"Бог подарував мені винагороду - мою Олюню", - боєць з Тернополя після двох років полону знайшов своє кохання

На зустріч  Володимир Бачинський приходить з дружиною Ольгою, з якою побралися у травні цього року. Під час розмови часто шукає її погляду, особливо, коли згадує найболючіші моменти життя у полоні.  Ольга тримає його за руку та доповнює речення про історію їхнього знайомства. Ці люди познайомились за складних обставин, але разом змогли почали життя з чистої сторінки.

Воювати добровольцем Володимир пішов у 2015-му. Він народився у Калуші Івано-Франківської області, але з початку дев'яностих живе у Тернополі.

- Я не міг дивитись спокійно, як гинуть наші побратими, - каже військовий.

У складі одного із добровільних батальйонів на Сході, Володимир відслужив близько року. Зі сльозами на очах чоловік показує відеоролик, який знімали там, на передовій. На окремих кадрах зупиняється:  Цих двох хлопців вже немає в живих.

Два роки не бачив сонця

Володимир розповідає як потрапив в полон.

- Мене контузило, - розповіда Володимир, - все, що я пам’ятаю, - бій, мене поранило. Коли розплющив очі,  - а я зв’язаний, в темному підвалі, все страшенно болить. Нас троє було з Тернополя: я, Василь Гулька і Олексій Кодьман.

Володимир вже був одружений, у нього троє дітей, коли він пішов воювати - дружина подалася "у віру".

- Вона засуджувала мене, бо її віра переконує, що я проливаю кров, не хотіла навіть говорити, - пригадує Володимир. - Коли мене взяли в полон - вона навіть не хотіла писати заяву, що я зник. Вона зараз не дозволяє мені бачитися з дітьми. Я приїхав до неї, коли мені дали 2 вихідних, ще коли служив. Так хотів побачити дітей, а вона навіть не показала.

У полоні російських бойовиків Володимир провів майже два роки. Його тримали в темному підвалі, не давали навіть чистої води.

За час проведений в неволі, чоловік втратив усі зуби.

- Таке не забувається: коли ти сидиш,  прикований наручниками до батареї, і раз в день тобі кидають, як собаці пачку "Мівіни" і пляшку води з річки. Як таке забути, це тепер на все життя зі мною, - говорить Володимир.

Ольга, яка під час розмови сидить поряд, помічає тривогу свого чоловіка, трепетно торкається руки свого чоловіка, йому одразу помітно стає спокійніше.

- За все це Бог подарував мені винагороду - мою Олюню, - ділиться чоловік. - Ми тепер все разом робимо. Ми тепер завжди вдвох. І тепер нічого не страшно.

Ольга - медсестра у військовому госпіталі

Із полону Володимира та двох його побратимів з Тернопілля визволили у лютому цього року. На реабілітацію після полону чоловіка відправили до військового госпіталю у Київ. Ольга там працювала медсестрою. 

- Наші дівчата, медсестри, в першу ніч, коли привезли хлопців з полону не спали до самого ранку, водили їх до лікарів, намагалися підібрати влучні слова, - розповідає Ольга. -  Тоді була не моя зміна, я прийшла наступного ранку. Цілий місяць три доби я була біля полонених, серед яких Володя, інші три - була з ним думками.

- Коли чоловіки, яких визволили з полон, приїхали до нас, ми самі не знали як підійти до них, але з часом стали справжніми друзями. Ми не могли залишити їх на самоті після того, що їм довелось пережити, - каже Ольга. - Вислуховували їх, намагались щось порадити, підтримати. У госпіталі ми з Володею стали друзями і лише в останні дні зрозуміли, що між нами щось більше.

Без роздумів покинула все і поїхала за чоловіком 

- Після місяця на реабілітації Володимир поїхав до Маріуполя, щоб "демобілізуватись". Перед тим взяв мій номер, я одразу погодилась, бо зрозуміла, що відпускати важко, - говорить Ольга.

За десять днів розлуки Володимир та Ольга остаточно зрозуміли, що не можуть один без одного. Весь цей час вони зідзвонювались.

- З Маріуполя я їхав і знав, що вже маю до кого, хоча таки боявся, що вона не прийде, - зізнається Володимир, - Я безмежно зрадів, коли на тому Київському вокзалі мене зустрічали втрьох: Оля, її дочка та онучка.

Ми вирішили переїхати до Тернополя. Я одразу погодилась. Залишила все, але знайшла найоговніше, - каже пані Оля. - Їхала в нікуди, але в ми обоє такі спонтанні, тим більше маю підтримку дочки, я дуже з того радію.

На вокзалі у Тернополі Володимир зустрів Ольгу з 41 трояндою в руках.

Життя - з чистої сторінки

- В нас тут вже з’явились друзі, маємо дуже хороших сусідів, - ділиться пані Ольга. - Сюди приїжджали в гості до нас моя дочка та онучка Настя. Вони одразу Володимира прийняли у сім’ю за свого. Коли вперше він до нас у Києві прийшов, навіть наша собака, яка чужих не любить, не гавкала на нього.

Ольга розповідає, що дуже полюбила Тернопіль.

- Тут люди інші, мене здивувало, що вони настільки дружні, що навіть чужим допомагають, як своїм. Тут вихованіші люди, немає зверхності. Місто мені вже рідне, - каже жінка.

Від держави підтримки практично немає

З часу звільнення Володимиру досі не повернули документів, які він втратив у полоні: ні військового квитка, ні посвідчення учасника бойових дій.

- Це вже можна було зробити давним давно, - переконаний Володимир. - Військове командування чомусь ігнорує усі звернення. Як так може бути, що ніхто не має впливу на комбат? Найші хлопці в окопах там гинуть, а вони не можуть свою роботу належно виконати.

Володимиру обіцяють допомогу депутати обласної ради. Двом його побратимам, які теж перебували в полоні, вже  виділили з депутатського фонду більше 50 тис. грн кожному, - розповідає депутат Тернопільської обласної ради Андрій Цибульський.

- Минулого тижня мала бути сесія обласної ради, на якій мали затвердити допомогу, але на неї не прийшли всі депутати. Засідання перенесли, - розповідає Володимир Бачинський

Чоловік вже втомився оббивати пороги інстанцій.

- Нам після звільнення таки виплатили обіцяну компенсацію - 100 тисяч, але ви розумієте, що жити на них довго не можна, - розповідає Володимир. - Тим більше житло доводиться орендувати.

Зараз сім'я не має власного житла, але руки закохані  не опускають Володимир влаштувався працювати на м'ясну лінію. Купив автомобіль.

Стають на ноги своїми силами

- Дехто в Італію, в Іспанію поїхав одразу, а я не можу залишити Україну, я люблю її. - каже Володимир. Я не їздив по курортах за рахунок держави, не просив допомоги, навіть коли розумів, що заслуговую її, і що вона дуже потрібна.

На вихідні Володимир та Ольга на три дні поїхали у Карпати - влаштували собі "медові вихідні". Після них одразу ж повернулись до роботи, а 25 липня знову їдуть до Києва вирішувати питання із документами.

- Мені тепер є заради кого жити, розумію, що було заради кого воювати, - каже Володимир. - Нас тепер двоє.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.