На очах у дітей окупанти робили страшні речі… Фельдшер з Тернополя розказав, як рятували людей на Херсонщині

• Василь згадує зруйноване село на Херсонщині, у якому залишилась єдина мешканка. Жінка, яка не могла виїхати, бо у неї 11 собак, 20 котів і двоє ручних курей, дуже зраділа  приїзду медиків. Вона ходила по бліндажах і жила з того, що там залишили солдати. А зараз їй привозять гуманітарку раз у два тижні. 
• Найжахливіше було дивитись в очі 10-річної дитини, бачити в них біль і весь жах, що їй довелось пережити, зокрема й сексуальне насильство. Цей її погляд… Пригадує співрозмовник.

 

— У селах по-різному нас зустрічали, — на хвилинку задумавшись, відповів Василь Яськів. Він був у складі двох бригад швидкої, які працювали на Херсонщині і днями повернулись до Тернополя. — В одних обнімали і навіть пиріжками вгощали, цілували, як рідних. В інших зовсім по-іншому. Було й таке, що місцева медсестра, супроводжуючи тернопільських медиків до пацієнтів, видала: «Вот еті укри укралі у нас лінолеум». Шок…

Василь Яськів — фельдшер Центру екстреної медичної допомоги з Тернопільщини. Йому 33 роки, з них останніх 12 він працює фельдшером на швидкій у Тернополі. 

Дружина Марія — диспетчер на швидкій, так що, жартує Василь, це у них сімейне. Разом подружжя виховує двох синочків — Владиславу 4 рочки, а Давидкові — 6. 

Їхній тато днями повернувся з Херсонщини, де у складі двох бригад з Тернопільщини надавав медичну допомогу людям на деокупованих територіях. Їздив туди вже вдруге. Більше того — сам організовував ці поїздки та шукав людей, поруч з якими зможе працювати та надавати допомогу місцевим. Чи змінилась Херсонщина за кілька місяців після деокупації, як тернопільських медиків зустрічали у селах, що бачили навколо, коли працювали на Херсонщині і що найбільше вразило, поділився Василь Яськів з читачами «20 хвилин».   

Обабіч дороги одяг, вирви, все зруйноване

— Чому я наважився туди їхати, питаєте? Так, там не завжди безпечно, і ми про це знали, — відповів Василь Яськів. — Але я молодий здоровий мужчина, який хоче і щось своє вкласти в нашу перемогу. За покликом совісті захотілось поїхати туди, допомогти людям — тим, що я найкраще вмію. 

Почалось все з підбору бригади. Обирали між тими, хто працює в медицини катастроф і має власне бажання поїхати на Херсонщину. Перший раз туди поїхала одна бригада наприкінці осені. Пробули там тиждень — розмістились наші медики у Великій Олександрівці на Херсонщині, на території місцевої лікарні — принаймні того, що колись нею було. Тоді з медиками-чоловіками поїхала і лікар, завкафедри з медуніверситету, з якою Василь і раніше працював у складі кардіологічної бригади, Ольга Прохоренко. Вона і вдруге поїхала б, каже Василь, але, на жаль, пошкодила ногу. 

— Перший раз з Тернопільщини у Херсон поїхала одна швидка допомога у складі водія, двох фельдшерів і лікаря, — згадує пан Василь. — Ми надавали допомогу в щойно деокупованих селах, мали свого координатора з медицини катастроф зі столиці. 

Мусили наші медики дотримуватись чіткого графіку: сьогодні їдете в те і те село, причому виїжджати можна було після 10 ранку, а до настання темноти обов’язково повернутись на базу. І в жодному разі не звертати з чітко визначеного маршруту, бо — небезпечно. 

— Перші враження були ще ті: обабіч дороги одяг, вирви, все зруйноване, залишки «життя» орків, наші позиції і бліндажі, — згадує Василь Яськів. — Вразило село Давидів брід. Кажуть, там дуже багато полягло наших солдат. 

Те, на що тернопільські медики звернули увагу: найбільше розбиті садки, школи, сільради, лікарні, поштові відділення. Таке враження, що по них били умисне і прицільно. І що війська ворога старались розбити чим більше мостів та інфраструктури, яка була в селах. Така ситуація була майже всюди. 

