Перше бойове хрещення — осколок біля серця побратима

Оксана Чмиленко

Його війна пройшла крізь серце не лише спогадами, які залишаються назавжди, а й у прямому сенсі — ворожими уламками.
Продовжуємо проєкт «Героям слава». Знайомтеся: 35-річний фельдшер медичного пункту 44-ї артилерійської бригади на псевдо Док.

Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Служити у війську мріяв з дитинства

Його шлях у військовій медицині розпочався задовго до повномасштабного вторгнення. У 2010-2013 роках він служив у тернопільській 11-й бригаді, а в 2020 році підписав другий контракт — на три роки, але війна змінила плани.

Відео дня

Тепер його служба продовжується автоматично, незважаючи на завершення контракту. Війна не дає вибору — він залишається там, де його руки та знання рятують життя.

За освітою Док фельдшер, випускник Чортківського державного медичного коледжу. Після школи мріяв вступити до військової академії, але доля повернула до медицини. На четвертому курсі вже готував документи для підписання контракту.

Ще під час навчання цікавився військовою медициною — прагнув розуміти, як рятувати життя в бойових умовах. Але справжні знання та досвід прийшли з перших днів повномасштабного вторгнення. Колеги допомагали, підказували, ділилися практичними порадами — усе засвоював на місці.

Різниця між АТО і повномасштабною війною для нього — як небо і земля.

— У 2020 році я був в АТО, це були часи перемир’я — десь, колись постріли… А зараз — ракети, КАБи, FPV, "Ланцети". Це зовсім інша війна — жорстокіша, — каже він. І кожен обстріл несе за собою нові поранення — від осколкових до смертельних.

Сам отримав поранення

Географія війни для Дока — Житомирська, Київська, Донецька, Запорізька, Сумська області. Найінтенсивніші бої — у перші дні повномасштабного вторгнення. Не було чітких ліній фронту: авіація, бомбардування, безперервні обстріли — особливо в Київській області.

— У перші дні було найважче, — згадує Док. — Немає кордонів, усе змішано, безперервні прильоти, авіація. А Сумська область, Курський напрямок — це взагалі жах, було дуже багато поранених.

Найважчі спогади за усю війну якраз із Сумщини. Там Док отримав поранення і контузію. Ракета влучила за двадцять метрів від позиції, коли він виходив із бліндажу. Не встиг зробити крок назовні — це його і врятувало. Вибухова хвиля кинула назад, заваливши уламками.

— Прилетіла ракета, — розповідає він. — Я якраз виходив із бліндажу, не встиг — завалило. Тоді було вісім поранених. Мене контузило, але я розумів: треба діяти. Чую: «Док!», значить, потрібно підніматися. Турнікети, евакуація...

— Той день пам'ятаю, як зараз, — каже Док. — Працював на адреналіні, не думав про себе. А коли потрапив до лікарні, тоді відчув, наскільки мені самому стало зле.

«Док, роби щось, болить!»

Щодня на позиціях головне завдання Дока — евакуація поранених і надання першої допомоги. Не раз доводилося працювати під повторними обстрілами.

— Тут нема часу думати, — пояснює він. — Просто робиш те, що потрібно. Головне — забрати хлопців живими.

Найважче — бачити тих, кому вже не зможеш допомогти. Молоді хлопці, тіла яких разом із пораненими доводиться вивозити з позицій. Усвідомлення цієї втрати дуже болить.

— Це важко приймати, — зізнається він. — А ще важче — знати, що вже нічого не зробиш. Але коли бачиш живих — радієш, робиш все, щоб врятувати.

Підтримує їх, навіть у найкритичніші моменти знаходить сили підбадьорити:

— Часто чую: «Док, роби щось, болить!», відповідаю: «Не думай про погане, ми тебе витягнемо».

Дякує Богу, що багатьох вдалося евакуювати живими. Віра в Перемогу — це те, що тримає медика.

