«Ми тут, аби вони не дійшли до наших домівок» — війна очима фахового артилериста

У селах, де проповзла мокшанська гусінь, немає жодної вцілілої хати. Він там, аби вони не дійшли до наших домівок.  Наш герой — фаховий військовослужбовець, командир батареї Тернопільської артилерії на псевдо Арес. Продовжуємо проєкт «Героям Слава».

Знищили командний пункт

 

Під Києвом, куди його направили у перші дні війни, підрозділ Ареса спалив 48 одиниць ворожої техніки за раз. Саме ця сторінка його бойового шляху змусила молодого командира забути про страх і нерішучість у війні. 

— Про скупчення техніки передали інформацію зі служби безпеки, місцевий лісник показав дорогу, ми поїхали, відпрацювали — пригадує Арес. — Це — більше ніж ми думали: танки, гради, машини підвозу боєкомплекту та пального — цілий командний пункт, всього 48 одиниць техніки.  

На репліку про рекорд скромно спростовує, що наразі не може бути впевненим, що це так, однак додає, що « ціль — жирна». 

Цю історію військовий нам розповів на запитання про найбільш тривожні миті. Каже, що страшно було їхати туди. 

— Я тоді якраз приймав посаду командира батареї, навіть документально ще не встиг її прийняти і в мене не було бойового досвіду, не було офіцерів, а треба брати людей і їхати, — ділиться спогадами Арес. — Страшно було за них, страшно приймати рішення за людей, за яких ти відповідаєш… Але після цього воювати стало легше. Кожна вдала ціль додає впевненості.

Далі він розповів чимало цікавих фактів і думок про війну, та почнімо з рішення пов'язати життя із військовою справою. 

Війна без лінії фронту

Після трьох років навчання в Львівському ліцеї Героїв Крут, та чотирьох — в Академії сухопутних військ Арес продовжує службу у Тернопільській артбригаді. Сьогодні він — командир батареї.  

 — Прийшов на посаду старшого офіцера батареї три роки тому, — пригадує Арес. — І уже за два тижні поїхав в АТО. Активних бойових дій тоді не було, вони почалися з 24 лютого 22 року. 

У перші дні війни його підрозділ відправляють боронити Київ. Старе радянське озброєння, безперервна динаміка: долали великі проміжки між вогневими позиціями, 

цілий місяць жили на колесах. Тоді у його підпорядкуванні було три гармати. Для ефективної боротьби розрахунки постійно переміщувалися. 

— Це була маневрена війна, без лінії фронту, — розповідає про початок великої війни капітан. — У перші дні людей в підрозділі було небагато — тільки контрактники, лише після 26 числа (лютого) почали надходити мобілізовані. 

Дістануть ворога і за 30 км  

Із радянським озброєнням остаточно попрощалися до року активної війни. Саме маневреністю виділялася стара гармата, поступаючись новим, європейським, точністю, дальністю та площею ураження. Далі артилерист рапортує в цифрах:

— Максимальна дальність 152-го калібру була 24 км, —  це він про радянську гармату, — снаряди гаубиці європейського зразка 155-го калібру влучають в ціль з відстані 29 кілометрів, а при погоді навіть 30-ти. 

Стара менше потребувала технічного обслуговування на відміну від європейських. 

— Нові, що прибули із Італії, Німеччини і Франції, уже вибагливіші «дівчатка» (так артилеристи називають гармати, — прим.ред), хочуть більше уваги, — з ледь помітною усмішкою характеризує техніку військовий. — Радянська, приміром, вистрілювала сто снарядів, а нову треба обслуговувати після сорока. 

Натомість снарядів зараз достатньо. Найбільше — осколкових, що «розсипаються» по ру@ні кучніше і ширше.

Із більшою кількістю гармат, за словами Ареса, кожен розрахунок закріплений за певним сектором, за який відповідає. Тобто, більше енергії спрямовують на саму роботу, не затрачаючи її на пересування. 

Війна в режимі онлайн

Арес співпрацює з пілотом безпілотника і в режимі онлайн передає хлопцям координати. 

— Ось так, як з вами зараз говорю, так і з хлопцями працюю, це —

максимально просто і зручно, — роз'яснює. — Дають завдання — розвідати, можливо внести уточнення координат, шукаємо цілі, передаємо коректури. Кожен приціл узгоджується з командуванням. Якщо працює ворожа артилерія, — рішення приймаються миттєво. 

Так само видно і результати роботи наших артилеристів. Бачачи їх, у хлопців покращується настрій, з'являється азарт, запал і вмотивованість.  

Серед найбільших таких досягнень — танки, станція РЕБ, артилерійські гармати. Навіть за час нашої розмови «парад» металобрухту поповнився п'ятьма ворожими танками.

— Сьогодні в них мінус п'ять танків, — ділиться новиною співрозмовник, повертаючись до перерваної бойовими завданнями нашої розмови, — в нас були планові цілі, ми знали, звідки вони будуть під'їжджати до наших позицій, усе вдалося! 

