Ховалися і накривали голову ручками. Як вихованці дитбудинку зі столиці знайшли прихисток у Тернополі

• Ще на початку березня Тернопільський обласний спеціалізований Будинок дитини став надійним притулком для 57 вихованців Київського міського дитбудинку «Берізка».
• Попри те, що малеча швидко адаптувалась на новому місці, вони чи не щодня організовують «гру у потяг», котрий везе їх додому, до столиці. 
• Через що пройшли вихователі, аби вивезти дітей з небезпеки? Як пояснювали їм, що почалась війна? Про все це читайте у нашому матеріалі.

Коли вихованців київської «Берізки» привезли до нашого міста, наймолодшій дитині не виповнилось ще й місяця, адже вона народилася якраз у переддень російського вторгнення – 23 лютого 2022 року. Найстарший має 11 років.

– Того дня всі кияни прокинулися від вибухів. Я одразу зателефонувала до керівництва нашого закладу, мовляв, може ще вночі потрібна малечі. Відповіли – без паніки, приходьте на роботу вранці, як зазвичай. 24 лютого мені якраз випало чергувати, було дуже страшно, – починає свою розповідь Марина Вадимівна Неснова, лікар-педіатр та опікун діток-сиріт.

Вона родом з Дружківки, що у Донецькій області. Містечко покинула у 18 років, адже вступила до обласного медичного університету. По закінченню навчання пані Марину направили на роботу до Києва. Там жінка облаштувалась й провела більшу частину свого життя.

Ділиться: у теперішніх умовах, якби не її 82-річний батько, який досі мешкає на Донеччині попри все, що там відбувається, вона б давно занепала духом й опустила руки. Тато заспокоює дочку й радить ставитись до подій з оптимізмом.

Малеча так злякалася, що полізли під ліжечка

Марина Неснова говорить, що їхній будинок дитини «Берізка» розташований поблизу лісу, а за ним починаються Бровари. Вранці, 24 лютого, зі сторони міста малеча почула перші у житті вибухи.  

– У дитбудинку, на жаль, немає ні сховища, ні підвальних приміщень. Ніхто не сподівався, що путін колись розпочне війну. Діти верещали, почувши як низько винищувачі летять над закладом. Ховалися під ліжечка, злякавшись. Направду, боялися не лише вони, а й всі вихователі. У наступні дні під час тривоги ми виводили вихованців у коридор, де поставили крісла, постелили килимки і сиділи, заспокоюючи діток. Будівля закладу стара, з товстими стінами, й тому ми сподівалися, що це нас хоч трохи убезпечить. Дякуючи Богу, все обійшлось! – жінка пригадує ті жахливі події.

Незабаром, каже вона, ситуація на Київщині тільки загострилась. Російські окупанти почали бомбити не тільки військові об’єкти, а все, що потрапляло їм у поле зору. Колектив «Берізки» регулярно моніторив новини…

– Звісно, наша малеча чула від дорослих про війну, але не надто розуміла, що саме відбувається. Деякі діти говорили, що з двору чути грім. Ми вчили їх у разі загрози ховатися, падати на землю, накривати голову руками, ковдрою прикриватись. Про це вихователям ще раніше роз’яснили на заняттях з цивільної оборони. Діткам говорили: якщо грім скоро проходить, отже і вибухи припиняться! Порівнювали війну з грозою… – розповідає пані Марина.

Двох хворих діток везла швидка з Хмельниччини

Марина Вадимівна говорить: в таких умовах протримались трохи більше тижня, і як тільки виникла загроза щодо перебування дітей у «Берізці» – терміново вирішили їх вивозити. До Тернополя вихованці їхали не з пані Мариною, а з іншою керівницею. Опікуном діток жінка стала вже тут.

– Звісно, тому я не можу розповісти про дорогу з перших уст. Але малечу вивозили потягом, у вагони їх заводили буквально під звуки обстрілів. На вокзалі було неспокійно. Потяг мав вирушати о 14-15:00, але виїхав аж о 21 годині. «Подорож» тривала аж 12 годин! Діти прибули до Тернополя 3 березня пізно вночі, втомлені й знесилені, – ділиться вона.

