Оселилась на Шумщині: історія дівчини, яка три тижні прожила у воєнному Києві

• Ранок 24 лютого кожен в Україні запам’ятав назавжди. Плани, мрії, сподівання зійшли нанівець, коли росія злочинно напала на Україну. Головним стало врятуватись самому та врятувати життя рідних.
• З Києва, атакованого ворогом, змушена була їхати й Ілона Розновська.

Дівчині 22 роки і вона мріяла стати буктьюбером – розповідати про літературу для широкої аудиторії, виділяти «плюси» та «мінуси» художніх творів, заохочувати людей до читання.

Тепер Ілона Розновська ділиться із нашою журналісткою не враженнями від книг, а розповідає про те, як вперше почула вибухи недалеко від власної оселі і про родину, що, на жаль, залишилась на Полтавщині, звідки родом героїня цього матеріалу.

Ілона запевняє, що усі проблеми довоєнного часу – абсолютно ніщо у порівнянні з тим, що коїться зараз. Понад усе дівчина хоче якнайшвидшої перемоги України, а ще повернутися до столиці і міцно обійняти маму вдома…

Як опинилась у маленькому селі Тилявка – батьківщині Уласа Самчука? Чи складною була дорога туди? Про враження від Шумщини, театр та інші її захоплення розмовляємо з Ілоною Розновською – переселенкою з Києва.

Бесіду подаємо у форматі «запитання-відповідь».

Війну зустріла з ручкою у руках та зошитом…

Розкажи більше про себе.

– Я живу у столиці вже п’ятий рік, хоча народилася у Лазірках, що у Полтавській області. Навчалася в Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка на «літературній творчості» на літературознавицю. Ще за безтурботних часів – це я про свої 18-ть – працювала у книгарні «Є» на Хрещатику. Щоправда, недовго, бо треба було закривати сесію в університеті. А стати буктьюбером я так і не встигла. Попрощатися з депресією, на жаль, теж. Все через вторгнення російських окупантів! Взагалі, життя поділилось на «до» і «після». Тепер тільки так…

Пригадай 24 лютого, коли ти усвідомила, що почалась війна? Як це було?

– Тієї ночі мені не спалось – вигадувала сюжет для одного проєкту, аби спершу побачити, як усе працюватиме цілісно. Варто ще уточнити, що пишу вірші та прозу. Війну символічно зустріла з ручкою в руках та зошитом відповідно. Тієї миті вже не хотіла писати далі. У свідомості закарбувався тільки звук першого вибуху… На нас напала росія!

Люди, яких я помітила у вікні, вже не йшли на роботу, а тікали у різні боки, рятуючись. А потім я відчула страх і прошепотіла сама до себе: «Я не повинна боятися!». Ось так до мене прийшла «ваєнная аперация» і «дєнацифікация».

Скільки часу ти провела у сховищі? Що там відбувалось?

– Ми з чоловіком заховались у метро на станції «Героїв Дніпра». Там провели дві доби. Атмосфера була неймовірно напруженою, люди реально тижнями там жили! Просто у метро! Багато хто навіть не ходили до своїх квартир, аби помитись. Можете собі уявити, що це було!







У мене досі перед очима величезні черги до туалету, і те, як люди використовували один туалет, щоб на майбутнє мати можливість сходити до іншого. Адже якщо б ходили одразу у всі туалети (до речі, призначені для службового персоналу метрополітену) – все б забилося і була б катастрофа!

У сховищі перебували і кияни з дітьми, і люди похилого віку, й ті, що своїх домашніх улюбленців не могли залишити і брали з собою, так само як і ми в переносці носили свою кішку. Вона дуже стресово все це пережила…

Після ентузіазму моєї мами хочеться плакати менше…

Коли прийняла рішення рятуватись і їхати сюди, на захід України?

– У третій тиждень війни ми поїхали. Насправді, я нікуди з Києва не хотіла вирушати, хоча білети і «тривожна» валізка, що збиралась у перші дні вторгнення, коли не знали, що нас чекатиме далі, були готові.

