Перекрити небо: як тернопільський даховик став командиром гармати

• Прізвище українського виконавця, який співає, що «бачив сталь і як падає небо», збігається з його позивним, проте наш герой бачив усе це на власні очі.
• Продовжуємо проєкт «Героям слава». Знайомтеся — артилерист на псевдо Діброва, який в цивільному житті перекривав будинки, тепер — прикриває піхоту. 

Став солдатом з четвертої спроби

Коли почалося повномасштабне вторгнення, йому було 32. Ранок 24 лютого 2022 року зустрів чоловіка дзвінками о дев'ятій ранку. 

— Тоді мав бути вихідний, я ще спав — пригадує артилерист. — З колегами планували їхати оглядати черговий об’єкт, працював даховиком. Натомість ми попрямували до військкомату.

Біля Тернопільського ТЦК зібралося чимало небайдужих: ветерани АТО, строковики, добровольці. Жива черга розтягнулася аж до ресторану «Олеся». Того дня потрапити всередину не вдалося, тому чоловіки моніторили ситуацію та повернулися за тиждень.

— Нас було шестеро, проте нас не взяли. — каже Діброва. — Рекомендували створювати загони тероборони для контролю власних районів. Я живу на Східному масиві, там уже діяло кілька груп, тож створювати ще одну не було сенсу. Про всяк випадок купили кнопкові телефони та чекали.

Наступна спроба була в липні. Тоді обіцяли зателефонувати пізніше. Оскільки Діброва раніше не проходив строкову службу, йому знову відмовили. Він повернувся до роботи з дахами, взяв новий об'єкт, але внутрішнє рішення вже було прийняте. Перед Новим роком чоловік прямо сказав дружині, що служитиме у будь-якому випадку.

Він знову пішов до військкомату. Майор пропонував навчання за кордоном. Діброва пройшов комісію і вже наступного дня з’явився з речами. 

— Нам оголосили про виїзд на навчальні пункти — продовжує розповідь боєць. — Розвозили тим же транспортом спершу в один, потім в інший. Але через повітряну тривогу ми не встигли дістатися місця до кінця робочого дня, тому повернулися до Тернополя.

Так він ходив до військкомату чотири рази. Кожен такий похід супроводжувався сльозами дружини та сумними проводами, які щоразу завершувалися несподіваним поверненням додому. Врешті Діброва вирішив, що не покине приміщення ТЦК, доки його не відправлять у частину. Це був початок 2023 року.

Шлях у 44 бригаду

Зрештою він потрапив до навчального центру. Чоловік вважає, що йому пощастило з наставниками. 

— Інструкторами були бойові хлопці, офіцери з пораненнями — розповідає Діброва. — Вони намагалися навчити нас не статуту, а реалій: як виживати, як стріляти, як поводитися зі зброєю. Передавали все, що знали самі.

Після загальної підготовки був інший навчальний центр, де проводили відбір на розрахунки протитанкових керованих ракет. Після виснажливої муштри попереднього етапу це навчання здавалося курортом. Згодом відбувся розподіл у 44-ту окрему артилерійську бригаду імені гетьмана Данила Апостола.

Бойовий шлях почався навесні 2023 року. Географія завдань була широкою: Часів Яр, згодом у травні — контрнаступ на Запорізькому напрямку. Там підрозділ простояв близько десяти місяців. Потім були на доукомплектуванні, а далі розпочався найважчий етап — Курська операція.

— Спершу планувався рейд: зайти та вийти — пригадує військовослужбовець. — Однак ми протрималися там дуже довго. Потрібно було будувати оборонні лінії, закріплюватися. Ми заходили з натхненням, але це не Україна. Коли воюєш на своїй землі, ти знаєш, що відбиваєш територію у ворога, а там зовсім інше відчуття.

Бойове хрещення — у Часовому Яру

Свій шлях у бригаді Діброва починав як номер обслуги, далі — навідник, згодом став командиром гармати. Перші серйозні випробування випали на Часів Яр ще до курських подій. Це були інтенсивні бої, які бійці називали «звіздорізом».

— У Часовому Яру була хороша школа,  — розповідає артилерист. — Мій командир на псевдо Хохол вчив усього, а старший навідник Кіндрат передавав свій досвід. У нашому підрозділі кожна одиниця має вміти замінити будь-кого.

Перше бойове хрещення запам'яталося постійним напруженням. Працювали по Бахмуту. 

— Де встиг поспати — там і спав, де вхопив шматок хліба — там і поїв — каже він. Тоді безпілотників було менше, ніж зараз, але позицію розрахунку вичислили. Почався масований обстріл.

Командир гармати наказав усім негайно спуститися в укриття. Коли інтенсивність вогню трохи спала, командир батареї на псевдо Форсаж разом із бійцем Латишем приїхали на допомогу. 

— Комбат особисто приїхав на «Паджеро», щоб евакуювати розрахунок — пригадує Діброва. — За дві ходки нас усіх вивезли, навіть гармату змогли витягти. Це був лише другий тиждень моєї служби в бригаді, і цей випадок показав, наскільки важливий колектив.

Залишилися самі в оточенні

Один із найбільш напружених моментів стався під час виходу з кільця в районі населеного пункту Новоіванівка на Курщині. Ранок почався зі звичних обстрілів та «приходів». Це був 2024 рік, 

 — Був наказ тримати кругову оборону — каже Діброва. — У наш тил зайшла 155-та бригада морської піхоти ворога, вони живих не залишають. Спочатку виникла паніка, але ми швидко зорієнтувалися завдяки тодішньому комгару Філософу. Перемістилися ближче до командного пункту. У такі хвилини час іде зовсім інакше.