— Ми приїжджали в село, намагались знайти фельдшера, медсестру, якщо такі були, аби показали тих, кому меддопомога була потрібна найбільше, — пригадує пан Василь. — Але в 90% сіл медиків не було. І люди рятувались, як могли. Коли вже їх деокупували – могли родичі привезти якісь таблетки. Ми старались оглянути якомога більше людей, давали ліки, призначали лікування, проводили обстеження: кардіограма, рівень цукру міряли. 

 

Поля покинуті, заміновані. Люди — бідують

У 90% сіл і до цієї пори немає ні газу, ні світла, ні мобільного покриття. Що ближче до райцентру – більш-менш газифіковане. У деяких населених пунктах поступово з’являються світло, газ. Почали відновлювати сонячні електростанції. Але все понищене і зруйноване. І на відновлення потрібно буде чимало часу й коштів. 

— Ми працювали завжди в зеленій зоні, в безпечній, — поділився Василь Яськів. — Але є такі села, що в сірій зоні, ближче до Дніпра. Були ми, наприклад, 12 км до правого берега. Так, не надто безпечно, але ми вважали, що людям треба допомогти. 

Що запам’ятали з першої поїздки — це низькі стелі у хатах. Старенькі хати, видно, що люди не надто заможно жили. 

— Райони аграрні, здебільшого люди займались вирощуванням цибулі, кавунів тощо. А майже півтора року не мали можливості щось вирощувати, — каже фельдшер. — Поля покинуті, заміновані. Куди ж ті люди подінуться — бідують. Але в них ще інша біда, і це я зрозумів, коли вже був вдруге. Люди надто звикають до допомоги, яку їм надають — від держави, волонтерів. 

Раз на два тижні їм привозять гуманітарну допомогу, хліб роздають безкоштовно. Медики й волонтери привозять медикаменти. 

— Бабці й дідусі там — це заможні люди, бо мають пенсії, — каже пан Василь. — А молоді люди не мають можливості заробити – відповідно, таких там мало. Старші господарі прив’язані до худоби. Є й маломобільні. 

Якщо порівнювати першу тижневу поїздку наприкінці листопада і другу — двотижневу, від 22 січня до 4 лютого, то вразило те, що дуже багато людей повертаються додому, на Херсонщину. Якщо, приміром, ще в листопаді в селах залишалось близько 30% мешканців, то зараз вже 60-70%. Люди повертаються додому попри всі застереження. Центральні дороги розміновані, а крок вліво чи вправо… 

 

Колаборантів там ще багато…

Другий раз на Херсонщину вже поїхали дві бригади двома авто — швидкою та позашляховиком з більшою прохідністю. Та й знали, що більше потрібно. Тому, коли інші відмовлялись, тернопільські медики погодились перевозити до лікарні сусідньої області не тільки цивільних пацієнтів, а й військових чи рятувальників з мінно-вибуховими травмами. Один з них був під ШВЛ. Всіх довезли, чим зокрема й врятували життя, і цим, каже пан Василь, чи не найбільше пишаються. 

На місці вдалось надати медичну допомогу більшій кількості пацієнтів. Якщо першого разу це 130-140 осіб, то цього — понад 400 пацієнтів. Тут і літні люди, і діти, і вагітні, і немовлятка. 

— Колаборантів там ще багато. Але місцеві самі казали, мовляв, ти до цієї хати не йди, — згадує Василь Яськів. — Бачили, як діти граються трубами від базук. Знаєте, які ракети запускають. В іншому селі їздила з нами місцева медсестра. Бачимо, йде дівчинка, років 10. Обернулась, — цей погляд… Ніколи його не забуду. Колеги розповіли, що на очах у дитини кілька орків ґвалтували її маму, а дитину примушували робити м…т. Ви уявляєте, що ця дитина пережила? 

Є село, від якого каменя на камені не залишилось. Медики під’їхали туди і зустріли одну жінку. Питають, скільки людей тут живе. А вона й відповідає: я одна. 

— Каже — я одна, моїх 11 собак, 20 котів і 2 ручні курки, — згадує пан Василь. —  Вона ходить по бліндажах, теоретично замінованих, збирає те, що залишили військові, — харчі, тушківки… Так і живе. Раз на два тижні їй привозять гуманітарну допомогу. 
 

