Лиш би разом: фронтова історія рідних братів-артилеристів

Оксана Чмиленко

Від початку війни два брати із Криворіжчини служать на фронті разом. Кожен із них відчуває відповідальність за іншого, хвилюючись за безпеку.
Ми продовжуємо проєкт «Героям слава». Знайомтеся, водії гарматного розрахунку тернопільської артбригади на псевда Хома і Хом.

Прискорюють Перемогу

Два брати з різницею у п'ять років (37 і 42) з дитинства були скріплені міцними і близькими стосунками, які стали фундаментом їхнього спільного життєвого шляху. Родом із Криворіжчини, відкриті та щирі, вони завжди стоять один за одного горою, і це ставлення переносять у військовий колектив, де діє принцип: про брата говори або добре, або нічого.

Разом із побратимами, які стали для них другою сім'єю, зупиняють ворога, облаштовують військово-польовий побут, жартуючи, що провели разом більше часу, ніж з власними дружинами.

Один із братів, Хома, зізнається, що головною мотивацією для нього є найдорожче — сім'я. Він воює, щоб його діти не бачили того, що доводиться бачити йому. А старший брат, Хом, створити власну сім'ю планує після війни. Тому обидва усе роблять для того, щоб прискорити Перемогу.

Відео дня

Лиш би не роз’єднали

Почалася їх спільна військова історія з того, що удосвіта, в перший день повномасштабного російського вторгнення, старший брат зателефонував молодшому: війна… Відпрацювавши останні зміни, обидва подалися до військкомату, залишивши усі справи, заради захисту рідної землі.

— Ми працюємо на гірничо-збагачувальних комбінатах, коли прийшли у військкомат, нам відразу сказали: «у вас же «броні»!», — пригадує Хома. — Ми це знали, але просили одного: щоб нас не роз'єднували. Тому нас направили в артбригаду: там якраз були потрібні водії.

Далі хлопці розповіли, що добиратися до Тернополя їм довелося в евакуаційному поїзді «Кривий Ріг Львів» разом із сотнями вимушених переселенців — жінок і дітей. Усі їх приймали за ухилянтів, навіть погрожували висадити з поїзда, адже хлопці їхали в цивільному одязі, маючи при собі супровідні документами, які видали у військкоматі. Доводилося постійно засвідчувати мету переїзду і пояснювати, що прямують до військової частини у Тернопіль.

До речі, разом із братами тоді ще був їх кум, який досі з ними служить у тій же бригаді.

Знайшли маму

На початку березня хлопці вже були на бойових позиціях. Їх найперший напрямок —

Житомирщина. Спогади про цей період — відчуття невідомості, пронизливого холоду і сірості.

— Тоді ще багато не розуміли: як поводитися, чого чекати, куди направлять, — пригадують в розмові військовослужбовці, — та з часом адаптувалися, а, щоб не замерзнуть, обіймалися і грілися.

Нерідко доводилося в морозну погоду спати під деревами на кариматах або в кабіні машини. Але й такі перепочинки були дуже короткими — по дві-три години, бо велася постійна, інтенсивна стрільба, кажуть.

— Окупанти скидали бомби з літаків, одна навіть впала в дворі неподалік від розрахунку, але, на щастя, не розірвалася, — розповідають брати, доповнюючи один одного.

Зігрівали також дбайливі волонтери. Одну із найактивніших назвали «мама Люда». Вона й досі невтомно підтримує розрахунок, де б вони не були.

Колись — рибалили, тепер — воюють

Відтоді брати більшість часу проводять разом. Раніше працювали обидва водіями двох розрахунків в одній батареї, переважно їх виїзди були почерговими, бувало, що доводилося виїздити одночасно, коли по цілях відпрацьовували дві гармати, іноді їх на більш тривалий термін спрямовували в різні точки, та все ж завжди відчувають присутність один одного. Зараз Хома виконує обов'язки техніка батареї контролює переміщення техніки її обслуговування, надає допомогу в ремонті, організовує роботу водіїв. При цьому брати продовжують служити разом в одній батареї.

— Змалечку, а тепер особливо, відчуваю відповідальність за брата, — доповнює розмову старший Хом, — Хома виїжджає — я чекаю, хвилююся, — я виїжджаю — у нього те саме.

— У дитинстві брат заступався за мене, я завжди знав: якщо якісь проблеми завжди допоможе вирішити, і це у нас взаємно, — каже Хома.

З дитячих років, незважаючи на п’ятирічну різницю, хлопці були разом, пригадують, як любили рибалити. У спогадах немає якихось незгод чи суперечок, це — скріплені родинні стосунки, які з часом стають ще стійкішими.

