Двічі пішов проти «мундиру», та ніколи — проти честі та гідності Історія незламної віри у Перемогу від 58-річного воїна

Будучи майором міліції, він навчав  учасників Майдану оборонятися від беркута. Маючи військову спеціальність «танкіст», тепер є  командиром протитанкової гармати Тернопільської артбригади. Він двічі пішов проти власного ж «мундиру», та ніколи — проти честі та гідності.  Наш герой — 58-річний Михайло на псевдо Каспер

Із Майдану  — на лінію вогню  

На Майдан поїхав після побиття студентів. Не стерпів, каже. У правоохоронній структурі відслужив до пенсії і вважає, що не мали беркутівці тоді виконувати злочинних наказів: рапорти на звільнення, що завгодно — усе було в їхніх руках, щоб не допустити  кровопролиття,  адже студенти мали право на мирний протест. Провів на Майдані вісім тижнів. Був інструктором спершу в офіцерській, потім — в запорізькій сотні.

—  Саме на Майдані хлопці проходили грамотний військовий вишкіл,— пригадує Михайло.  — Частина з них  жили в наметах, частина — в КМДА, кожен мав свої обов'язки — справжня Запорізька січ.

Сотні налічували по 80 осіб, мали своїх командирів, сформувалися штаби, скоординували дії. Були наради з сотниками, чітке планування —  усе працювало як годинник, розповів нам Михайло. Обороняючись від беркуту, хлопці отримували серйозні травми: вогнепальні поранення, розбиті голови, переломи рук. Адже по них стріляли не лише гумовими кулями, а мисливською картеччю калібром 9 мм  (свинцеві кульки, які застосовуються як снаряд при стрільбі з гладкоствольних рушниць, — прим.ред.) . Захист — дерев'яні  щити, каски — частіше пластмасові, і клаптики карематів — під колінами. Зі зброї — коктейлі молотова і бруківку.  Медики Майдану надавали кваліфіковану допомогу. Усі працювали на волонтерських засадах. 

На запитання, чим найбільше запам'ятався Майдан, каже, що особливою атмосферою. 

— Коли заходив на територію Майдану — відразу було відчуття, тепла, товаристськості, — натхненно згадує Михайло. — Це неймовірні відчуття, вони не забуваються. З'явилося багато друзів з різних міст — буквально усі пішли на фронт. 

 

З першого дня — на передовій 

Колись в армії, ще у 80-х, Михайло служив танкістом. У 15-му мобілізувався добровільно. Потрапив у 92-гу бригаду, де його призначили командиром танка. Вражений, що у 16-му році через, як він каже,  «мінські договорняки» танки уже не воювали. І він відтоді не служив. Коли розпочалася повномасштабна агресія, пішов воювати як резервіст першої черги — тепер у протитанковий дивізіон. 

— Був танкістом, а став «протитанкістом», — сміється. 

У Тернопільській артилерії Михайло — командир протитанкової гармати.  Пройшов війну із півночі — на південь уздовж по лінії вогню і скрізь — на передовій. 

— Основна наша функція — знищення танків та бронемашин прямою навідкою, — продовжує військовий. — Ми стріляємо на відстані 1000-1200 метрів від ворога, воюємо зблизька, мусимо їх підпускати настільки, щоб було видно з бінокля.  Для ефективного ураження треба один кілометр, а то й 800 метрів. Іноді  з закритої позиції, з відстані восьми кілометрів, стріляємо за координатами. 

На півночі відстояли Малин. За те, що не дали захопити місто, в честь бригади назвали одну із вулиць. 

Найстрашніше почуття — паніка

Найважче було на Донеччині. Лише у  підрозділі Михайла — троє загиблих. 

— Важчого нічого немає, мусимо усвідомлювати, що така наша доля виходу немає, — констатує Михайло. — А ми  йдемо до кінця і переможемо обов'язково! 

Михайло заходив у звільнені міста після росіян: хаос, руїни і трупний запах. 

— Варварство дикої орди, — каже. — У мене особлива специфіка служби, я бачив скалічені тіла, та це був кримінал. Вони воюють з мирними людьми, вони гірші ніж німці — попри всю цинічну радянську пропаганду, ми тоді, на відміну від тепер, не чули про згвалтованих дітей, ми не бачили цього жаху навіть у фільмах. 

На запитання, чи не відчувають страху, відповідає категорично:

—  Страху не відчувають тільки психічно хворі. Страх — це нормальний і потрібний інстинкт, — каже. — Його варто навчитися опановувати і переборювати. До всього звикаєш. Я звик ще у 15-му. 

Далі Михайло пояснив, що бояться всі, а ще часом охоплює паніка. Це — небезпечне почуття. Людина ціпеніє і не здатна володіти собою. Часом паніка призводить до загибелі. 

Касети, фосфор і ворожа розвідка

Пригадав співрозмовник, коли найбільший страх переживали за час війни: впродовж шести годин їх «крили» з усіх видів артилерії. 

— Це було перед Великоднем, довкола нас вибухає, а ми лежимо в посадці,  — пригадує військовий. — Це вже закономірність — чим більше релігійне свято, тим інтенсивніше стріляють. Касетні боєприпаси, які розсіювалися над нами, з людини роблять решето.  Нас тоді врятувала молитва — усю місцевість накрив туман, і ми змогли непомітно вийти. 