Натомість Марина Неснова, залишившись ще на якийсь час у Києві, мала забрати двох діток з інвалідністю, котрі з «ковідом» знаходились у лікарні. Тому до нашого міста їхала реанімобілем, супроводжуючи хвору малечу. Їм потрібен був постійний кисень, у потязі таке забезпечити складно.

– Зі столиці ми вибралися аж 14 березня. Водій автівки повідомив, що дорога займе годин шість, однак, добирались ми аж тринадцять! Вночі машина зламалась. Ситуація була катастрофічна. Дуже допомогли медики «швидкої» з Хмельницької області, які довезли нас до межі з Тернопільщиною та викликали швидку звідси. Потім почалась повітряна тривога, в діток закінчувався кисень... Але нам вдалося довезти їх сюди! З ними наразі все добре, – каже жінка.

Сюди з Київського міського дитбудинку «Берізка» прибули всього 57 вихованців, та на сьогоднішній момент, пояснює пані Марина, залишилося 46 дітей. Одинадцятьом вдалося знайти сім’ї.

– Зі столиці приїжджали опікуни, через служби у справах дітей оформлювали документи й звідси забирали малечу на усиновлення та опіку, – додає опікунка.

До слова, це дозволено тільки киянам. Тернополяни, які прагнуть усиновити або взяти під опіку вихованців «Берізки», можуть зробити це лише після попереднього звернення й домовленості з Київською міською службою.

Постійно розмовляють про Київ і хочуть додому

У Тернополі всі дітки через пережитий стрес й холодну погоду надворі захворіли. Марина Неснова каже, що вони лежали з температурою під 40 і їхнє лікування проходило важко. Персонал «Берізки» теж ледве тримався на ногах.

– У Києві нас працювало всього 200 осіб, а сюди прибули лише двадцять. Це люди, які чергували під час виїзду. Звісно, всі втомились, але нас тут поселили в гуртожитку, надали комфортні умови, – ділиться жінка.

Вихованці «Берізки» адаптувались швидко, й тепер ніякої різниці між «тернопільськими» та «київськими» не помітиш. Малеча поділена за віковими групами, від яких залежить їхній режим. 

– Діти відвідують тут різні заняття. Так як скоро навчальний процес завершується, то вони постійно проводитимуть час надворі: відпочиватимуть, гратимуться, бігатимуть. Все, як було у Києві! – усміхається пані Марина.

Щодо того, чи забезпечені вихованці столичного дитбудинку всім необхідним, ми поспілкувалися з Інгою Кубей, директоркою Тернопільського обласного спеціалізованого Будинку дитини. Зараз її заклад опікується всього вісімдесятьма дітьми.

– Доглядати за такою кількістю малечі стало набагато складніше. Тому з перших воєнних тижнів у колектив довелося добрати медичний персонал – кількох медсестер. Вихователів вистачає. Графік у нас такий, як у дитсадочку, тільки працюємо цілодобово. Навчання поєднуємо з відпочинком й базовими речима: харчуванням, сном, «сонячними ваннами». Якщо погода хороша – маленькі багато часу проводять на вулиці, – говорить Інга Володимирівна.

Директорка тернопільського «Малятка» додає: скільки часу малеча пробуде тут – невідомо. Все залежить від подальшого розвитку війни та розпоряджень Тернопільської ОВА. 

На завершення пані Марина розповідає нам про кумедну ситуацію.

– Якось сюди приїжджав представник у справах дітей з Верховної Ради. Він зайшов до малечі й запитав, як у них справи. Ті відповіли, що все добре, і запитують у посадовця: «А коли ми поїдемо на Київ?». Ще наші вихованці часто організовують «гру у поїзд». У всіх сумка або рюкзачок на плечах, кажуть до мене: «Ну що, Марина, можна їхати на Київ?». Діти скучили за домом, постійно говорять про нього… – каже Марина Вадимівна.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.