Підрозділ став в кругову оборону допоки командування не організувало вихід з кільця. Більшу частину людей вдалося вивести, проте на позиціях залишилося понад двадцять осіб. Діброва з товаришами був на двох звичайних цивільних машинах. 

— Ми їхали за основною колоною, але не встигли — продовжує він. — Попереду було роздоріжжя на три дороги. Хлопці на «Хаммерах» відірвалися швидше, і ми не побачили, куди вони звернули. Залишилися самі в оточенні.

Надійшло попередження про можливий штурм ворога під ранок. На все село залишалося сім українських бійців, хоча ворог, ймовірно, вважав, що їх значно більше. Зв’язок був відсутній: ані мобільна мережа, ані термінали Starlink не працювали.

 «Ми дали таку відсіч!»

Бійці знали, що штурм зазвичай розпочинається з артилерійської підготовки. Коли почули звуки обстрілу, вирішили ризикувати. 

— Ми просто обнялися і погнали на центральну трасу — пригадує артилерист. — На шляху через посадку стояли ворожі кулеметники. У першій машині нас було п’ятеро. Ми перехрестилися, помолилися і натиснули на газ.

Виїхавши за Новоіванівку, бійці почали відстрілюватися від ворога. 

— Ми дали таку відсіч! — емоційно розповідає Діброва. — Стріляли з автоматів, побратим поруч перезаряджав, а я тільки встигав змінювати зброю. По нас гатили з РПГ. Снаряд влучив в асфальт за п’ять метрів від машини. Осколки пройшли за пару сантиметрів нижче паливної лійки бака — залишилася наскрізна дірка. Влучило і в диск колеса.

Це були старенькі позашляховики, але вони витримали. Зв'язок глушили, проте хлопці були щасливі, що не просто вирвалися, а змогли вогнем подавити противника. Як з'ясувалося пізніше, основна маса ворожих сил тоді пішла на село, залишивши лише кілька кулеметних точок. Під час прориву бійців атакувало більше десятка окупантів.

Навіть не зойкнув

З особливим болем Діброва згадує побратима, який загинув під час виконання завдання. Тоді ж наш герой отримав свою першу контузію. Це сталося 4 вересня о другій годині ночі.

— Колю привезли до нас на позицію на підтримку, — пригадує співрозмовник. — Ми встигли лише скинути речі, як помітили «пташку». Швидко спустилися в яр, але по нас уже почала працювати ворожа САУ. Навіть не встигли нічого зрозуміти — стався прихід.

Діброва лежав поруч із побратимом та ще одним бійцем, Романом. Снаряд влучив прямо в імпровізовану кухню, осколки розлетілися. Крик, пилюка. 

— Я кинувся надавати допомогу Ромчику — пригадує Діброва. — Повертаюся вліво, а Коля просто лежить. Я — «Коля, Коля!», але це було пряме влучання в голову і збоку в серце, під бронежилет. Він навіть не зойкнув.

Евакуація почалася з важкопоранених. Тіло загиблого та решту розрахунку забрали за годину, бо були масові пуски КАБів і треба було перечекати. У госпіталі в Діброви діагностували контузію.

Поки на Курщині не було зв'язку, Микола писав повідомлення своїй сестрі в телефоні, продовжує згадувати друга Діброва. 

— Він дуже переживав за маму, постійно говорив про сина та сестру — каже. — Щоразу, коли я їхав туди, де «ловила» мережа, він давав мені свій телефон. Я мав переконатися, що всі його повідомлення доставлені, і привозив апарат назад.

Небо світилося, як від феєрверку

Найстрашнішим на фронті Діброва називає ворожі диверсійно-розвідувальні групи. На Курщині артилеристи часто діяли фактично як штурмова піхота, перебуваючи на відстані всього двох кілометрів від противника.

— ДРГ-шники були всюди — зазначає він. — Вони йшли в обхід через посадки та виходили прямо на нас. Попри постійну небезпеку, артилерист пишається успіхами свого підрозділу. Особливо йому запам'ятався початок контрнаступу на Запоріжжі.

— Тоді наче крила виросли — ділиться враженнями Діброва. — Небо світилося, як під час феєрверку. Поруч, за 50 метрів, були приходи, але ніхто й не думав припиняти вогонь. Це був чистий адреналін. Хоча згодом, коли бачиш обгорілих танкістів, які йдуть пішки з поля бою, відчуваєш лише сильний біль.

Захід на Курщину він також називає героїчним кроком. Бійці розуміли, що це необхідно для зняття навантаження з інших ділянок фронту. 

— Нам дзвонили хлопці з території України й казали, що у них нарешті перестали літати КАБи — пригадує він. — Нам там було значно важче, зате їм стало легше. Під Вовчанськом тоді вперше за довгий час настала тиша на кілька днів.

 

Сьогодні артилерист Діброва продовжує виконувати завдання на фронті. За сумлінну службу та відвагу боєць відзначений низкою нагород: почесним нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест», медаллю «Хрест Ракетних військ і артилерії» від Міністра оборони України та почесною відзнакою командувача військ оперативного командування «Захід» — «За досягнення у військовій службі» II ступеня.

Проте найбільшою нагородою він вважає довіру своїх людей. Діброва переконаний, що головне на війні — це злагодженість. Кожен у розрахунку знає: командир гармати допоможе і словом, і ділом, а побратим прикриє у найважчу хвилину.

Читайте також: Ціна висоти: як розвідка тримала останній клаптик Луганщини

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.