На війну привіз власну зброю і сім тисяч боєприпасів

• Поки ворожа артилерія переорювала позиції «Піонами» та авіабомбами, що залишали вирви розміром із п’ятиповерхівку, він працював із власною зброєю. У моменти найщільніших обстрілів, навіть жартував: «Складається враження, ніби мене хочуть вбити»
• Багаторічне хобі Юрія Павлучинського — високоточна стрільба — на фронті стало його головним фахом. історія ветерана, який повернувся до своєї справи на СТО і  відреставрував разом із напарником-побратимом на фронт близько тисячі авто.

Удвох працювали — удвох пішли

Юрію Павлучинському 47 років. Сьогодні він — фахівець із супроводу ветеранів війни у Заліщиках, має власну справу — СТО, де працює понад 18 років, викладає в гімназії Захист України. Юрист за освітою, свого часу вісім з половиною років працював інспектором із пожежної безпеки та районним піротехніком у тоді ще райвідділі МНС. 

Небезпечне залізо завжди було поруч: він власноруч переносив схрони часів Другої світової, мав хобі — постріляти на стрільбищі, і, врешті, потрапив нульові позиції фронту, де прилітало з усіх видів зброї. 

Коли почалося вторгнення, Юрій взяв місяць на завершення справ у своїй майстерні. До військкомату пішов не один — разом із напарником по СТО — Володимир Душком.

Спершу обох зарахували до роти охорони. Там вони поєднували чергування на об’єктах із ремонтом машин для 16-го окремого стрілецького батальйону. Проте в травні підрозділ перебазували. Напарника забрали в батальйон за конкурсом, тож Юрій одразу написав рапорт, щоб не залишати товариша самого  — на передову.

— Сказав командиру, що ми разом прийшли, і я піду за ним, щоб підтримати, — каже Юрій. — Я відчував, що мушу бути з ним. 

На фронті Юрій потрапив у другу роту, яка тримала позиції безпосередньо перед противником. Для товариша громада тоді зібрала кошти на автомобіль, тому його призначили водієм у зенітній роті. Хоча  служили вони в різних підрозділах, бачилися часто. Той підвозив на передову боєкомплект та харчі. 

Був Снайпером, став Арсеналом

На позиціях Юрія спершу називали «Снайпером» за влучність. До війни він захоплювався високоточною стрільбою, мав власну зброю і регулярно тренувався на стрільбищі, це був свого роду відпочинок. Це хобі стало вирішальним. Під час першої відпустки в січні він забрав із дому снайперську гвинтівку та дробовик. У той час це не було заборонено, а державне забезпечення пропонувало лише автомати, гранатомети та неточні кулеметні набої.

— Було ж зрозуміло, що війна близько, тому готувався, — каже. — Мав свій арсенал, накупив близько 7 тисяч набоїв. Їх вистачило і мені, і з хлопцями ділився. Мисливські набої виготовляв прямо на передовій, бо їх можна переробляти вторинно.

Коли Юрій почав перетягувати власну зброю на позиції, позивний змінився на «Арсенал». Він був гранатометником, працював із автоматичним станковим гранатометом (АГС). На «нулі» вони стояли по 45 днів, чергуючись із першою ротою, він був у другій, а ззаду їх завжди підстраховували кулеметники на випадок штурму.

— Замовляли артилерію, щоб відпрацювали квадрат, — згадує про крайні випадки, — бо не могли перейти з позицій відпочинку до бойових.

Запасні позиції хлопці жартома називали — «спальним районом» або посадка Гріня на честь керівника.

Туди прилітає крупніший калібр — град, артилерія, обстріли тривають переважно від 18 до 22 години — кожен день різним калібром, тому орієнтувалися, знали, коли ховатися. 

Перший день — відразу обстріл

Найінтенсивніші бої припали на кінець листопада та грудень 2022 року на Запорізькому напрямку. Позиції дислокувалися за 800 метрів від лінії розмежування. Перший день зустрів Юрія обстрілом зі 120-каліберних мінометів. 

— Міни розривалися в кількох метрах, від нас, — каже. — Заскочили в бліндаж, перечікували. У таких випадках ніхто ні про що не думає — лиш би закінчився обстріл. По нас працювало три міномети пів години. 

Наступного дня були «Гради», на третій — протипіхотна артилерія 122-го калібру, що розривається в повітрі тисячами дрібних елементів. Далі впродовж тижня тривав жорсткий поєдинок на гранатометах. 

— З іншого боку була така ж зброя, — розповідає Юрій. — Переваги не мав ніхто — була рівність, хоча по той бік стояли кадрові військові, а ми ще тоді не вміли добре воювати. 

Потім почалося справжнє пекло: ворожа БМП-3 працювала з восьмої ранку до восьмої вечора. 

— Таке враження, що їх декілька і у них була безлімітна кількість снарядів, — дивується ветеран. — Три дні ми не могли навіть вийти по їжу. 

За цим усім летів фосфор, який Юрій описує як феєрверк, що випалює бетон на глибину 70 сантиметрів.

— Якщо попадає по тілу — краще по живому зрізати, — каже, — бо вогняна отрута розгорається всередині тіла.

На, щастя ворог тоді не розрахував дальності і до них не долетіло.

