Траєкторію ворожих снарядів його навчив визначати кількамісячний бойовий досвід в Тернопільській артилерії. Наш герой — інженер установи критичної інфраструктури, колишній заступник міського голови Василь на псевдо Сокіл.

Коли про службу розповідає друзям в тилу, то вони дивуються, що він так захопливо все подає, наче не на війну, а на курорт поїхав. 

— У нас найкраща робота в світі, — каже він побратимам,  — ти захищаєш свій дім, а тобі за це ще й платять, зробиш добру справу і повернешся додому героєм!

Тому ніхто при ньому не скаржиться на службу. Та й зрештою не лише тому. Згуртованість, чітка мотивація і бойовий дух просто вражає: 

— Заїжджаючи у підрозділи українських бійців, які нам незнайомі, — ми не просто вітаємося — всі обіймаються. І це не залежить ні від віку, ні від статі, ні від мови.

Коли їдуть на завдання через села великими машинами з гарматами, люди виходять з будинків, стоять біля хвірток, проводжають поглядами і хрестять. Дехто із хлопців плаче, так вражає їх ця підтримка. 

Єдина незручність — болото по коліна і сирість, що пробирає до кісток. На щастя, простудами не хворіють. А ось чистими бути на фронті просто неможливо, вважає Василь.

— Тільки одягнеш випране, дійдеш до машини і вже — весь брудний, — каже, — та на це ніхто не зважає — завжди є робота: ми працюємо, стріляємо, а ще коли по нас йдуть обстріли, то про охайність точно думати ніколи. 

Є, за словами офіцера, команди, виконання яких потребують особливої динаміки. Приміром, "Криють піхоту!". Це — коли обстрілюють наших на нульових позиціях. Все робиться настільки швидко, що хлопці і падають в те болото, підводяться та мерщій продовжують виконувати завдання. 

—  Кожен розуміє, що ніхто там їх не прикриє, якщо не ми, — додав співрозмовник.

Заступник мера  — артилерист

Сокіл у артбригаді керує стрільбою, веде розрахунки. На час запису інтерв’ю ці обов’язки виконують інші, а він — займається машиною, яка потребує ремонту.

Щоденний розпорядок:  о 5:30 встали і виїхали на позиції, повертаюся ввечері. Сніданок і обід їм підвозять на вогневі, вечеряють уже «вдома», в бліндажах. 

— Забезпечення — дуже добре, — каже Василь, —  завжди є м'ясо, ковбаси, овочі.   

Найпопулярніший продукт — кава.  Із волонтерської підтримки хлопці найбільше люблять варену «згущонку»,  як кажуть військові — «з хлопчиком». 

Що мотивувало колишнього заступника міського голови піти воювати? — Те, що й усіх. Служать більшість його друзів. Каже, почувався, як не в своїй тарілці. Коли почалася війна, відразу звернувся в військкомат. Тоді був великий наплив людей. Працював Василь на той час головним інженером водоканалу. А це — критична інфраструктура, воєнний стан — довелося опрацювати чимало документації. Впоравшись, поїхав. Пройшов навчання в Академії сухопутних військ, після розподілу — поповнив лави артилеристів бригади ім. Данила Апостола. Маючи військову кафедру, став офіцером другої ланки. За час війни молодший лейтенант отримав ще одну зірочку. Щоправда, лише в документах. Немає часу перешивати погони і думати про звання, мовляв не за тим приїхав. 

В окупантів — немає шансів

Ворогів артилеристи знищують щодня. Головне гасло командира підрозділу “Кожен постріл — прямо в ціль”. Часто вражають по ворожих засідках з першого пострілу.  Та тут вже — як пощастить. Як не вдасться з першого, то — з другого уже точно. 

 — У нас така зброя, що навіть якщо в 50-ти метрах від цілі впаде, то від цілі вже нічого не залишається, — роз’яснює Сокіл, — снаряд розсипається на дві тисячі уламків і розлітається на 200 метрів, тому якщо впаде в 50-ти метрах від танка, то велика частина уламків його посіче.

Окупанти, за словами офіцера, навіть якщо виживають, то деморалізовані розбігаються і поки познаходять ямки, то до них уже летить ще три таких снаряди. І тут уже немає шансів. 

Снаряди 155 калібру  — іноземні, натівського зразка, як і гармата. Працюють хлопці на гарматі FH-70. Самохідна, гідравлічна, точна. Навіть має мотор і може самостійно розвинути швидкість до 20 кілометрів на годину. Потребує менше зусиль, щоб розкласти, на відміну від «трьох сімок». Сокіл для роботи з нею пройшов спеціальні навчальні курси в Естонії. 

