І матимеш ти ім'я Віра... Як поетеса з Чортківщини довела, що навіть у 40 можна здійснити омріяне

• Те, чим займається ця жінка, не вмістити у кілька слів.
• Вона за освітою медик, але також пише й декламує вірші, співає у різних колективах, фотографує й активно дописує у відому регіональну пресу.
• Віра Сирота з Чортківщини довела, що навіть у 40 років сміливо можна вступити до університету й здійснити свою давню мрію – стати журналісткою-газетяркою. Де бере натхнення й як усе встигає, читайте в інтерв’ю з нею.

Пані Віра з родиною мешкає у Звинячі на Чортківщині. Раніше була асистенткою зубного лікаря у рідному селі, але через реформування медицини стоматологічний кабінет закрили. Тепер жінка працює статисткою у поліклініці Чорткова. 

Їй 44 роки і вона з дитинства на сцені. Розповідає, що ще у школі писала якісь поезії, надсилала листи у редакції газет, де щось друкували, а щось ні. Ніколи й не сподівалась, що згодом полюбить віршування так, як ніщо і ніколи до цього.

Одинадцять років тому плани на майбутнє пані Віри кардинально змінилися. Вона впала з вишні і зламала коліно, сповна відчувши сенс фрази «людина з інвалідністю». І якщо для когось такий поворот долі є трагедією, то Віра натомість говорить: отримала своєрідний поштовх займатись тим, що дійсно любить, що приносить їй справжнє задоволення.

Про інтуїцію й незламність, спонтанні рішення, які перевернули життя з ніг на голову, і як творчість та молитва врятували жінку від хвилювань, коли близькі з Маріуполя півтора місяця не виходили на зв’язок, ми поспілкувались з Вірою Сиротою. 

Розмову подаємо у форматі «запитання-відповідь».

Медсестра, а за покликанням – журналістка

Це запитання Вам ставили, вочевидь, сотню разів. Чому будучи кваліфікованим медиком, захотіли стати медійницею?

– Медичною сестрою з якогось часу я не змогла працювати через пошкоджену ногу. А щодо журналістики, то маю вже багаторічні навички. Дуже люблю писати, спілкуватися з людьми. Друкувалась у газетах «Наш день», «Свобода», «Голос народу» тощо. В одному випуску виходили по 2-3 моїх матеріали. Чотири роки тому подумала: а чому це не може перерости у професію?

Одного разу, коли вкотре підтверджувала групу інвалідності, прочитала про те, що триває набір студентів у тернопільську філію університету «Україна». Навчання для людей з певними фізичними проблемами там безкоштовне, треба тільки успішно пройти співбесіду. Два роки я думала, чи мені це потрібно, а тоді наважилась! Зібрала необхідні документи й поїхала до обласного центру.

Пройшла дві співбесіди. Всі в Тернополі дивувались, мовляв, навіщо мені у такому віці повторно здобувати вищу освіту? Мене підтримала Анна Зварич – заступниця начальника управління освіти і науки. Запитала чи дуже хочу навчатись, я сказала: «Так!» А вона мені: «Тоді не сумнівайся й роби те, що хочеш!» Це також було стимулом розвиватись далі в омріяному напрямку – журналістиці.

Мабуть, довелось ще якісь іспити складати перед університетом?

– Так, ЗНО для абітурієнтів ніхто не відміняв. Я добре знала українську мову, а от до літератури майже не готувалась. Не було часу, та й направду дізналась про цю частину іспиту всього за кілька днів. Взяла у племінника книгу, почала гортати. Добрячу половину творів навіть не читала, адже у школі вчилася давно, а програма змінилась. Тому складала ЗНО фактично без підготовки.

Я була впевнена у тому, що гарно напишу твір і це врятує мене з балами. Врешті, вийшло так, що більше набрала саме за літературу (усміхається – прим.). Чи то інтуїція допомогла, чи вміння аналізувати щось. Маю у характері наполегливість. Якщо взялась за якусь справу – мушу довести її до успішного фіналу. Зараз закінчую останній курс. Залишилась остання сходинка – і ось-ось триматиму в руках диплом бакалавра журналістики…

Як далі розвиватиметесь у цій спеціальності?

– Відчуваю у собі сили бути «газетною» журналісткою. Ще не мала досвіду попрактикуватись у тележурналістиці, але прагну створити якусь дитячу програму. Загорілась цією ідеєю давно. 25 лютого якраз мала їхати на прослуховування й перевірку своїх дикторських здібностей, та почалась війна… Все це відклалося на потім, на невизначений термін.

Коли не писалось – молилась за мир і наших захисників

Як захопилися поезією й зрозуміли, що це точно Ваше?

– Якось у лікарні в Микулинцях я зустрілась із вже покійним Богданом Герасимчуком – секретарем Тернопільської обласної організації Національної спілки журналістів України. Він на той час тільки оформився, а я наступного дня мала їхати додому. Вечорами ми зі старшими жінками сиділи на лавочках у парку й співали. Я читала їм свої поезії, які пишу з юнацьких літ. Того дня обставини склались так, що мене слухав пан Богдан. Він сидів неподалік і почув мій вірш, присвячений сестрі Тетяні. Опісля підійшов познайомитись.

Запитав, звідки я, уточнив прізвище. А сестра моя, до речі, теж є членкинею НСЖУ і знайома з паном Богданом. Він дуже здивувався й попросив мене почитати ще якийсь вірш. Я обрала патріотичний, про Україну. Дослухавши, Богдан Герасимчук поцікавився, чи ця поезія десь друкувалась, адже дуже гарна. Я щиро здивувалась.

