«Доба — і гармата знову стріляє»: бойовий шлях 35-річного артилериста з Теребовлянщини на псевдо Технік

Оксана Чмиленко

Ворожий ударний безпілотник пошкоджує артилерійську установку на вогневій позиції — і відлік часу переходить на хвилини.
Кожна година простою гармати оголює піхотні рубежі. Як відновлюють пошкоджену техніку безпосередньо біля лінії фронту, розповів старший технік батареї 44-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола, 35-річний боєць на псевдо Технік.

Військовий родом із села Налужжя, що на Теребовлянщині.

— Доба в середньому — і гармата готова, — спокійно пояснює Технік щоденний норматив свого підрозділу.

Район зосередження батареї розташований у відносній безпеці, однак евакуаційні групи висуваються значно ближче до переднього краю — часом за 17 кілометрів до лінії бойового зіткнення, а за потреби заїжджають у саму «сіру зону». Усе, що підрозділ спроможний відновити власними силами, військові ремонтують на місці або транспортують у ремонтний орган.

— На початку повномасштабного вторгнення техніка зазнавала менших ушкоджень, адже дрони масово не полювали, — зазначає Технік. — Зараз ворог береже власну ствольну артилерію. Щойно окупанти роблять постріл, наші розрахунки миттєво придушують їхні позиції точним вогнем. Тому противник покладається переважно на ударні БпЛА.

Термін ремонту визначає складність ураження вузлів. Якщо необхідні запасні частини є під рукою, механіки монтують їх одразу. Якщо деталі замовляють, гармата чекає максимум день або два.

Стан техніки залежить від маскування та уважного догляду.

— Влітку захищає зелень, крони дерев ховають машини, — ділиться старший технік. — Взимку посадки голі, техніку видно здалеку, тому хлопці маскують позиції вкрай прискіпливо. Залізо вимагає постійної уваги та регулярного технічного обслуговування. Якщо розрахунок дбає про зброю, гармата працює без серйозних пошкоджень і до року.

Окопи, перекриті бліндажі, моніторинг радіоелектронної обстановки та особиста пильність рятують артилеристів від ворожого спостереження.

Відкрив для себе новий досвід

Військовий шлях Техніка розпочався 10 жовтня 2016 року. Чоловік пішов на службу добровольцем через прагнення відкрити для себе новий життєвий досвід. Спершу служив у лавах Військово-морських сил ЗСУ. Згодом уклав контракт через Теребовлянський комісаріат, а у 2021 році прийшов у 44-ту окрему артилерійську бригаду імені гетьмана Данила Апостола на посаду водія.

23 лютого 2022 року дружина привезла бійця до Теребовлі. Вони попрощалися, а вже вранці підрозділ підняли по тривозі. Колони техніки вирушили на захист півночі та сходу: Житомирщина, Київщина, згодом — Донеччина та Запорізький напрямок.

— Перші три місяці виявилися найважчими через повне нерозуміння масштабів того, що коїться, — згадує воїн. — Усі цивільні виїжджали, а ми висувалися вперед і працювали під ударами ворожої авіації. У пам'яті закарбувалися дві протилежні черги: черга добровольців до військкомату та черга цивільних родин, які рятувалися евакуацією. Ворог відповідав масованим прицільним вогнем. Ми за лічені дні навчилися швидко вкопуватися в ґрунт і ховати техніку, щоб перепочити бодай кілька годин.

Перші три місяці великої війни артилеристи фактично жили у кабінах автомобілів. Людей бракувало, графік чергувань тривав цілодобово. Батарея діяла винятково «перекатами» — гармати відстрілювали боєкомплект і негайно змінювали вогневі рубежі, не залишаючись на одній точці.

Від радянської «Мсти» до вітчизняної «Богдани»

Спершу розрахунок працював на причіпній радянській гаубиці 152-го калібру 2А65 «Мста-Б».

— Тоді зібрався дуже міцний і молодий колектив, усім було близько тридцяти років, — розповідає Технік. — Батареєю командував Дмитро Олександрович — професійний офіцер. Кожен знав свій маневр до деталей. У моєму розрахунку минулося без загиблих — траплялися поранення, звільнення за станом здоров'я, але життя хлопців ми вберегли.

Згодом боєць пройшов фахове навчання в Естонії, де українські артилеристи опановували причіпну гаубицю FH-70 натівського зразка. У 2023 році військовий прийняв посаду техніка батареї, а нині виконує обов'язки старшого техніка та головного сержанта підрозділу.

Сьогодні дивізіон повністю спеціалізується на українських самохідних артилерійських установках 2С22 «Богдана».

— У нас повністю самохідний дивізіон, — веде далі співрозмовник. — Артилеристи відгукуються про «Богдану» з великою повагою: швидка, точна зброя. Вона б'є як із відкритих, так і з закритих вогневих позицій. Розрахунок виїжджає на поле, здійснює три-чотири влучні постріли та миттєво згортається в укриття.

