Наводить гармату, мріє про дім: історія навідника артбригади

• За цивільною спеціальністю він реставратор, та те, на що витрачає зусилля зараз — реставрації уже не підлягає: безслідно трощить тяжку техніку окупанта  
• Ми продовжуємо проєкт «Героям слава». Знайомтеся, навідник гармати 44-ї артбригади на псевдо Гуцул. 

 

З реставратора — у навідники

Не планував пов'язувати долю з армією.  До війська його мобілізували в перші дні повномасштабного вторгнення — коли ще не виповнилося й двадцяти п’яти.

До цього проходив строкову службу у військах протиповітряної оборони — спершу у Василькові, потім в Одесі. 

За цивільною спеціальністю наш герой — реставратор. Закінчив вище професійне художнє училище.  Каже, що спеціалізація побутова — зашивання швів між плитами і схожі напрямки на будівництві. На час війни працював у рідному селі на брикетному заводі. Родом із Буковини, та чомусь побратими жартома називають його Гуцул.

— Я був у резерві, мав з’явитися в частині, сконтактувався,  — згадує початок війни наш співрозмовник, — людей було багато — мене визначили в 44-ту артбригаду. 

Обов'язки впродовж війни змінювалися, але усі стосувалися — ключового завдання артилерії — якісного, влучного пострілу гармати. 

Перший обстріл — під час навчань

Після мобілізації його скерували на підготовку до навчального центру. Саме тоді, у перші тижні великої війни, навчальний центр пережив один із наймасштабніших обстрілів — російські ракети били просто по казармах.  Гуцул був там — серед тих, хто щойно прибув, хто ще не встиг ні підготуватися, ні усвідомити до кінця, що таке війна.

 — Прокинувся від «кіпішу», — розповідає. — Всі вибігають, у нас були одноповерхові казарми, стрибали через вікна. Вибігли в ліс, в окопи. Сиділи на морозі п’ять годин — хто в чому був. У спідній білизні, в тому, у чому спали.  

Казарми були нові — окремі будиночки. На щастя, в його підрозділі всі залишилися живі. В інших, розташованих ближче до їдальні, хлопці стрибали з третього поверху.

Із досвіду ППО Гуцул сказав, що у таких випадках найкращий захист — не сидіти і не виглядати. На початку війни ще не було достатньо сучасної зброї, щоб відбити атаку. Обстріл тривав дві години. До приміщень не дозволяли повертатися через повітряну тривогу.  

— До того я такого ще не бачив, — каже, — це було перше бойове хрещення.  

Спека, пилюка, сухі пайки

У навчальному центрі проходив на навідника та командира гармати. Потім — місяць у Тернополі. Саме тоді в частині з’явилися гаубиці «М-777». Знову навчання — тепер уже на нову гармату. Разом з нею опановував також і радянську модель «Д-20».

Після короткого перебування у пункті постійної дислокації — відправка на Схід, Донецька область.

— На початку було дуже важко, — пригадує той час співрозмовник. — Потрапили на Сіверодонецьк — літо, спека, пилюка, сухі пайки. Працювали перекатами — за день по три-чотири переїзди.

Спершу Гуцул подавав снаряди з кузова машини. Так — пів року. Потім досилав снаряд. А згодом став майстром обслуги — за натівським стандартом це той, хто слідкує за клинзатвором, щоб не застрягали снаряди. Робота — доволі відповідальна, адже впливала на успіх, своєчасність і точність пострілів. 

Зараз — Курська область, тут він — навідник. Його підрозділ зайняв позиції від початку операції. У відпустки відпускають додому. На Різдво та Новий рік був з рідними.

Курщина — найважчий етап війни. Найбільше втрат було саме там.

— Із фізичної роботи найважче кожного разу на новій позиції вручну розвантажувати і завантажувати по кількасот снарядів, — відповідає на запитання без нарікань військовослужбовець. 

Однак тут же зізнається, що якби була можливість передислокуватися, то не хотів би повертатися «за кордон» — так хлопці називають Курщину. 

—  Чекаємо, коли ця війна скінчиться, тут постійна напруга, — щиро ділиться солдат. — Ми іноді жартуємо, гумор допомагає, але приліт, FPV, «стволка» — і вже не пам’ятаєш, з чого щойно сміявся.

Найгірше пекло — Курщина

Війна складається з миттєвостей, кожна з яких може змінити хід подій. Запитуємо про найяскравіші епізоди війни. У нашого героя таких чимало.

