Народився у Тернополі в другий день війни. Коли хрестили Данилка — вила сирена, а малюк посміхався

• Олексій з Наталею познайомились 24 лютого на Майдані, рівно через 8 років в цей день почалась війна. А наступного дня, у День народження чоловіка, на світ, під звуки сирен – з’явився їхній другий синочок.
• Життя переможе смерть, а світло – темряву. І, як би зараз не було важко, наші діти житимуть в мирній країні, —  тернополянка звернулась до матерів, які готуються народжувати діток під час війни.

Другий син у родині Наталі та Олексія Станьків з’явився на світ у другий день війни. Малючка назвали Данилком і вже охрестили. Найбільше на появу братика чекав п’ятирічний Остапчик, малий моментально подорослішав і не відходить від нового члена родини ні на мить. А ще часто просить маму, аби дозволила потримати на ручках братика.

Цією історією ми починаємо серію публікацій про маленьких тернополян, які народились під час війни. Тут будуть історії родин не лише з Тернополя, а й тих, хто переїхав до нас, тікаючи від пострілів та російських окупантів. Проте їхні дітки народились саме на Тернопільщині.

Тато був у штабі. Прибіг ввечері, на кілька хвилин

Данилко Станько з’явився на світ задовго до призначеного терміну пологів. Орієнтовно на його появу чекали 9 березня.

— Я тішилась, ще думала, як це символічно і гарно – народитись в один день з Шевченком, а Данилко попросився на світ раніше, причому ми зробили подарунок нашому татові – тепер 25 лютого маємо двох іменинників у нашій сім’ї, — розповіла Наталя Станько.

Коли почалась війна, виття сирен примусило добряче похвилюватись, тому, ймовірно, пологи почались дещо завчасно, припускає мамуся. Наталя приїхала у пологовий саме у День народження чоловіка. Проте його поруч, на жаль, не було.

— Так, це зовсім по-іншому було, ніж ми планували народження синочка, хотіли партнерські пологи, але коли я народжувала, Олексій був у волонтерському штабі, — пригадує пані Наталя. —  Прибіг вже ввечері. Приніс частинку жовто-блакитної стрічки – це, мовляв, синові. Я ще спитала, ти не прийдеш? Не будеш з нами? І за поглядом зрозуміла, він мусить бути там, у штабі.

Наталя пригадує, як їй було важко. Її батьки за сто кілометрів, Олексієві — забрали до себе старшого сина, тому прийти допомогти з малюком було нікому. Найгірше – оці тривоги і сирени, зізнається жінка. Породіллі, які народили немовлят 2 години тому, вже мусили спускатись у підвал.  

Ці три дні я запам’ятаю на все життя

— Це настільки важко – згадую, і мурахи по шкірі, — зізнається Наталя. — Няні несуть на руках по двоє дітей, породіллі ледве йдуть, сирени виють — це дуже важко і страшно. Спустились в підвал — діти плачуть… Певно, відчувають хвилювання своїх мамусь. Ці три дні я запам’ятаю на все життя.

В перший день в підвалі пологового облаштували сховок. Спустили кілька ліжок. Після пологів спускатись чи підніматись сходами дуже важко. У когось пологи почались — потрібне те і те, вже медики, попри ризик, біжать нагору. Ніхто ж не готувався до такого розвитку подій, каже жінка. І додає: зараз там все облаштовано зовсім по-іншому. За що велика подяка і шана персоналу, який і тоді робив все, що міг.

— Пригадую, як ми всі після пологів сиділи по троє на одному ліжку, хто зовсім слабкий – мостився будь-як лежачи, — пригадує Наталя Станько. — Потім туди ще знесли крісла. Я собі навіть не можу уявити, як жінки народжують на сході чи в центрі України, якщо тут, фактично у мирному Тернополі, так було важко і страшно…

Щойно піднялись з підвалу, почала годувати малюка, і хоч на трошки прилягти — знову сирена і треба бігти в укриття. Щоб привести себе в порядок, часу не було зовсім. У Наталі до всього ще й температура піднялась, тому в пологовому затрималась більше, аніж планували спочатку.

У сховищах було й чимало породіль-переселенок. Проте, як на замовлення, ніхто не обговорював жахів війни, і хто звідки утікав. Обговорювали малюків, хто що взяв із собою та решту мамських приємностей.

Виють сирени, а малюк посміхається…

Коли повернулись із сином додому, Наталя залишилась з двома дітьми, Олексія знову не було поруч, волонтерив. Квартира на 10 поверсі, ліфт не працює. Закінчились медпрепарати, які ще мала приймати – дзвонила чоловікові. А той приносив ліки лише, коли міг звільнитись.

— Перші дні були дуже тяжкими, молодший плаче, мені так болить, що буквально впала на підлогу і звестись не можу – не уявляю, де тоді взяла сили, аби підвестись, — пригадує Наталя. — Все заспокоювала себе, що тут, в Тернополі, не страшно. Тут все добре. Як ті мами-героїні народжують в бомбосховищах на сході чи під Києвом, просто не уявляю... Тому я мушу триматись.

Невдовзі малюка охрестили. День хрещення сина перекреслив весь негатив, пригадує Наталя.  

— Друзі-волонтери прийшли нас привітати, це для нас було повним сюрпризом, подарували синові прапор України, — поділилась Наталія Станько. — Трішки оговтаюсь, піду до них, подякую за все. Вони реальні молодці.

Коли хрестили Данилка, почала вити сирена. А малюк в цей час, на руках у хрещених, посміхнувся. Значить все буде добре, переконана мамуся.

Відсвяткують все вже після перемоги

П’ятирічний Остапчик зараз справжній мамин помічник. На братика чекав дуже сильно. Зараз щонайменша можливість – підійде, обніме чи поцілує Данилка. І весь час просить, аби дали братика на ручках потримати.

— Отакі ми, і це вже не змінити, мама з дітьми, тато волонтерить, ми його дуже рідко бачимо, — каже Наталія Станько. — Але чого дивуватись? Ми з Олексієм познайомились на Майдані 24 лютого. В цей день рівно через 8 років почалась війна. І чоловік, і Данилко тепер святкують разом свій День народження, 25 лютого. 1 березня мені виповнилось 30, ми планували і ювілей гучно відзначити, і хрестини, а всі плани перекреслила війна. Нічого, ще відсвяткуємо – після нашої перемоги!

 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.