“На війні - між небом і землею. Повернутись було важко": інтерв'ю із тернопільським хірургом

Він щодня, як у  фільмі, рятує людські життя. Каже, що романтики у цьому не так вже й багато. На операцію його можуть викликати навіть після доби чергування, або просто посеред ночі. У 2014-му Едуард Ремезюк поїхав рятувати життя людей на Сході. Там працював 13 місяців. Потім повертався ще тричі. Він пам’ятає деталі сотень своїх операцій та навіть імена деяких пацієнтів. Про військову і мирну медицину, реформи, колег, про сина-медика і пацієнтів Едуард Ремезюк  розповів у інтерв`ю читачам “RIA плюс”.

- Скільки років ви лікуєте людей? Яку кількість операцій провели за своє життя. Які були найважчими?

- Маю 25 років хірургічного стажу. Навчався в Тернопільському національному медичному університеті, потім – в інтернатурі за спеціалізацією “хірургія”. У рік проводжу 150-200 операцій. Тож загалом - близько п`яти тисяч. Найскладніше – це термінові операції, коли є важкі поранення, складні кровотечі. Коли стан хворого вкрай важкий, і завдання, які перед тобою стоять, теж вкрай важкі. Часто буває так, що хірург в силі зробити операцію, а стан хворого залишається важким, а організм не може перенести травму.

- Часто буває, що під час втручання трапляється те, чого не могли передбачити? Який момент із хірургічної практики був особливим?

- Найважча операція… напевно, коли я був в АТО. У чоловіка були важкі поранення грудної клітки і черевної порожнини, складна внутрішня кровотеча, був розрив міжреберної артерії. Операція була дуже важкою. Моментів, коли я думав, що ми його втрачаємо, було безліч. Думав, він помре на операційному столі. Ми перелили йому чотири чи п`ять літрів свіжої донорської крові. У мирній медицині такого просто не проводять. Але потім бачу, що хворий впорався, і ми зі своїм завданням справляємося. Хворого зняли з операційного стола, він був живий, ми впорались з масивною крововтратою, пораненого із зони АТО відправили в Дніпропетровську обласну лікарню Мечникова у стабільному стані. Але все одно сумніви про те, чи буде він жити, лишилися. Минуло десь два-три тижні. Нас запросили в ту обласну лікарню познайомитись із лікарями, які продовжують лікувати хворих, яких ми оперували. Там класна лікарня, кваліфіковані спеціалісти, які проходили навчання в Ізраїлі. Я приїхав, і, ви знаєте, навіть страшно було запитувати про цього пацієнта. Але наважився. Кажу до лікарів: “Покажете?”. Заходжу в палату, а він вже не в реанімації, а у звичайному відділенні. Дивлюся, нічого собі, хлопець молодий, сидить, дивиться на мене і каже: “О, а я цього дядька знаю”. Хоча він, зрозуміло, був без свідомості. То момент, який я ніколи не забуду.

- Військова медицина дуже відрізняється від мирної? Як впорались із тим, що потрапили на війну?

- Довелося вчитися. Бійців привозили з різними пораненнями, дуже складними. Спочатку було незвично… У мирному житті такого немає.. Усі хірурги, які мали 20 чи навіть 40 років стажу, коли потрапляли на війну, розуміли, що багато речей для них вперше. Лікування військових поранених відрізняється від традиційного, трохи інші підходи. Ми цей досвід будували практично з нуля. Читали російські медпротоколи (посміхається – прим. ред.), ну бо Росія - вона ж постійно воює. А ще плюс досвід з лікарні швидкої допомоги.

- Коли вперше поїхали в зону АТО? Чому прийняли таке рішення?

- Війна почалась, пішов у військкомат. Довго ходив, щоправда: мобілізували аж під час третьої хвилі. Був у 66-му мобільному госпіталі. Він під протекторатом військово-медичного центру Західного регіону. Зразу на фронт. Служив у військовому мобільному госпіталі 13 місяців. У 15-му році демобілізували. Потім  я співпрацював з такою медичною організацією “Перший добровольчий медичний шпиталь”. Їздив із ними ще тричі на Схід.

Уся сім'я - лікарі

- Ваш син також лікар і теж був з Вами на війні. Що було важче: їхати самому чи разом?

