Сербії. Удома зазвичай у таких сім’ях говорять англійською, дитина української не чує, а школа — гарна можливість вивчати українську мову і традиції. Власне, ми ще й готуємо собі зміну в діаспорі.

— Торонто — одне з міст, де зосереджена найпотужніша українська діаспора. Чим займаються наші співвітчизники за океаном?

— У Торонто понад сто тисяч людей, які вважають себе українцями. Коли проводиться перепис населення, і є пункт, де варто вказати етнічну приналежність, то ці люди називають себе українцями. Упродовж останніх п’яти років усі зусилля діаспори спрямовані на проєкти підтримки армії, війська та лобіювання санкцій проти Росії в Канадському парламенті, на співпрацю зі Сполученими Штатами та Євросоюзом. А також – проєкти гуманітарної допомоги для лікарень, дітям­сиротам, дітям­інвалідам. Один із найбільших проєктів «Діти Торонто — дітям України», який проводить «Четверта хвиля» у співпраці з багатьма організаціями. Уже п’ять років поспіль ми надсилаємо одяг, шкільне приладдя, іграшки тим дітям, які цього потребують.

— Чому у Канаді допомагають українцям?

— Україна завжди була в моєму серці. До певної міри це для мене це обов’язок перед нашими краянами. Розкажу такий кумедний випадок. Якось була в будинку, де колись жила, — на Крушельницької. Там зараз живе моя сестра, і коли гостювала у неї, зайшла сусідка, з якою ми не бачилися близько двадцяти років. Вона пам’ятає мене ще змалку і вона мені згадала випадок, коли в 1995­му році представляла Україну, як єдиний делегат на Конгресі ООН в Сан­Франциско. І тоді я давала багато інтерв’ю, в одному з них сказала, що хочу залишитись в Україні та розвивати її, працювати тут. Сусідка пригадала цю фразу. Я кажу: «Я вже не пам’ятаю цього». І додаю їй: «Я все одно повертаюсь в Україну, і все одно з Канади стараюсь допомагати українцям, як можу. Так і кожен з тих, які переїхали.

— Що змінила Канада в українцях, які живуть там тривалий час? Чи є там наш менталітет?

— Має бути менталітет людяності і дії. Ти маєш здійснювати певну дію для свого життя, для добробуту своєї сім’ї і для того суспільства, тієї громади, в якій ти існуєш. Ти маєш бути вдячний тій державі, куди ти переїхав, але ти маєш не забувати землі, де народилися твої батьки, де поховані твої бабуся і дідусь. Про менталітет — тема філософської розмови, але для мене розвиток держави – це менше нарікань, а більше власних дій. З того, що побачила перед цими виборами: люди забагато енергії витрачають на скарги, спостерігання за тим, що відбувається у Верховній Раді, замість того, щоб ту енергію спрямувати в русло корисної дії для свого міста та своєї країни.

— А у Канаді хіба по­-іншому?

— У Канаді люди самі багато роблять, багато волонтерів. Наприклад, у нас депутати українського походження, які в парламенті, не були би депутатами, якби ми для них на волонтерських засадах не працювали.

— Чого побажаєте українцям і тернополянам?

—Зараз найважливіше — це продовжувати боротьбу. На жаль, як ми бачимо, на українську незалежність зазіхають. Кожен на своєму місці повинен здійснювати певну конструктивну дію. В Україні війна і видно, що не всі люди це відчувають на собі. Святкувати зараз нам, на жаль, ще рано. Боротьба триває в Україні, і українці за кордону підтримують її.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.