Ми – по цілях, вони – навмання 

Щодо противника, то вони — менш точні. Як пояснив нам співрозмовник, — техніка є, а працювати не вміють. А ось «касетами криють» по 20 разів на день, каже. 

— Та мабуть таки не вміють ними стріляти, — радіє Сокіл, —  таке враження, що їм їх просто треба вистріляти, виконати якийсь план. 

І для прикладу додав:

— Я зараз стою посеред поля і бачу: стирчить хвостовик від касети… Куди вони стріляли, коли тут нікого не було? 

Розповів Василь, що касетні снаряди — доволі страшна річ, адже розкривається в повітрі і викидає безліч частинок, які, падаючи на землю, вибухають і охоплюють велику площу. 

Команду нашого героя ворогу вислідити непросто. Навіть з безпілотником. Хлопці стежать за небом і маневрують.

— Ми — мобільна група, не стоїмо на місці, коли чуємо, де «криють», — займаємо іншу позицію, —  розповідає Сокіл. – Маскуємося, ховаємося в укриттях. Коли довго тут перебуваєш, — чуєш вихід, прислухаєшся і розумієш теоретично, куди впаде.  Бувало, що водили і безпілотника за ніс. По рухомій цілі влучити важко. Вони навіть не пробують. Політали годину і відчепилися.  

Застосовують окупанти і фосфорні боєприпаси. Вночі здалеку їх дуже добре видно. Щоправда бачив їх Василь лише по лінії зіткнення, кілометрів 10-12 від артилерії. Найближче до нуля команда Сокола була на відстані п’яти кілометрів. 

Проїжджав Сокіл якось повз місто після його окупації — порожнє, немає ні душі, будинки, як химери стоять — наче зона відчуження, моторошно, каже, як у Чорнобилі. 

Бойові коти

 Запитуємо про найстрашніше за час війни. 

— Це коли приїжджаєш перший раз на вогневу позицію, — ділиться Сокіл. — Перший раз на вогневу після навчань я приїхав 4 серпня. Заїжджаєш, чуєш вибухи… Це ж перший раз в житті — такі досі  невідомі звуки. З часом звикаєш і розумієш: коли чуєш свист — треба падати на землю (сміється, — прим. ред)

Пригадав Сокіл і один із обстрілів. Також пам’ятає дату – 10 вересня. Запам'ятався пораненням друга. Загострили ситуацію безперервні повідомлення та дзвінки від дружини в найгарячіший момент. 

— Я за кермом, 20 метрів перед машиною падає снаряд, ми буквально в’їхали в вибух, — з жахом пригадує Василь. — Я натиснув на газ і  ми їхали далі, поки не злетіли шини, а там уже перескочили в тягач. Це був мінометний обстріл калібром, мабуть, 120 мм. Якби 152 – нас би вже не було. Товариша тоді поранило в ногу осколком. Він відчув біль, щоправда  через шок — не відразу.  

Весь цей час телефон був у Василя на коліні. Він чув сигнали — не міг ігнорувати, бо якщо це — з командування — мав би доповісти. Та взявши в руки телефон, побачив перші слова повідомлення від дружини: «Кицька народжує». 

Коли небезпека минула, — віддзвонив дружині, мовляв: «Це бойові коти… Ти якби знала, що зі мною було, коли вони родилися» 

«Доброго ранку, в мене все окей»

З цією історією переходимо до теми про сім’ю. Вдома Василя чекають найдорожчі жінки: мама, дружина і донечка. Звикли спілкуватися часто.     

— Вони — як командування, — жартує Василь, — їм треба доповідати. Якщо ми тут доповідаємо обстановку щогодини, то їм треба так само: — «Доброго ранку, в мене все окей». — «Молодець». Дружина Василя підтримує, хоч була не в захваті від його рішення іти воювати.  Знає, коли він щось вирішив, то вона не повпливає.

Останнім часом, через перебої зі світлом вдома, спілкуються з дружиною рідше. 

— Колись прадід пройшов всю війну, я не уявляю, як тоді спілкувалися лише через листи, — дивується Василь. 

Зараз листи з дому Василь отримує лише від доні – у малюнках.  У них переважно прапор: щоб закінчилася війна.

Читайте також: Двічі пішов проти «мундиру», та ніколи — проти честі та гідності Історія незламної віри у Перемогу від 58-річного воїна

Стежте за новинами Тернополя у Facebook, Telegram, Instagram, Viber та YouTube.