Отець Ігор з Тернополя вінчає та сповідає мовою жестів

Службу божу мовою жестів отець Ігор відправляє щонеділі о 13.00 у церкві Матері Божої неустанної помочі на бульварі Данила Галицького у Тернополі

Отець Ігор Шкодзінський - капелан для людей з вадами мови і слуху Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ. Служить мовою жестів вже 13 років. Готує до святого причастя дітей у двох закладах – Тернопільській спеціалізованій школі-інтернаті для дітей зі зниженим слухом та у Теребовлянському навчально-реабілітаційному центрі. У церкві Матері Божої неустанної помочі на бульварі Данила Галицького у Тернополі отець Ігор щонеділі о 13.00 проводить богослужіння мовою жестів. І взагалі виконує всі функції священика для людей із вадами слуху, – проводить похорони, вінчання, хрещення, сповідає.

Допомогла монахиня зі Львова

Вивчати мову жестів отець Ігор почав, коли його нечуюча донька Настя пішла у дитсадок. Зараз дівчині 19 років, вона учениця 12-го класу Тернопільської спеціалізованої школи-інтернату для дітей зі зниженим слухом.

- Це волонтерська справа. Мене до цього спонукала особиста проблема. Якби у мене дитина чула, то я б напевно таким не зацікавився, - каже священик. - Ця робота дає духовне збагачення - відчуття потрібності.

Щоб спілкуватися з донькою, батькові довелося вивчати мову жестів.

- Я зіштовхнувся з цією мовою вперше, коли завів у дитсадок, де є група для нечуючих діток. І там дітей вчили перших жестів і, відповідно, батьків, - розповідає отець Ігор. - Потім дитина пішла до школи. І виявилося, що в цій школі нема нікого, хто б готував дітей до першого причастя. Я подумав, що можу спробувати. Але для цього мені треба було вчити жести, і я звернувся в обласну організацію українського товариства глухих (далі – УТОГ), де мені дали ази мови жестів. Відповідно, я почав думати, як працювати з тими дітьми далі, і я звернувся до сестри-монахині зі Львова Анни Чоп’юк. Вона перекладала жестовою мовою богослужіння для нечуючих людей, і навчила мене відправляти службу божу жестами. І так я з благословення митрополита Василія Семенюка почав працювати з нечуючими. Я б не сказав, що знаю мову жестів ідеально, я знаю її на рівні любителя. Я далі продовжую вчитися. Курси сурдоперекладачів дорогі, тай потрібен час, а в мене його немає. Тому я вчу самотужки. Добре, що в жестовій мові є так званий дактиль. Тобто, кожна буква має свій жест, і якщо я не знаю якогось слова, я показую його дактилем, тобто по буквах. Якщо не всі розуміють цього слова, бо не всі знають значення усіх слів, тоді я шукаю синоніми. А якщо знають це слово, показують мені, якому жесту воно відповідає і так я сам його запам’ятовую.

Практика служіння у церкві мовою жестів наразі є рідкістю в Україні. Отцю відомо про подібний досвід  у Львові, Івано-Франківську, є такі плани у Києві.

Таким дітям важко здобути освіту

Отець Ігор Шкодзінський розповідає про проблеми, з якими зіштовхуються діти із вадами слуху після того, як закінчують спеціалізовану школу. Перспектив здобути освіту у них на Тернопіллі мало.

- Такі діти в нашій області не мають куди піти після школи. У нас багато говорять про інклюзивну освіту, але нічого не зробили, щоб хоч один вищий навчальний заклад чи професійно-технічне училище подбали про сурдоперекладача, - каже священик. - З такими студентами у Тернополі працює лише коледж університету «Україна», де співпрацюють з сурдоперекладачем обласної організації УТОГ. Можна було б зробити так, щоб в кожному вузі виділили викладача, відправили його на курси, щоб він отримав ази жестової мови та міг передати студентам професійні навики.

За словами отця Ігоря, нечуючі діти не бачать майбутнього. Щоб їхати вчитися в інше місто, треба багато грошей, а мізерної пенсії на це недостатньо. Зрештою коли така дитина і закінчить якийсь заклад, роботу знайти важко.

- Чому нечуючий повинен їхати вчитися на зубного техніка в Херсон, коли те саме є в нас у медуніверситеті? Чому повинен їхати вчитися шиття і крою до Києва, коли цього вчать тут на місці? - запитує отець Ігор. -  А що можна вивчити у нас, коли викладач не знає мови жестів, а дитина не може все прочитати. Це велика проблема Міністерства освіти, бо вони або не розуміють проблеми або їм просто байдуже. Приміром, нечуючі діти повинні здавати ЗНО, якщо хочуть іти десь вчитися далі. Від незалежного оцінювання звільняються тільки ті, хто має вестибулярні порушення. Ми можемо слово почути, написати і сказати. А глухі можуть лише або прочитати, або показати жестом, почути його не можуть. Відповідно, якщо грамотний перекладач знає 3,5 тисячі жестів, пересічна нечуюча людина знає біля тисячі. Дехто знає більше слів, але їм дуже важко пов’язувати ці слова у речення. Тому мало хто з них читає і розуміє прочитане. То що вже говорити на рівні школи, якщо чуючі не завжди можуть здати, то що вимагати в глухих. Для них взагалі треба адаптовувати шкільну програму. І, до речі, навіть якщо глухий постарається і закінчить вуз, потім йому важко знайти роботу. Треба придумати щось, щоб таким дітям було легше здобувати освіту. Я розумію, що глухих не так багато. І їх кількість не можна передбачити. Але на таких людей не можна закривати очі. Потрібно, щоб чи поліцейський чи лікар знали елементарні знаки і могли порозумітися, тому що сурдоперекладачів у нас реально бракує.

Довідка

Лише троє офіційних сурдоперекладачів працюють у Тернопільській області. Тим часом в обласній організації Українського товариства глухих (УТОГ) налічується 1500 людей з вадами слуху. Навантаження на одного перекладача мови жестів надзвичайно велике. І хоч люди з вадами слуху стараються адаптуватися до життя, без допомоги перекладачів їм часто не обійтися. Отримати довідку в жеку, звернутися до сантехніка, лікаря, в міліцію - всюди нечуючим потрібна підтримка.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.