Мене до свідомого рішення підштовхнув вибух на вулиці Богатирська. Це недалеко від Оболонського проспекту, де я жила з чоловіком. Тоді ми вперше побачили спалах, що засліпив крізь вікна. Опісля я вже не вагалася! Ми з болем віддали на невизначений термін кішку, взяли усе необхідне і відправилися у «подорож» на Тернопільщину. Речі спакували по мінімуму.

Розкажи про те, як добирались сюди. Як їхалось?

– Направду, важко. Першочергово, у моральному плані. На вінницькому вокзалі у мене сталась панічна атака. Добре, що під рукою опинилась пляшка води, інакше взагалі було би сутужно. Якщо не зраджує пам'ять, ми добрались до Тернополя за 6 годин, дякуючи залізниці та водію «бла-бла-кару». Тут нас зустрів мій друг і колега з книгарні – Ігор. Трохи згодом, ми опинитися у Тилявці. Туди автомобілем їхали десь годинку.

Ви самі опинились на Шумщині чи з родиною?

– Нас їхало тільки двоє – подружжя. Моя перша (як я іноді говорю) родина залишилась на Полтавщині: мама, бабуся і брат з інвалідністю. Геть усі, кого я можу назвати близькими, проживають війну гіпер складно. Як каже моя мама: «Нам би городи посадити й спокійно жити собі далі, а не усе це!» Водночас, вона не втрачає ентузіазму, розповідаючи мені про крокуси та розсаду. Після такої її впевненості плакати хочеться менше…

Моя родина: рідна тітка, племінники, двоюрідні брати-сестри, переживають ще й восьмирічне пекло ОРДЛО. Вони і зараз там… Нікому не легко.

Поки я на Шумщині, мій чоловік поїхав до Львова. Тамтешній волонтерський центр потребував перекладача з польської мови, і він погодився допомогти.

Скучила за домом в усіх сенсах…

Ти – літературознавиця. Що це за спеціальність?

– Літературознавство – це завжди про мистецтво слова та вміння бачити його суть. Секрет у тому, що це не лише про книги. Особисто для мене, літературознавець – людина, яка допомагає у будівництві мосту між автором та читачем, між рецензією та цікавістю, між науковою думкою та мистецькою. Вона формує індивідуальні смаки та способи мислення. Мистецтво слова – це глибше, ніж ми собі думаємо.

Чим захоплюєшся? Чи навчилась новому під час перебування у Тилявці?

– Одне із моїх захоплень, відкритих у часи спокою – це театр. Багато моїх друзів та знайомих є акторами різних театрів та кіно. Вони почали запрошувати мене на вистави та фільми, де грали. Так зародилась моя здатність писати відгуки на драми та пробуватись як сценаристка.

У вільний час зараз я почала більше цікавитись фотографією. Особливо, світлинами, зробленими на «полароїд». Роблю знімки на пам’ять для себе та інших. Наприклад, не так давно я сфотографувала якогось хлопця з Тилявки на мотоциклі. Таких щасливих і здивованих очей ще ніколи не бачила! І, напевно, ніколи не забуду… Промені світла рятують у темні дні.













Як тобі Шумщина?

– Це прекрасний край, і я насправді так думаю. Тут живуть відкриті і темпераментні люди, є прекрасний архітектурний спадок, адже вже встигла відвідати місто Кременець. Від соснових лісів, якими оточена Тилявка, перехоплює подих, там хочеться гуляти навіть у холод та коли дощить.

Вже познайомилась із багатьма юнаками та дівчатами – сільською молоддю, яка вміє запитувати і слухати. Та і я не пасу задніх: навчилася готувати каву у фільтрі та вже вчуся відмінного тернопільського акценту! За мирних часів я планувала більше подорожувати Україною. Шкода, що мрії здійснюються за таких обставин…

І на завершення – що можеш сказати для наших читачів?

– Доброго вечора, я з України! І дуже сильно скучила за домом, в усіх сенсах… Я впевнена, що скоро повернусь до Києва, а ще міцно-міцно обійму маму вдома. І жоден «русский воєнний карабль» не піде нікуди, окрім відомого курсу! Маю фразу, яка може стати чудовим фіналом інтерв’ю: «З нас вийде гарна зістарена молодь, не відживша своє і проживша війну!»

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.