Орда кидає все

Вивчаючи тактику ворога, наші артилеристи зауважують, що моск@лі, втікаючи, залишають озброєння, боєприпаси, просто кидають. Іноді тактика ворога дивує наших бійців, хоча уже звикли до неї. Однак, на думку Ареса, це ще не привід недооцінювати противника. 

— На війні працює інше, треба думати на випередження і постійно  бути в тонусі, — застережливо продовжує капітан. — Приміром, у них активно ведеться аеророзвідка. 

Помітили наші хлопці ще одну особливість. Загарбники почали економити снаряди. На початках, за словами Ареса, вони не шкодували боєприпасів: гармати, гради, ствольну артилерію  використовували максимально. Зараз уже не так.  Припускає, що снарядів у них поменшало. 

— Колись ми економили, коли користувалися радянським озброєнням, боєприпаси постачали з затримками, — порівнює. — Тепер все навпаки: все, що нам треба в нас є, економлять — вони. 

 

Про точність і фарт

— Кажуть, артилерія — точна наука, — розмірковує співрозмовник, — це, на мою думку, — більше фарт. 

Розповів про небезпеки, які доводилося пройти за час війни. Про те, як поверталися під обстрілами, щоб забрати гармати, на які полюють орки, як водії, ризикуючи життям, відганяли техніку подалі від місць дислокації, щоб зберегти особовий склад. 

— Коли працюємо «перекатами», від ворожої артилерії ховаємося навіть у неглибоких ямках — що встигаємо викопувати нашвидкоруч, — веде далі військовослужбовець. 

Пригадав найдовший обстріл, який тривав близько двох годин. За цей час настрій хлопців змінювався декілька разів: жартували, а це, переважно, — чорний гумор, і молилися почергово.

— Важливо присісти чи лягти нижче рівня землі, 

— веде далі Арес. — Хто не маскується, на певному етапі не подбає про власну безпеку, це — біда. Звісно, найкраще — перекриті бліндажі, але, коли працюємо на колесах, окопи були не всюди.  

У полі завжди смачно 

За час війни хлопці призвичаїлися до екстремальних військово-польових умов. Мобілізовані, які прийшли з перших днів, вже є більш підготовленими, ніж контрактники — досвід.  

— Коли було холодно, ми спали в техніці, в кабінах, загорталися більше людей в одну машину, а, прокинувшись, розігрівали вікна газовими балончиками бо — замерзали, — пригадує найхолодніші зимові ночі капітан, — або зранку прокидаєшся, хочеш випити води, а вона замерзла біля тебе. 

І, що цікаво, ніхто не хворів. Навіть коли перемерзали, були мокрі, не було як посушитися — жодні інфекції і віруси не торкалися військових. 

— Не було часу хворіти, — додає Арес. 

А от з їжею ніколи не було проблем. Готують в тилу, підвозять гаряче. 

Раніше частіше волонтери підвозили сухі борщі, домашні страви.Така допомога, за словами військового, була великою моральною підтримкою. А смак домашніх харчів в полях, за сотні кілометрів від рідних, — незабутній.   

 

«Ми — на своєму місці»

Там, у степах, загострюються усі почуття. Особливо емпатії до тих, хто приречений пережити цю війну, відчути її на собі. 

Кантужені собаки, які від глухоти без перестанку гавкають, сотні покинутих тварин, які бентежаться від вибухів, навіть дичина — викликають жалість. Кабанів в лісосмугах не стріляють — шкода. 

Люди змушені покидати домівки, їхні хати давно знищені вщент.  

Найбільше закарбувалися в пам'яті капітана двоє стареньких людей з Київщини віком близько 90 років. Пара залишилася в селі одна, рідних не мали. Село — майже в зоні відчуження. Там і до війни людей небагато було. Дідусь ходив по хліб за 6 кілометрів від дому. 

— Ви розумієте? — зі щемом у голосі переповідає капітан. — Він дуже помалу йшов, біда в очах… Дружина була прикута до ліжка…  Ми ділилися з ними всім, що мали. Вони дякували, не хотіли брати. Пригощали нас своїми консервами.  

А буває, що люди виганяють наших хлопців подалі, аби їм не «прилітало». У розмовах не приховують, що їм все одно — «какая страна, лишь бы мир и покой». Звісно, це вже йдеться про південно-східні прифронтові рубежі.   

— Ми їдемо з Тернопільщини, Львівщини, щоб їх захищати, — погоджується Арес, а на запитання про мотивацію додає:

— Це не впливає взагалі, ми виконуємо свою роботу, ми — на своєму місці. Ми бачили села, де немає жодної вцілілої хати. Якщо тут орду не зупинимо, вони підуть далі, дійдуть до наших домівок. 

 

Про закінчення війни мріє і сам Арес, тільки — нашою перемогою.  

Вдома на військовослужбовця чекають батьки,  дружина і мрія — продовжувати військову справу і ділитися досвідом з майбутніми поколіннями у сильній, вільній державі.  

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.