Не чути виходу — лише прихід

Після фосфору почалися обстріли танками. Юрій тоді думав, що це найстрашніше, бо через близьку відстань (близько 1 км) не чути «виходу» снаряда, лише «прихід». Снаряд летить всього 3–4 секунди. Танки працювали перехресним вогнем. На зміну їм приходили «Піони» 203-го калібру. 

— Вирва від такого снаряда завглибшки в зріст людини, — пояснює співрозмовник. —  Це ж піхота, нам прилітає все. Ше й кулі свистіли безперервно.

Юрій навчився розрізняти кожен звук. 82-й калібр допікав найбільше. А ще «Васильок» — автоматичний міномет. За кілька секунд вилітає 3–4 міни, і стільки ж часу вони летять до цілі. 

Був випадок, коли дві міни впали в кількох метрах, але нікого не зачепило осколками. Іншого разу 82-каліберна міна лягла дуже близько. Юрій тоді виходив з бліндажа. 

— Якби трішки правіше — я би вже з вами не говорив, — повторив вкотре Юрій. — Від ворожих штурмів рятувала своя артилерія та дронщики з «Мавіками-3», хоча у ворога техніки завжди було більше.

Смажений хліб врятував життя 

Юрій називає війну «контрстрайком» для дорослих, хоча реальність була куди суворішою. Одного разу його засікли під час перевірки вибухівки для окупантів. Почався обстріл БМП-2 кулями 30-мм. Юрій сховався за дерево, осколок влучив у каблук берця, а його самого приглушило. І навіть тоді він жартував із побратимами, мовляв: «Складається враження, ніби мене хочуть вбити». 

Іншого разу під час обстрілу АГЕЕСу (автоматичний гранатомет) міни лягали прямо біля входу в бліндаж, де зберігався боєкомплект.

— Дві години «пресували» із трьох мінометів, — каже. — О, тоді було по-справжньому страшно. У момент перезарядки за кілька секунд перескочив в інший бліндаж. Адреналін тримав пів доби.

Окремі спогади — про ракети, що не розірвалися. Ракета від «Граду» застрягла в землі прямо між Юрієм та напарником. Інша — випущена з СУ-34 — впала поруч, коли вони несли порожні бачки з-під обіду.  

— Зранку я пішов на кухню підсмажити вчорашній хліб, розбудив побратима із сусіднього бліндажа, — продовжує про фортуну. — А за 15 хвилин прилетіла ракета. Вибухова хвиля все рознесла, там, де ми були до цього. Смажений хліб врятував життя. 

Якось, під час мінометного обстрілу, один побратим сказав Юрію — «або хтось із нас везунчик, або за когось дуже моляться».

Втрати — це найболючіше

Навесні 2023 року ворог почав скидати керовані авіабомби (КАБи) вагою 1500 кг. 

— Вирви від них розміром із п’ятиповерхівку, — дивується боєць, якого, здавалося, уже нічим не здивуєш. — Від цього не сховаєшся. Коли прилетіла перша за кілометр від нас — усі відчули силу хвилі. Це був перший «дзвіночок». Далі були ще — і так через день, через два… Словом, якби приземлился на нашу посадку — нікого б не познаходили. Були сповіщення, нас попереджали, що будуть каби, то ми вчасно ховалися.

Юрій згадує, що їхній батальйон складався виключно з добровольців. Різного віку — від 35 до 55 років, але були й зовсім юні хлопці. 

— Був у нас Андрій — лише 22 роки — наймолодший доброволець, — пригадує з усмішкою. —  Ми називали його «Гуцулятком», бо він родом із Франківщини. Він дуже любив наспівувати свої рідні співаночки.

Юрій розповідає про побратимів стримано, кожен, за його словами, знав свій обов’язок, ходили на позиції як на роботу. Кожен заповнив свою нішу. Про смерть бесід ніколи не було.  

— Втрати — це найболючіше, — зітхає, без бажання розвивати тему. — Вчора ви їли з однієї миски, а сьогодні ти шукаєш його частини тіла. 

Близько тисячі машин

Юрій звільнився зі служби за сімейними обставинами, але війна для нього не закінчилася. Він продовжує підтримувати батальйон: збирав кошти на дрони з нічними камерами, відправляв напарнику набої та «смаколики». 

Разом із тим самим товаришем, який також повернувся з фронту, далі працюють на СТО в Заліщиках.

За час після повернення вони відреставрували для фронту близько тисячі машин, переважно групи Volkswagen. Половину з них — так звані буси-транспортери Т-4.

Окрім майстерні, Юрій тепер вчителює у гімназії та працює фахівцем із супроводу ветеранів у КУ ТОР «Ветеранський простір». Допомагає адаптуватися тим, хто повернувся з передової. Мовляв, «свій зі своїм завжди знайде спільну мову». А ще викладає у місцевій гімназії.

— Що сам пройшов — того і дітей вчу, — каже ветеран. 

На запитання, хто все ж молився і чекав його з фронту розповів про родину — батьків, дружину. А ще про тверду віру у беззаперечну перемогу, наголошуючи, що у багатьох випадках рятує позитив і оптимізм. 

Читайте також: Це був квиток в один кінець: історія кіборга з Тернопільщини Юрія Собка

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.