Після полону не міг усміхатися: допити під струмом, окріп замість душу, катування щодня

• «Я не здався, не пішов у колаборацію», — це перше, що побачили фесбешники в його чатах. Через півтора року сестра не впізнає його голосу в телефоні, а він чотири дні не зможе посміхатися — розучився.
• Між цими точками відліку — Горлівка, Торез, Алтай… До цього майже півтора року Володимир жив у окупованій Каховці. 22 червня 2023-го за ним прийшла ФСБ. Три години нашої розмови — далі у репортажі. 

Володимир Реул служив в ЗСУ з 2013-го. За одинадцять років пройшов танкову бригаду, аеромобільну, морську піхоту. Був під Іловайськом у 2014-му. Повномасштабну війну зустрів біля Антонівського моста — переправляли строковиків через Дніпро, але не встигли. Окупанти зайшли з Криму швидше.

«Було враження, що нас здали»

У двадцять дев'ять років Володимир, син військового механізатора родом з Придністров'я, підписав контракт і пішов служити до танкової бригади. Це було у жовтні 2013-го. Потім була 79-та аеромобільна, Іловайськ, Старобешеве. Три контракти за вісім років. У 2021-му знову подав документи — цього разу до морської піхоти у Скадовську.  

— 24 лютого був теплий день, Антонівським мостом ми переправляли строковиків з лівого берега на правий, — пригадує Володимир. — Не встигли — окупанти увійшли з Криму, довелося повертатися. Було враження, що нас здали.

Там, де завжди був овочевий базар, зайшла колона спецтехніки з кулеметниками. Відступили в посадку, по них били крупним калібром. В обід на Каховській дамбі вже висів триколор.

Підрозділ розсіявся. Володимир пішов один навпростець через Олешківські піски — єдину пустелю Східної Європи. Усе лишилося в машині: шапка, бушлат, тепла кофта. Хотів узяти з собою строковика, кричав — не почули — охрип. Йшов через ліс, поле, комиші, дивувався, які в нас красиві краєвиди. Побачив собаку біля ферми, вийшов до села. 

Місцеві люди спрямували його до рибацького будиночку на ставку. Мовляв «Йди звідси, ти в формі, нам проблем не треба».

Володимир не довіряв, бо чув, як весь день працював крупнокаліберний кулемет — було зрозуміло, що зайшла кримська бригада.  Володимир підзарядив телефон, встиг подзвонити сестрі та дружині. Тесть просив переночувати, обіцяв приїхати. Не пішов у будинок — піднявся на пагорб і ліг там спостерігати. Бачив, як тактична авіація повертається на Крим, як горить здалеку збитий український літак. Того дня пройшов 35 кілометрів. Холодно не було — було страшно, каже. Пролежав на животі до ранку, щоб не хропіти.

Вранці пішов на гавкіт собак, вийшов до теплиць у Великій Кардашинці. Чоловік на «Жигулях» підібрав його й завіз до себе додому. Там його пригостили чаєм, сховали речі, що видавали приналежність до української армії. Приїхали батьки дружини з одягом і взуттям, вигадали легенду — працює на теплицях.

Вони їхали до Каховки 25 лютого. Дорогою — кинута техніка, розстріляні фури цивільних, спалені кабіни, тіла і чоловіків, і жінок на узбіччях. Окупанти прокладали коридор на Херсон, вбиваючи всіх на своєму шляху. Коли приїхали — місто вже було окуповане.

Повернутися у стрій Володимир не міг: прописка — військова частина, на блокпосту відразу зупинили б.

Довкола «ждуни»

Перші три місяці жив перебіжками у квартирі на третьому поверсі. Нервовий накал зростав — довкола «ждуни». Як тільки посперечався з сусідами на тему війни — здали.

Дружина з донечкою на початку квітня виїхали з окупації колоною з написом "ДІТИ". Не було видно ні голови, ні хвоста тієї черги машин. Поїхали в Бережани спонтанно, на удачу. Володимир лишився сам. По квартирах так активно не шманали, а от у приватних будинках перевіряли документи всіх чоловіків. Навіть місцеві цигани співпрацювали з окупантами.

За ним приїхали у комендантську годину, ввечері о десятій. Володимир сидів під під'їздом на лавочці. Різко в двір заїхали «Соболі». Подумав, що сусіди викликали поліцію. Побіг у під'їзд — світло ввімкнулося на рух, це й видало його.

Приїхали конкретно по нього. Постукали в двері, він тримав їх за ручку. Перше, що зробили — схопили телефон. Прочитали повідомлення куму: «Я не здався, не пішов в колаборацію».

Допитували зі струмом

Спочатку возили в Генічеськ на телеграф, потім у Любимівку. У якомусь підвалі протримали півтора місяця. Допити — струмом від польового телефону ТАП-17 з мідними проводами. Намотували на пальці рук, на геніталії.

Перший місяць питали через день: «Ти ж у розвідці служив!». Володимир тоді у катів помітив особливість — у всіх не вистачало зубів. Буквально в кожного по декілька зубів не було.

«Та ми тебе відпустимо, поїдеш додому», — казали. Це було знущання.