Касетні боєприпаси, за словами співрозмовника, ворог застосовує мало не щодня. Небезпечні тим, що замість одного вибухового снаряда містять десятки або навіть сотні менших  боєприпасів, які розсіваються і вибухають. При чому, мають підлу підступність, про яку Михайло дізнався на досвіді: спершу вибухає вісім із десяти частин, а коли хлопці починають підводитися — решта. 

Фосфорні «феєрверки» за дев'ять місяців бачив разів п'ять: від вибуху розлітаються великі «іскри», спускаючись повільно на землю, де від контакту з вологою загоряються.   

— В артилерії є такі маркувальні, або освітлювальні  «маркери», їх можна сплутати  з фосфорними, — пояснює військовий. — Застосовують для того, щоб було видно, куди полетів снаряд, та «маркери» не горять, а фосфорні — жовтіші. 

Часто над бліндажами пролітає ворожий безпілотник. Михайло пояснив, що будь-яке намагання його знешкодити може навести ворога на позиції, тому краще не давати жодних проявів. А не помітити його неможливо: звук, як у бензопили.   

«Слава Україні! Є!» 

Завдяки розвідці, тільки уже українській, коригується робота команди нашого героя. Зазначив, що 95 відсотків роботи — відпрацьовано успішно. Не підводить ні коригування, ні гармата, хоч і стара. 

— Всю інформацію передає аеророзвідка, ми з закритої позиції коректуємо за відео, — роз'яснює військовий свою звичну роботу. — Кожне влучання повідомляється по рації закодованим вигуком «Слава Україні! Є!» — і всі розуміють, що вразили в ціль.   

Михайло розповів, що ворог може прослуховувати станцію, тому хлопці конспірують інформацію. Щоб не вистежив —позивні побратимів озвучуються лише за цифрами, а щоб числові позивні не видавали позиції бійців, їх часто змінюють, домовляючись між собою.  Каспером Михайла тепер майже не називають. Цей позивний йому дали ще в АТО. 

Трапляються на війні і курйози. Михайло розповів, як одного разу перед пострілом боєць, хвилюючись, почувши команду «заряджай, зніми ковпачок», замість ковпачка  відкрутив підривач.

Розрахунок, тобто колектив, у Михайла дружній. У будь-яких ситуаціях відчувається підтримка і позитив. Найкраще знімає напругу гітара. 

— Наш гітарист — колишній депутат Сергій, у його репертуарі — величезний арсенал українських пісень — і сучасних, і стрілецьких, — ділиться Михайло. — Стрілецькі дуже надихають. 100 років тому, у час, коли не було своєї держави, це були вмотивовані, патріотичні і досить успішні люди. Вони залишили нам величезний пласт стрілецьких пісень. 

Щоправда, на запитання про найулюбленішу, наш герой, не задумуючись, згадав чутливе : «Ти застрягла в моєму серці, як куля посеред бою» (пісня «Тону» гурту «Без обмежень», — прим.ред.). 

Від долі не втечеш

Та, що застрягла в серці Михайла, чекає його вдома. Це дружина, з якою прожили в шлюбі 36 років. 

— Мушу кожного дня доповідати, — по-військовому жартує Михайло. — Що у мене все добре. 

Пригадав, як намагався приховати своє бажання мобілізуватися в той час, коли дружина була головою мобілізаційної комісії в районі і всі списки проходили через її руки. Написавши заяву на добровільну мобілізацію, говорив дружині, що прийшла повістка. Звісно, вона знала, що це не так. 

— Від долі не втечеш, — переказує, як переконував дружину Михайло, — якщо  в людини доля повернутися живим, він повернеться, а якщо має померти, то його і вдома ніщо не врятує. 

І в підтвердження розповів історію порятунку свого дідуся, який воював у Другій світовій. 

— Після вибуху його присипало землею в Австрії, додому прийшла похоронка, навіть в книжці «Бережанська земля» він — у числі полеглих воїнів, а насправді його вирили побратими. Дід вижив та повернувся з війни додому, — усміхається співрозмовник. — Я вірю, що Бог добрий, вірю в силу молитви. 

Що кажуть колеги по службі?

Пройшов горло війни в 15-му і зараз боронить Україну, говорить про Михайла його командир Анатолій. Високопрофесійний військовий. Розповів, що тоді керував танковим взводом настільки фахово, що командир роти отримав звання Героя України. 

— Вмотивований і дисциплінований, розсудливий і сміливий, — характеризує підлеглого, — маючи безцінний досвід танкіста, дуже вдало прораховує тактику ворога, вміє проаналізувати і передбачити його маневри, знає всі слабкі місця.  

Михайло є лідером та авторитетом в колективі, вважає Анатолій. Його люблять слухати, навчаються на його історіях, довіряють і йдуть за ним. На нього завжди намагаються рівнятися. Вміє перевести на жарт будь-яку прикрість. 

— Михайло прораховує все до дрібниць, щоб не використовувати людський ресурс надарма, у нього завжди багато запитань, — продовжує із захопленням командир, — часом визнаю, що й сам щось не врахую, то, завдяки його наполегливості, іноді збираю колектив повторно, щоб донести повнішу, конкретнішу  інформацію, з усіма важливими нюансами.    

 Усі ці якості не лише викликають повагу у керівника, а й, на його думку, ламають стереотипи і підносять армію на новий рівень.

Читайте також: Дев'ять місяців війни молодого командира-артилериста: кожна маленька перемога — це крок до великої

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.