Бототьба з ворожими дронами — як полювання на качок: історія захисника з 44-ї артбригади

Пройшов шлях від фермера до військовослужбовця, пережив контузію і залишається на фронті вірним своїм цінностям.

 

Знайомтеся у проєкті «Героям слава» — водій-електрик 44 артилерійської бригади на псевдо Халк.

Контракт — за три місяці до наступу

Псевдо Халк хлопці дали жартома, бо сам він з дитинства високий і кремезний. Родом із Чернівецької області, звик працювати на землі: допомагав батькові у фермерстві, знався на техніці й не боявся фізичної праці.

Свого часу відслужив строкову службу у морфлоті. За три місяці до повномасштабного вторгнення підписав контракт із 44-ю артбригадою і потрапив у розвідку. 

Спершу їх мали відправити в зону АТО на ротацію. Та уже  після першого шикування вирішили залишити всіх у підрозділі — з того часу він постійно в розвідниках.

— Спершу були бусолі та карти, був топогеодезистом, — пригадує він. — А тепер працюю водієм-електриком. Розбираюся в техніці, тож неважко.

Думав, що «квітка»

Географія його служби за ці роки простягнулася від Київщини до Запоріжжя. Завдання переважно були найбільше пов’язані з дронами.

Після бусолі його поставили на «матрас» — так між собою називають дрон Matrice. 

— Цікава робота, — згадує він. — Бачиш, як танки їздять, де гармати стоять. Наша арта працюює чітко, за раз нищила по кілька одиниць техніки.

У розмові Халк згадує свою машину — броньовану Джуру, українського виробництва. 

— Добра техніка, — каже, — розроблена на основі марки «Toyota 70» зверху з броньованою капсулою.  

Щоправда, не раз Джура була під ударом. Одного разу «ефпівішка» влучила зовсім близько. Це, за його словами, найстрашніше, що довелося пережити. Як висловився співрозмовник — «думав, що мені «квітка».

— РЕБи заглушили ворожого дрона, і уламки впали поруч, — пригадує. — Двері від удару відчинилися, мене контузило. Три колеса пробило, але я все одно забрав Джуру звідти на докатці. На щастя ми з побратимом — цілі. Волосся на руках трохи присмалилося, але то пусте. 

 Війна постійно змінює правила. Ефпівішок стало надто багато, каже.

— Бувало, що по декілька разів пробували на позицію прорватися — не виходило, — пригадує. — Третій раз поїхали на ризик і все ж таки пройшли.

Нові дрони летять уже на оптоволокні, їх важко звести з курсу РЕБами чи «знезаразити». З автомата по них не так просто влучити, тому на допомогу приходять мисливські дробовики: майже як полювання на качок. Халк розповів, що для військовослужбовців навіть організували спеціальні навчання, аби вміли правильно користуватися цією зброєю.

Лорда засипало уламками

Разом із хлопцями у підрозділі служить і Лорд — пес породи кане-корсо. Собаку подарували одному з бійців, бо той з дитинства любив псів. 

— Він в строю, — усміхається Халк, — наш побратим.

З ним теж пов’язана цікава історія. Одного разу ворожий «каб» упав на будівлю, де перебували хлопці. Халк саме виїхав, а двоє побратимів залишилися. Їх контузило, одного посікло склом. Лорда тоді засипало уламками. Він був ще зовсім малий, і хлопці, перш ніж шукати зброю, почали розкопувати собаку. 

— Господаря теж контузило, він уже був у лікарні, — пригадує боєць. — Коли я знайшов Лорда — живого і цілого, кинув фото в лікарню — він плакав.

Згодом зрозуміли, що Лорда вибуховою хвилею занесло під розкладачку, яка витримала цілу гору цегли. 

— Він не скавчав, лише хрюкав і пити просив, — веде далі Халк. — Напоїли, придивилися до нього — жодної подряпини!

Зараз Лорду рік і три місяці, він виріс у кремезного пса вагою близько шістдесяти кілограмів. Утім, характер лишився вразливим. 

— Дуже боїться кабів і шахедів: як чує свист — місця собі не знаходить, — зізнається військовослужбовець.

Його господар узагалі любить собак, раніше мав алабая, який утік із позиції. Тож хлопці  вирішили подарувати побратимові цуценя. Знайшли кане-корсо в Інтернеті й купили. А під час відпустки щасливий господар забрав Лорда до себе. 