Якось у лісі, де ворог перебував зовсім поруч, на відстані кількох сотень метрів, Гуцул разом із побратимом вийшли на перекур. Це було близько шостої години, вони знали, що лісосмуги ще не були повністю зачищені, і кожен кущ міг приховувати загрозу. Їх вразив дивний, важкий запах.

— Я спершу подумав, що це пилюка, — розповідає. — Але побратим каже: «Ні, це щось недобре». Почалося важке дихання, очі — як зав’язані, нічого не бачиш, ясна пекли, наче тобі щойно вирвали всі зуби.

Газ, схожий на задушливий туман, опускався й піднімався знову. Дві години мучилися — обливалися водою, дихали крізь тканину. Лише потім приїхав лікар. Як виявилося, це була заборонена хімічна зброя — снаряди з газом, випущені з «Граду». Так ворог намагався придушити артилерію перед наступом своєї піхоти.

— Але наші на «нулі» їх не пустили, — каже Гуцул. — То були мої земляки, чернівецька бригада, вистояли. 

Потрапив під «Каби» і вижив

Іншого разу, коли з командиром саме встановлювали захист від «Ланцетів», ворог ударив «Кабом» — керованою авіабомбою. Сховатися не встигли — лише встигли впасти за виступ, що був неподалік. Гармата вціліла, снаряд її перелетів. Одного бійця контузило, але всі, на щастя, залишилися живі.

Пригадав військовослужбовець і власне поранення. На Донецькому напрямку, восени, стався важкий обстріл. Був вечір, шоста чи сьома година. Розрахунок готував останній снаряд, коли поруч впала ворожа відповідь.

— Біля самої гармати розірвалося, — згадує. — Увесь розрахунок тоді поїхав госпіталь. Добре, що ніхто не загинув, але одному хлопцеві відірвало ногу… Ми мали свій тягач, до лікарів усіх гуртом везли вантажівкою.

Гуцул тоді був поранений в обидві ноги. Пощастило — не зачепило кістки. З вдячністю згадує медиків у Першотравенську — хірурги дістали уламки, і через два тижні він уже виписався.

— Зі мною все гаразд, але після такого… просто хочеться, щоб ця війна вже закінчилась, — зітхає Гуцул.

Без надії сподівається 

Із далекого гулу гармат і запаху пороху вдома воїна чекають дружина, мама, тато. Одружився він вже під час служби. Свою кохану зустрів у відпустці, коли на кілька днів поїхав до брата. У кафе ближче познайомилися, хоча й знали одне одного раніше.

—  Ми спілкувалися в месенджерах, вона чекала, — переходить на тепліший тон голосу Гуцул. — Потім знову побачились — і вже одне одного не відпустили.  

Весілля справили за рік. У відпустці зробив пропозицію. Сюрпризом, каже, це не було — обговорювали раніше.  

— Вона сприйняла радісно, — без надмірного романтизму пригадує наш співрозмовник. — Як і усі дівчата, коли їх кличуть заміж.

Тепер разом мріють про дітей, про дім, який уже будують  — перебудовують стару хату, розширюють площу. Жартує, що спеціальність частково знадобилася. 

— Після війни хочу знайти роботу, якщо візьмуть, — без надії сподівається військовослужбовець. — Хто ж хоче контужених?... Це ж очевидно…  

Далі Гуцул поділився своїм болем. Коли приїжджає додому, все довкола — ніби з іншого життя. Люди поспішають на роботу, живуть тиловою рутиною, планують відпустки, не відчувають війни.  

У формі ловить на собі недоброзичливі погляди. 

— Ходжу в цивільному, щоб не привертати уваги, — каже. — Хтось мовчить, а хтось може сказати: «Ми тебе туди не посилали». Та не за гроші ми сюди пішли, а в інтересах держави. Просто хочеться поваги. Щоб, коли повернемося, не вважали нас небезпечними.  

P.S.:

Днями, коли готується матеріал, Гуцулу минає 28 років. День народження відзначатиме в окопах на чужині, однак з гідністю, яка важить більше, ніж будь-які святкові атрибути чи подарунки.

Від колективу редакції бажаємо, нехай живим і здоровим якнайшвидше повернеться додому, до коханої дружини, до родини, де люблять і чекають, до хати, яку будує. До мрій, що обов’язково мають збутися у мирній Україні і гідному суспільстві. 

Читайте також: Ішов, щоб сини не воювали, та старший уже служить

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.