- Син – стоматолог у Тернополі. І дружина моя - теж лікар. Звісно, самому простіше було їхати, бо ти за себе відповідаєш. А з дитиною важче. Син спочатку зі мною їздив, потім - сам. Хвилювався, але були постійно на телефоні.

- Чи вистачало медикаментів та лікарів на військовій службі?

- Лікарів вистачало. Військовий госпіталь - це така розгорнута структура, де були хірурги, травматологи, окуліст, гінеколог. Більшість лікарів були зі Львова. Усі медтики з таких серйозних лікарень, спеціалісти висококваліфіковані. Забезпечення було хороше там на той час, що тут у нас лише зараз таке забезпечення з’явилось.

- За своє життя не було страшно? У яких умовах доводилось жити там?

- Та ні… Було переконання, що з тобою нічого не станеться. І все. Бо якщо, було переконання, що трапиться щось, ну тоді - страшно. Працювали у виїзних бригадах, які були за пару кілометрів від лінії. Були і в батальйонах із медичними групами "на передку", там надавали першу лікарську допомогу і відправляли в лікарні. Умови  були такі, що тиждень не роззувалися, спали в одязі і навіть в касці і в бронежилеті, бо починається обстріл, і треба бути готовим. Бо як роздягнешся, то нікуди не встигнеш і холодно. Та й спали де доводилось: є ліжко, матрац - на ньому, а хлопці - на цементі просто дрімали

- Коли повернулись у мирне життя, яким побачили його в Тернополі?

- Дуже великий дисонанс. Ти приїжджаєш з чорного. Тільки по телевізору показують у фільмах, що на війні романтика… А насправді… Війна вся чорна, брудна, сіра. Ти живеш в умовах між небом і землею, не знаєш, що з тобою буде через хвилин п’ять, а тут раз - і зовсім все інше. Років два-три треба було, щоб “попускало” потрохи.  Але зараз розумію, що тут фактично, роблю те ж саме. Бо ситуації і в мирному житті бувають дуже різні, і досить страшні.

Уся робота - хобі

- Щодня між життям і смертю? Що найбільше цінуєте у роботі?

- У нас така специфічна робота. Але медиками в хірургії, у травматології працюють ентузіасти. Для них робота - то ще і хобі. Зараз хочеться, щоб швидше пройшла медична реформа. Якби медицина стала страховою, доступною, тоді нам би дали  нормальне устаткування, апаратуру, інструментарій - було б простіше працювати.

- Ви віруюча людина? Чи вважаєте, що трапляються речі, коли хірург безсилий і можуть допомогти лише вищі сили?

- Так, тільки Бог може вирішувати кому жити. Таке враження, що то не хірург оперує, ми просто як знаряддя, як інструмент в руках Чиїхось. Вищі сили допомагають і тому самому хірургу, і тому самому пацієнту. Бо є такі ситуації, що просто безвихідь, але виходиш з операції – і все добре.

- Чи важко зібратись перед операцією, вам потрібно просто ідеально володіти власними руками.

- Найголовніше - покласти хворого на операційний стіл (посміхається – прим. авт.), а далі воно все зробиться. От минулого тижня ми чергували вночі. І близько 12-ї години нам дзвінок в приймальне відділення. Пацієнт із ножовим пораненням грудної клітки. Швиденько, кілька секунд, щоб спуститись у приймальне відділення. Бачу, на каталці лежить хлопець. Блідий, тиску майже немає, не реагує. У грудній клітці зліва в проекції серця - рана, зразу виділяється кров, ще хвилина-дві-три і помре. Зразу мобілізовуєшся, спрацьовуєш, швиденько з приймального відділення тією самою каталкою завезли хворого в операційну - на стіл, анестезіолог підключається. І все - ти розкриваєш грудну клітку, а далі вже по ситуації. Цей раз нам пощастило, бо не було поранення серця і судин. З рештою - впорались, зашили легені, зупинили кровотечу. Хворого за кілька днів перевели з реанімації.

- Чого побажаєте колегам?

- Здоров’я і не втрачати ентузіазму. Бо в країні буде все нормально. І страхова медицина буде, і на війні ми переможемо. Ще всім медикам, які на Сході, хочу передати вітання. Побажати здоров’я всім, хто воює, нас захищає. Поки є такі люди - усе точно в нас буде добре.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.