— Я його ще називаю Слинявчик, бо об штани постійно витирає мокру морду, — сміється Халк.

Побут — у землі

Команда у Халка за ці роки майже не змінилася. 

— Пішли тільки ті, хто мав серйозні поранення чи трьох дітей удома, — розповідає про своїх. — Прийшли декілька нових на заміну. А «старики» лишилися, — пояснює він. Серед нових контрактників — хлопці по 25 і 30 років. Тут усі швидко стають рівними. Ділимося всім, бувало, їмо з одної ложки, балуваних нема.

У підрозділі навіть з’явився свій кухар-ентузіаст. Один із бійців особливо любить готувати. 

— Так борщ варить, що й удома кращого не куштував, — каже Халк. — А ще перець фарширує. Для нього кухня — це задоволення.

Та весь побут у них — в землі. Хіба лише перебігти можна, решта життя — в окопах. Раніше, за словами Халка, було простіше. А тепер стільки «FPV», що не розуміє, звідки окупанти їх беруть. Найскладніше — переїзди. Халку потрібно підвозити боєкомплект, міняти людей. 

— «FPV» тепер всюди, — каже. — Хлопці втомлені, але ніхто не скаже, що піде додому, доки війна не закінчиться.

Він пригадує, що ще недавно найбільше боялися артилерії чи «Градів». Мокші не надто влучно ними володіли.

— У машину снарядом майже нереально попасти, — продовдує Халк. —  А зараз якщо дрон влучає — від неї нічого не лишається.

 Вискочили за долі секунди

Ще один випадок стався на бусі. Вони зупинилися на дорозі, коли хтось крикнув: «FPV!» 

— Ми встигли вискочити за долі секунди, — розповідає швидко. — Дрон потрапив прямо в бус. Тоді якраз голову підняв і побачив, що він іде на ураження. 

Машина — побита вщент. Якби не крик людей, хтозна, чи ми б лишилися живі.

Халк завжди їздить із відкритими вікнами. Так краще чути, якщо десь люди попереджають чи дрон реве. Найприємніше у таких історіях, каже коли всі живі. Його завдання як водія відвезти хлопців на позиції, забрати, та, як побратим, завжди за них відчуває хвилювання і тішиться коли везе цілими та неушкодженими.  

Водій,за словами Халка, — найнебезпечніша професія на фронті. Дороги — розбиті, ризик на кожному кілометрі: скиди, міни. 

— Їздимо вночі без фар, на швидкості, вісім кілометрів до позицій — за десять хвилин, — ділиться Халк, — та в темряві будь-який маневр стає смертельним, так і піхоту можна збити. Тому ми усі забезпечені нічниками, видно краще, хоч хороший тактичний нічник коштує кількасот тисяч гривень.  У «Джури» є нічна відеокамера, а зверху можна встановити кулемет та керувати ним з люку, не виходячи з машини.  

Якщо порівнювати фронтові місії Халка, йому таки краще за кермом. Коли немає бойових виїздів, він щось лагодить. Мовляв, «так день проходить швидко».

800 га поля

У мирному житті у Халка також була відповідальна справа. Від діда у спадок земля залишилася. Спершу здавали в оренду, згодом спробували з батьком працювати, а потім і самі орендували. Всього обробляли вісімсот гектарів. 

Зараз роботи менше: через війну люди почали виїжджати, а землю — продавати.

— Тепер господарством керує батько, — каже Халк. —  Наймає людей, обробляє поля. Тато все життя землею займався.

Удома також його дружина і двоє дітей. Малому рік і три місяці, донечці — шість років. 

— Малий завжди зайнятий, — усміхається Халк. — Донечка — вчиться, я телефоном заохочую її до науки, бо тільки мене слухає.  

Відпустки дають щопівроку — були з сім'єю в «Буковелі». 

— Там — бугаї, а служити — нема кому, — дивується. — я не міг дивитися, тож  — сіли й поїхали. 

А там, в окопах, він думає про те, як після Перемоги знову працюватиме на землі та навчить дітей любити працю так само, як його колись навчив батько. Для нього це і є Україна — родина, поле й свобода, яку боронять прості люди. 

Читайте також: Кожен постріл означає, що ворогів стає менше: історія гармаша з тернопільської бригади

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.