Чому командир гармати з Тернопільщини не буде розповідати доньці про війну

• На початку 2022 року він працював у Швеції. Із новин з України та постійного зв'язку з побратимами, розумів, що назріває війна.
• Маючи бойовий досвід в ООС, знав, що потрібний вдома. Тому 20 лютого повернувся, щоб бути напоготові. А на військкомат прийшов за день до нападу росії.
• Знайомтеся, наш герой — командир гармати одного з підрозділів тернопільської артилерії Андрій на псевдо Звір.

У 15-му він служив у піхоті та був частиною окремого батальйону на Волновасько-Маріупольському напрямку сектору «М». 

— Цього місця зараз не існує, — уточнює Андрій, згадуючи час, коли війна була іншою, менш інтенсивною, утримуваною подекуди без жодного пострілу Мінськими домовленостями. 

— Тоді було безпечніше: виїзди, інколи — бої, пригадує, — сьогодні їхній  прапор на териконі, завтра — наш. З учасниками найжахливіших боїв ми часто зустрічалися. Це були військові полку «Азов». Їхній штаб був у Маріуполі. А нам лише здавалося, що це війна, це ми зрозуміли лише після 24 лютого. Та, все ж, як-не-як це теж досвід. 

На час повномасштабного наступу Андрій перебував у Швеції, але знав, що має повернутися в Україну, щоб воювати. Він приїхав 20 лютого 2022 року і був одним з перших досвідчених солдатів, які прибули 23-го у військкомат.  Декотрі побратими були уже скалічені війною — фізично, та незламні і сильні духом: готові захищати свою країну навіть з інвалідністю. Їм відмовили. Зарахували лише дев'ятьох.    

— 24-го ми були в казармі, коли нам повідомили, що Президент у своєму зверненні повідомив про введення воєнного стану, — ділиться військовий. — Сформувалися підрозділи і нас направили під Київ.

Бойовий шлях Звіра починався під Малином, його артилерійський підрозділ пройшов уздовж усього білоруського кордону, останні 9 місяців хлопці прикривають Бахмут. 

— Ми не їздили на навчання, а коли були в резерві, то нервували: «командире, давайте нам завдання — ми прийшли захищати країну», — продовжує співрозмовник. — Хлопці, які воювали на «трьох сімках», нас навчали, а коли підготували, нас направили на Лисичанськ. Ми приїхали туди за 10 хвилин до бою. 

Понад вісім тисяч пострілів 

Відтоді Андрій та його підрозділ стали міцною дружньою родиною — як один кулак. Каже, весь цей час він «будував» свій підрозділ. Хлопці підтримують один одного, виконують такі завдання, піднімають такі навантаження, які іншим не під силу. 

Спільно довелося пережити чимало складних моментів, головне завдання — підтримувати піхоту в контратаках і витримувати тривалі артилерійські обстріли. Про своїх говорить з гордістю. Воюємо достойно, каже. Здійснили більше 8,5 тисяч пострілів.  

— Бувало, що й по три доби не спали, куском хліба ділилися, і усе переносили без нарікань і докорів, — розповідає про підопічних командир гармати, — хлопці — героїчні, стоять, навіть коли прилітає, навіть коли горіла гармата. Кожне повідомлення про влучання їх заохочує, працюють швидко: вручну на «сімках» стріляють, як на польській «самохідці», а це, на відміну від нашої, автоматизована гармата.   

Найгірше, за словами Андрія — це страх, який приходить з незнанням того, чи переживеш ти наступний уламок чи кулю. Каже, що важливо ці секунди пережити, а далі страх проходить. І додає: 

— Ми теж, стріляючи, наносимо смерть, але їх сюди ніхто не запрошував!

Була би братська могила

На прохання пригадати найбільш вражаючу історію з фронту, Звір згадав просто неймовірний випадок про п’ятигодинний прицільний обстріл ворогом їхніх позицій. І впевнений, що тоді вони всі разом стали свідками Божого чуда.