— Де беру сили? — зітхає Док. — Мотивує майбутнє. Головне, щоб діти жили в мирі, достатку і любові, а ми тут вистоїмо. Не знаю, правда, коли, але Перемога обов'язково буде. Наше місце — тут, боротися, виборювати, допомагати. Це наша місія.

Майже в серце

Перше «бойове хрещення» для Дока було особливим. Осколок потрапив хлопцеві збоку під плиту бронежилета, просто над серцем — той був при свідомості, розумів, навіть жартував. Курити хочеться, — казав дорогою.

Тримався на позитиві, поки не доправили до лікарні. Коли почали заміряти глибину осколка, терпіння вичерпалося. Док дотепер пам’ятає той розпачливий крик. На щастя, хлопця вдалося врятувати.

Не раз потрапляли під прильоти — не встигали відстрілюватися, як накривало знову.

— Було, що осколки прошивали вікна та двері машини, — згадує Док. — Я ще й тоді за кермом був. Завантажили важкого, усе дуже швидко, водія не було поряд, а зволікати не можна жодної хвилини.

Того разу їм пощастило — вдалося прорватися крізь обстріл і врятувати пораненого. Машина — дурниця, каже він, головне, що вибралися.

Важливо — забрати живими

Під час викликів Док не думає про наслідки — просто робить свою роботу.

— Бачу ціль і тільки найближчі дії, — каже він. — Все швидко. Головне — забрати живими.

Максимум поранених — це шість на раз. Тоді його машина була заповнена вщерть: побиті голови, руки, скрізь — осколки. Стрімголов помчали до стабілізаційного пункту. То було пряме влучення в бліндаж — пробило навіть бетонну плиту.

— Спершу готую на евакуацію тих, хто у стабільному стані, важких оцінюю на місці, — пояснює Док. — Наперед, при викликах, уточнюємо, які поранення. Але буває, що не знаємо. Невідомість — найгірша, тоді рішення приймаєш на ходу.

Поранені, за словами медика, запам’ятовуються назавжди.

— Імен іноді можу не пам’ятати, але обличчя, травми — не забуваються. Буває, потім зустрічаємося: «Док, а пам’ятаєш, ти тоді…» — усміхається він.

Попри суворі умови, знаходить місце й для жартів. Хлопців, які не хочуть лікуватися, лякає клізмою. А крім поранень і госпіталізацій, до нього звертаються з усіма питаннями, що стосуються здоров’я. Забезпечення на позиціях, за словами Дока, достатньо.

Аптечок, тобто комплектів засобів першої допомоги (медикаменти, турнікети, плевральні наклейки тощо), вистачає на всіх, навіть коли одночасно кілька поранених, запевняє він. Якщо випадок масовий, тоді виїжджають два екіпажі, хоча сам він у таких виїздах поки не був.

Діти ростимуть у мирній країні

Вдома на нього чекає дружина і двоє дітей — донечка дванадцяти та синочок восьми років.

— Вони якраз у такому віці, що потребують тата, — з теплом говорить Док. — Питають: «Коли приїдеш?» Я завжди відповідаю: «Скоро». Спілкуємося щодня.

Син особливо пишається батьком. Якось попросив привезти бронежилет і каску.

— Пів дня ходив у моєму спорядженні — до десяти кілограмів, це ж половина його ваги, — згадує Док із посмішкою. — Каже, теж стане військовим. Я не заперечую його намірам, бо вірю, що він ростиме в мирній країні.

Дружина викладає домедичну військову підготовку у закладі фахової передвищої освіти. Колись Док хотів, щоб і дочка пішла їхніми стопами, але передумав.

— І вона не хоче. Каже, ще не визначилася, — додає він.

Тимчасом Док продовжує свій шлях, сподіваючись на той день, коли війна залишиться в минулому. Він обіцяє показати дітям Європу, сам там уже бував, а діти мріють про подорож. А повернувшись до України, — планує побудувати нове життя на рідній, мирній землі.

Читайте також: Був в окупації, бачив, на що вони здатні. Воїн на позивний «Херсон» про ситуацію на фронті