Сучасна війна диктує жорсткі вимоги до швидкості. Причіпна гаубиця вимагає тривалого часу на встановлення сошників та відхід тягача. «Богдана» діє автоматизовано: натискання кнопки розкладає установку, механізм досилає снаряд, лунає команда «Постріл!», і машина готова змінювати район. По асфальтованій дорозі САУ розвиває швидкість до 80 км/год, ґрунтовими шляхами впевнено йде зі швидкістю 40 км/год. Швидкість рятує екіпаж, адже масивний силует самохідки привертає увагу ворожих безпілотників.

«Закотили рукави і робимо»

Ремонт техніки під час активних боїв вимагає міцних нервів і щоденної взаємодії командування та технічного складу. Заступник начальника з озброєння — досвідчений майор — став для Техніка надійним наставником.

— Це офіцер слова: жодних відмов, повне розуміння ситуації, — підкреслює старший технік батареї. — Він оперативно приймає рішення, а ми закотили рукави і робимо. З ним ми беремося за найскладніші технічні завдання.

Окремий напрямок відповідальності військового — робота водіїв, які забезпечують підвіз боєкомплекту (БК). Вантажівка зі снарядами залишається пріоритетною мішенню для ворожих операторів безпілотників. Кожен такий рейс у район бойових дій супроводжується колосальним ризиком.

— Мої водії — молоді хлопці, наймолодшому виповнилося лише 23 роки, — говорить Технік. — Вони постійно виїжджають під вогонь, возять тонни боєприпасів. Я несу за них особисту відповідальність. Тримаю зв'язок по рації чи телефону щохвилини, доки машина не повернеться на вихідну точку. Хлопці тримаються на драйві й позитиві, але я бачу втому в їхніх очах. Виснаження накопичується, та відданість справі переважає.

За роки боїв географія завдань витіснила з пам'яті окремі назви селищ — багатьох населених пунктів уже просто не існує через ворожі удари.

Артилеристи згадують самотню бабусю на віддаленому хуторі, яка не маючи коштів на оренду житла в тилу, відмовлялася виїжджати, й виживала на мізерну пенсію. Військові регулярно привозили їй питну воду, хліб і консерви. Пригадують і покинутих свійських тварин у селах Дніпропетровщини, які здригалися від активно-реактивних снарядів (АРС).

«Половина тебе тут, половина — там»

Удома на Захисника чекає родина: дружина та двоє синів. Старшому хлопчикові виповнилося п'ять років — коли розпочалося повномасштабне вторгнення, малюку було всього шість місяців. Молодшому синові зараз дев'ять місяців.

— Старший син постійно запитує телефоном: Тату, коли ти з війни приїдеш? — ділиться Технік. — Він іще не розуміє суті війни, але рахує дні, щоб зустріти мене на пероні вокзалу в Тернополі. Це неймовірні емоції. Проте коли коротка відпустка добігає кінця, я відчуваю потяг назад до батареї. Хлопці стали другою родиною, ми пройшли разом кожен крок.

Дружина військового часто підмічає цей стан:

— Половина тебе тут, а половина — там.

Навіть перебуваючи вдома, старший технік щодня телефонує побратимам на позиції, цікавиться справністю вузлів гармат і доставкою боєкомплекту.

— Це не бажання контролювати — це почуття відповідальності, — підсумовує Технік. — Я живу цим підрозділом, дорожу кожним бійцем. Ми дивимося тільки вперед, ремонтуємо гармати й виконуємо свій обов'язок.

Що кажуть колеги по службі:

«В екстремальних ситуаціях він надійний»

Про щоденну службу Техніка розповідає його побратим на псевдо Миколайович:

— Служу з ним від початку великої війни: бачив увесь шлях від водія до старшого техніка батареї. В екстремальних умовах він надійний безвідмовно. Якось безпілотник поцілив у важливі вузли машини просто на вогневій. Самі ми виїхати не могли. Технік разом із заступником по технічному забезпеченні примчали туди, де мало хто наважився б з'явитися. Швидко усунули поломку й витягли техніку з-під удару.

Спільні бойові рейди перевірили кожного неодноразово.

— Під Гуляйполем під час ворожого наступу наш тягач заглох посеред сірої зони — лопнуло буксирувальне кріплення. Довелося провести в епіцентрі цілу добу, доки нас не витягли. Іншого разу уламком пробило колесо гармати: Технік організував підвіз запасних, і ми міняли їх у багнюці під загрозою дронів. Спокійно, холоднокровно. Коли виїжджає машина на підвіз боєприпасів, він контролює весь маршрут, поки водій безпечно не повернеться. Це чоловік, на якого завжди можна покластися. Я обов'язково замовлю для нього шеврон за власним ескізом з армійськими жартами — носити навряд чи буде, але залишить як пам'ять про нашу повагу.