Мабуть, саме в той момент відчула, що у мені щось є, адже така відома особистість оцінила мою творчість, почувши лише два вірші. Далі ми ще годину розмовляли, пан Богдан радив видати книгу, та тоді я не мала достатньо поезій. Обрала інший шлях – зареєструвалась у Фейсбуці і почала публікувати вірші на загал. Хотілось, аби вони були потрібними, а люди їх читали.

Про що пишете вірші зазвичай?

– Тематика поезій абсолютно різна. Можу написати про погоду або квіти, щось патріотичне, про кохання. Як це відбувається? Сапаю городину, щось побачила і в голові народився перший рядок. До вечора все обдумала, а тоді написала. Рідко роблю це на замовлення. Творю тоді, коли є натхнення: ввечері або вночі. Вірші закидаю на свій Ютуб-канал, але на його розвиток бракує часу. 









Чи вплинуло на Вашу творчість російське вторгнення? Як саме?

– У перші тижні війни було дуже складно. Зовсім нічого не писалось. Я багато молилась: за мир, за наших воїнів, за власних родичів, котрі воюють на передовій. Мої близькі люди з Маріуполя – невістка, сваха та семирічна внучка двоюрідної сестри, й півтори місяця не виходили на зв’язок.

Я часто ходила до собору Петра і Павла в Чорткові й молилась там. Просила в Бога, аби рідні знайшлися живими й неушкодженими. Яскраво горіли свічки, і я вірила, що з ними все добре, при тому, що вся сім’я вже впала у відчай. Перед Великоднем ми дізнались, що так і є – вони вижили. Це було щось неймовірне! А перша моя поезія, написана у воєнний час, має назву «Сам Бог малює Україну». Згодом мені полегшало й повернулась до активного віршування.

Хоча й доросла, але любить спостерігати за небом

Знаю, що Ви співаєте у медичному хорі та ансамблі «Вербиченька». Як почали цю сходинку у своєму житті?

– Всюди, де можу, співаю! В ансамблі з часів студентства, тобто понад 30 років, а у хорі медиків – з 1999-го. Були періоди, коли залишала цю справу – то через декретну відпустку, то через зламану ногу. Працювала тоді у Звинячі, а звідти на репетицію до райцентру треба щоразу добиратись приблизно 30 кілометрів. Це час та гроші. Спів покинула і думала вже не повертатись…

Одного разу привітала керівника хору з іменинами. А він мені: «Віра, ми так хочемо, аби ти знову була з нами! Розумію, що тобі далеко їздити, але може хоч зрідка? Нам так сопрано бракує і тебе бракує, чесно кажу!». Коли почула це, вирішила знову влитись у музичний колектив. 

Наш хор неодноразово був лауреатом й переможцем різних конкурсів. Минулоріч ми взяли друге місце на фестивалі імені Юрія Стельмаха у Чорноморську. З колективом їздили до Києва, в Житомир, Трускавець, Медобори, Тернопіль тощо. Колись виступали в Білорусі колись, мали співати в Болгарії, та через коронавірус не склалося. Я ще є учасницею церковного хору в рідному селі.

Розкажіть про любов до фотографії – вочевидь, останнє Ваше захоплення.

– Коли навчалася у школі, відвідувала фотогурток. Тоді ми робили кадри на старенькі плівкові фотоапарати, щось там проявляли. Десь у мене навіть збереглись ті перші горе-фотографії. Тоді мені почала подобатись ця справа. Хоч і доросла, та дуже люблю дивитися на хмари. Маючи в руках телефон, можу фотографувати будь-що: і небо, і росу на траві, і троянди на подвір’ї.

У 2021 році випадково дізналась про конкурс світлин, який організовували в Луцьку. Перечитала умови й вирішила взяти участь. Чесно кажучи, приємно здивувалась, коли отримала за свій знімок перше місце. Вдруге я прийняла участь у київському фотоконкурсі імені Марії Приймаченко для людей з інвалідністю. Теж стала дипломанткою. Теорії фотографії взагалі не знаю, однак маю якесь внутрішнє відчуття кадру, яке виручає…

Насамкінець, як з цим всім даєте раду? Як відпочиваєте?

– Моє улюблене місце – це гойдалка у дворі, зроблена чоловіком. Іноді сиджу там, споглядаю все, надихаюсь природою. Ще люблю безкорисно допомагати людям, коли можу це зробити! Маю одинадцятирічного сина, з ним дивимось футбол. Я фанатію від «Шахтаря» й «Динамо». Маю багато друзів в різних областях та країнах, хороше оточення, родину й підтримку. А що ще треба для щастя? Тепер лише перемогу України, а вона буде! Вірю, що Бог нам неодмінно допоможе!

Завершити інтерв’ю хочеться останнім віршем пані Віри, який вона присвятила всім нашим захисникам, котрі безстрашно оберігають спокій українців.

А над Україною Ангели літали,

Небо затуляли своїми крильми.

«Збережи, Ісусе!» - Господа благали,

Гинуть українські дочки і сини.

А на Україну хмари чорні сунуть,

Градами руйнують села і міста:

Де була хатина – там тепер руїна,

Проростали квіти – стала пустота.

Мов орда чужинська впали росіяни,

Танками зросли луки і поля.

Так нас «визволяли», що Вкраїна плаче,

Кров’ю вмилась нині вся наша земля...

Та Господь нас чує, слухає молитви,

Моляться дорослі, діти і малі.

Я молюся нині, щоб пішли чужинці

І хай мир настане на моїй землі!

Віра Сирота - Яблонь

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.