— На гармату «три сімки» моск@лі завжди особливо полюють, і якось таки нас «вислідили», — з сумом ділиться співрозмовник. — П'ять годин, уявіть собі, п'ять годин (!) вони обстрілювали наш квадрат! Ми сиділи в бліндажах, і я даю 100 відсотків, що молилися всі — хто вірив і хто не вірив. Я бачив тих хлопців, бачив їхні очі, кожен розумів, що, якби туди прилетіло, була би братська могила, але Бог нас зберіг. Ми пообіймалися, попритискалися один до одного і всі молилися. Я завжди хлопцям казав: «Якщо не знаєш молитви, то придумай собі, молися своїми словами». Коли обстріл врешті припинився, ми вийшли і побачили безліч уламків, а гармата — ціла, боєкомплекти не згоріли, і найважливіше — ми всі живі і здорові! Тоді один побратим сказав мені: «ти знаєш, я не вірив в Бога, але тепер буду вірити».

Після атаки гармату «перекотили» на іншу позицію і почали працювати по мокшах звідти. А ті уже наших не знайшли. 

Таких історій, за словами командира гармати, було багато. Усі — різні, та найважливіше, що не було втрат і поранень. 

— Метал відновимо, відремонтуємо, — каже, — а людське життя — безцінне.

Донечці про війну не розкаже

Дружина з дітьми на початку війни були змушені виїхати до Німеччини. Його молодшій доньці лише п'ять років, і кожного разу, коли вони розмовляють, він чує, як маленька чекає на нього. Нещодавно Андрій мав відпустку. Побував вдома. Побачився з мамою та молодшим братом, який допомагає матері поратися по господарству. Батька перед початком війни забрав коронавірус. 

Коханої з донечкою не бачив більше року, але обіцяє повернутися до них і дуже хоче стримати обіцянку. А про війну дитині розповідати не буде. 

Там, на фронті, він бачить інших дітей. Вони приходять до наших солдат з лінії розмежування і завжди неймовірно тішаться гостинцям від наших військових.  

Там, де він зараз, довкола — страшні і моторошні картини. Усе зруйновано. 

— Це жах — камінь на камені не стоїть, — підсумовує з гіркотою в голосі. — Дякуючи нашим людям, волонтерам ще хоч щось тримається.  Я 16 років працював на будовах, вмію будувати і буду. Ми все відбудуємо, ми будували весь світ і відбудуємо наші будинки. 

Метал і будівлі можна відновити, але шрами війни, як фізичні, так і емоційні, на жаль, залишаться. Попри все хлопці залишаються відданим своїй місії і своїй країні, сповнені рішучості вибороти краще життя для всіх українців і зробити так, щоб жахіття війни ніколи більше не торкнулися нашої землі.

Свій оптимізм хлопці підкріплюють розмовами  про мрії, задуми, про життя після війни.

— Ми тут для того, щоб у вас не було війни, — каже Звір. — Ми говоримо про життя після війни, бо бачимо його лише як перемогу. Тому й ми всі тут — щоб вибороти краще життя для країни.

Вивів з-під обстрілу

Побратими про командира говорять з теплом і повагою. Кажуть, що він для них — як брат.  

Спілкуємося з одним із них — навідником Фоксом. Служать разом  із перших днів війни. В артилерії стали одним розрахунком. 

— Якось зранку, коли ми відпочивали після нічного бою, по нас дуже плотно почали працювати, — пригадує Фокс. — Звір командуванню повідомив, та не можливо було дочекатися відповіді, рішення треба було приймати за секунди і він взяв відповідальність на себе: вивів нас з-під обстрілу. Він засік час, вирахував інтервал між «прильотами» і йому вдалося вивести особовий склад. 

Навідник розповів, що тоді вороги влучили і в гармату, і в боєкомплект, більша частина речей згоріла, але переконаний, що саме від рішення командира гармати залежали життя побратимів. Гармату вдалося відремонтувати. Та найважливіше — завдяки оперативним діям Звіра врятовані людські життя, наголосив Фокс.   

Історія Звіра та його побратимів — це історія про стійкість, мужність і рішучість. Вони борються, незважаючи ні на що, щоб захистити Батьківщину, своїх близьких і заради кращого майбутнього для рідних,  для тих діточок, які чужими не бувають.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.