Купили цукерки, щоб роздавати дітям

Ще перед виїздом всі шестеро членів двох бригад швидкої купили по 2 кг цукерок, щоб  роздавати дітям на Херсонщині. Найчастіше малі, беручи смаколики, казали: Спасіба».  

— Проросійських ми зустрічали вкрай рідко — вони стараються сидіти дуже тихо, самі розуміють, що статтю за колаборацію ніхто не відміняв, — каже пан Василь.  

Медикам часто доводилось до певного села долати 50 та більше кілометрів. Минулого разу звернули увагу, що дороги в дуже поганому стані. Зараз прогортають, відновлюють, насипають. Якщо раніше й до лікарні в Кривому Розі діставатись ща 2, 5 год, тепер на дорогу йшла година, часом трохи більше. 

— Часто люди просили заспокійливого, — згадує пан Василь. — А часом і вони нам додавали енергії та позитиву: приїхали до бабці, вона не так давно оглухла. Можливо, спонукала до цього і війна, і окупація. То її емоції переповнювали, як нас побачила. Вона і співала, і танцювала, і марширувала. Обнімала-цілувала нас. Дуже зворушливо. 

Колезі пана Василя довелось оглядати немовля, яке народила 17-річна дівчинка. Вона, по суті, ще й сама дитина-дитиною. Її чоловікові більше 40-ка, він ще й випиває. Молодій мамусі надали поради щодо вигодовування малечі, пояснили, як доглядати за дитям. Дали одноразових пеленок та ліки для дитини, які мають бути в кожній аптечці. 

Згадує Василь і кумедний випадок, як приїхали вдруге о 5 ранку. Чує, колега з іншої області вигукує: «А Васька є?»

— Бачите, мене всюди знають, і люди навіть не сумнівались, що з Тернополя приїду саме я, — сміється пан Василь. — Ми з тими колегами були знайомі ще зі змагань бригад швидкої допомоги. Я вам скажу так: зі всіх областей України туди зараз їдуть ті, хто любить свою роботу. І ми там одна сім’я. Колеги, які туди приїхали вперше, взяли мало медикаментів. Ми ділились, волонтери допомагали, нам ще досилали. Вони просто не розраховували на таку кількість пацієнтів. 

З медиками з львівської бригади, з якою зустрічались ще під час першої поїздки, досі переписуються і підтримують стосунки. 
 

Замовили тернопільського пива і риби з Летичева

— Коли ми їхали, а знали, що вони там, на Херсонщині, питали, що їм привезти, — посміхаючись, згадує пан Василь. — То вони замовили тернопільського пива і риби з Летичева. Ми вже як рідні. Подружились… 

У місцевих крамницях медиків, військових і рятувальників зустрічають з вдячністю. І, якщо не мають достатньо готівки, а карткою розрахуватись неможливо, бо немає інтернету, продавці сміливо навантажують пакети і віддають без грошей. А, коли медики повертаються на базу, де є старлінк, одразу перекидають гроші на картку. І, на що звернули увагу, російських товарів у крамницях на деокупованих територіях немає зовсім. 

— Звичайно, я поїду ще, тут навіть без розмов, — випередивши моє запитання, чи планується третя поїздка, відповів Василь. — Я на цьому не зупинюсь. І бригади ми відбираємо відповідні. Скажімо, має бути обов’язково бодай одна жінка — їм, зазвичай, легше спілкуватись з пацієнтами-чоловіками. Серце якого мужчини не розтане під жіночими чарами (сміється – прим. авт.). Наступного разу, напевне, поїде більше жінок. Бо чоловіки, чесно кажучи, й не дуже виявляють бажання… 

Довідка

Василь Богданович Яськів, 33 роки. Одружений, двоє дітей. Фельдшером на швидкій працює 12 років. 

Закінчив Кременецьке медучилище. Після цього пішов працювати на швидку і під час роботи вступив до Рівненського економікогуманітарного університету за спеціальністю фізична реабілітація і спорт. Учасник та переможець щорічних змагань бригад екстреної медичної допомоги. У 2018 році брав участь і закінчив курс транзиторної програми з навчання працівників екстреної меддопомоги. 

На пів ставки Василь ще й 7 років працює в навчально-тренувальному відділі на базі екстреної меддопомоги. Нещодавно разом з колегами працював з поліцією та ДСНС, — навчали силовиків і рятувальників правильно надавати домедичну і медичну допомогу в їхній роботі. 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.