Більше, ніж сім'я

Свою щирість, відкритість переносять у дружній колектив, який давно став для них другою родиною.

— У нас є правило: про брата — або добре, або нічого, усе обговорюється, ніхто ні про кого тут не говорить позаочі, усе висловлюємо щиро, в очі, — говорить Хома, — усі давно здружилися, спілкуємося з рідними у присутності колективу, всі проблеми, радощі — спільні, знаємо і про болячки, і про покупки, даємо поради, спільно допомагаємо обирати подарунки до свят.

Усі рідні, на іншому кінці «дроту» звикли до цього, вже давно знайомі між собою, усе переплетено, кажуть брати.

— 24/7 — разом, — продовжує з усмішкою Хома, — сумарно ми прожили тут більше, ніж зі своїми дружинами — не кожна сім'я витримає таке навантаження (сміється, — прим. ред.).

Об'єднують хлопців спільні цінності, відданість справі та взаємна підтримка, яка є основою їхньої міцної дружби.

«Ета наша лєлєка»

Доброзичливі жарти стають основою їхнього колективного духу, який допомагає зберігати оптимізм навіть у найскладніші моменти.

— Служить з нами російськомовний побратим, — пригадав одну із веселих історій Хома. — Якось у небі зненацька з'явився російський ланцет. Він вилетів із нашого боку, тож побратим подумав, що це — український розвідувальний БПЛА і вигукнув «ета наша лєлєка». Ми досі сміємося, коли згадуємо цей епізод, його вигук став «крилатим висловом» колективу. Побратим, звісно, не ображається, вдосконалює свою українську. А з ланцетом, тоді все обійшлося: покружляв і пікірував.

Побут хлопці облаштовують спільно, перетворюючи складні військово-польові умови на комфортне середовище. Кожен у чомусь майстер: хтось бліндаж облаштовує, хтось — позиції, хтось спортивний інвентар з акації, хтось куховарить, а хто не вміє куховарити — миє посуд. Кожен робить те, що до душі.

Тут же дізнаємося, що старший брат Хом смачно готує. Найбільше хлопці люблять його борщ і плов.

Звідси — 10, звідти — 50

Брати пишаються українським військом, мовляв, швидко навчаються, переозброїлися за тиждень, якщо окупанти можуть вистрілити 50 гармат і не попасти, то наші — 10 і всі влучно. Мотивує колектив їхні ж досягнення, майстерність, відчуття, що захищають рідну землю.

— З мінім озброєнням ми витримали, ніхто не очікував, — з гордістю ведуть далі. — Ми — вдома, за що воюють вони — не розуміємо. «Асвабадітєлі»? Кого ви «освобождаєте»?

Чимало довелося пройти небезпек і тривог. Кажуть, що кожен обстріл — це моральний тиск. Нерідко вони були надто довгими.

— Іноді йде обстріл 40 хвилин, а ти лежиш і думаєш, що робитимеш далі: як заскочити в машину, вивезти між обстрілами колектив, гармату, — ділиться Хома. — Найважливіше, що завжди знаєш — як варто діяти. Це приходить з досвідом.

Разом з військовослужбовцями до війни звикли і місцеві. Тут Хома пригадав, що бачив, як бабці падали на землю під паркан, чуючи ворожі виходи.

— Ворог теж розвивається, — насторожено зауважують брати, — ми зараз на важких напрямках, та завдяки розвідці завжди попереджені про можливі обстріли, знаємо, звідки їх чекати.

Дивує часом поведінка загарбників. За відео з розвідувальних апаратів видно, що ті не повертаються назад. Навіть, коли залишається один, — не відходить, укріплюється. Можливо боїться розправи від своїх, припускають співрозмовники.

Не за медалі

«Незламним героям російсько-української війни». Таку присвяту має медаль, якою нагороджений один із братів — Хома. «Горджуся тобою, брате», — сказав тоді, вітаючи, Хом…

Історія братів продовжується, продовжується війна. Звісно усі хочуть додому, при кожній розмові чують подібні питання у телефонах. Їм давно час приділити увагу не лише рідним, а й власному здоров'ю — зношується, кажуть.

Батьків у хлопців уже немає.

Хому вдома чекає дружина з двома дітьми: 16-річний син, 11-річна донечка. Заради них і воює, каже. Хом натомість лише планує створити свою родину. А наразі мріють лише про одне — закінчення війни з Перемогою, щоб найцінніші моменти в житті встигнути пройти з найближчими людьми — будучи здоровими і активними.