Якщо очі великі — провокуєш. Якщо в очі дивишся — б'ють.

— Місяць я був один, потім привезли Ігоря-артилериста, який перед війною пішов у СЗЧ, — розповідає Володимир. — Тоді мене зі  струмом перестали допитувати. 

Кати змушували полонених готувати їм їжу. Вперше, каже, спробував щі. Полювали на каховських зайців, ловили коропів.  

Потім Генічеськ, один з дитячих таборів — два з половиною тижні. Обіцяли обмін. Потім СІЗО в Донецьку — тридцять осіб у камерах на шістьох: морпіхи, азовці. Їх перед тим возили по росії, травили на них собак, ноги гнили обкусані.

Наприкінці серпня 2023-го — переправили до колонії суворого режиму в Горлівці.

— Десять місяців, дуже кепсько було, — продовжує згадувати катування наш співрозмовник. — У перший день сильно побили — порушили лімфоток ніг, ноги стали чорні. Це в них називається «прийомка», приймальні заходи, щоб не забував, де ти.

«Спортсмен, а ти боротьбою займався!» — і почали лупити. 

У Володимира упав тиск, стало погано, немов після важкої ДТП. Повели в душ, а там — окріп.

«Кати з українськими прізвищами»

День за днем — руки за спиною, погляд в підлогу. Кожна зміна наглядачів зі своїм характером. Могли зайти на барак і зненацька змусити співати. Володимир стільки українських не знав, скільки тих російських пісень мусив вивчити в зоні. 

— «Моя москва» має десять куплетів, — наводить приклад Володимир. — Забігає в Барак і кричить: «Трєтій куплєт, трєтя строчка!» — і гумова палка. 

— Вони нас ненавидять, — каже Володимир, — але прізвища в них українські. Наприклад, Кононенко. Кати — з українськими прізвищами.

Могли забігти на барак, випадково когось налупити за татуювання. Одному азовцеві зламали ключицю і ніхто його так і не лікував.

Десять місяців Володимир пробув у Горлівці — з 21 серпня до 21 червня.

Після цього перевезли у Торез. З вікна туалету у тій колонії було видно Саур-Могилу. Там уже була медчастина. У кожному бараці був свій медик, хоч за освітою — ветеринари. 

— Не знали, що з нами робити, — каже Володимир, — але якісь ази медицини мали, не те, що в Горлівці — хоч вмирай. 

З водою на Донбасі тоді були проблеми. До тюрми спершу була підключена свердловина. Потім перемкнули на внутрішню тюремну систему, і всі враз захворіли. Весь липень 2024-го хлопці не їли по три дні через отруєння. Змушували себе їсти, щоб повернутися додому хоча б живим, якщо не здоровим.

— За «апчих», за неправильно покладене мило — лупили, — пригадує. — А загалом у Торезі було легше, ніж у Горлівці. Смажену рибу іноді давали на вечерю. Рідку картоплю з якимось жиром — така смачна була. 

Навіть солодкий чай — у Горлівці весь час без цукру. А от квашена капуста аж очі роз'їдала. У четвер і неділю в обід — червоний борщ: капуста, буряк, варена цибуля, несолене м'ясо. Макарони і навіть трішки свинини. 

— Стіл на десятьох осіб, — описує табірну кухню. — М'ясо видавалося рандомно — шматочок менший за сірникову коробку, як кому пощастить, могло й не дістатися. У вівторок — відварена картопля як рагу. Відро їжі ділиш на десятьох. “Зонівський” черпак — якщо ти роздаєш, всі вже поїли, а ти не встиг. 

Сваритися не можна — відправлять «на яму». Це карантинний відділ у закритій камері. Знайдуть щось загострене — теж туди. Могли підкинути, було по-різному.  

Зупинка «Тюменьтранснефть»

У грудні етапом поїхали потягом у Ростов-на-Дону, далі шість діб дороги в Алтайський край. Потяги переробили під автозаки, виходи загороджені клітками. З Торезу їхали дві години, хтось припустив в надії — обмін.

— Заходжу в вагон, зачепився кишенею за дверну ручку. Наглядач як дав по плечу! — згадує Володимир. — У ту мить зрозумів, що не на обмін: куди ж із синцем?

Їхали шість днів, бачать — лапи снігу. Проїхали зупинку «Тюменьтранснефть». «Ооо, — кажуть хлопці, — точно не обмін».

Там пробули два з половиною тижні. Били майже кожен день. Змушували ставати «зірочкою» — підборіддя притиснути до грудей, це морально було дуже важко. Перевіряли кожну кишеню й били: по ногах, по стегнах, по геніталіях. Набряки. Одна нога худа, інша — як голова з набряками.

Молотки в них були дерев'яні, наче “киянки”, але як для відбивних — із зубцями й довгими ручками.

— Думали — тільки «прийомка», — продовжує уже втомлений спогадами Володимир. —  Ага! Били кожного дня. Один вечір не торкнулися перед відбоєм. Подумали, може перестануть. Ні. Шокером по лопатках, сідницях. Роба чорна, а ти приходиш увесь білий від стін. У кожній камері велося відеоспостереження. Заборони: не торкатися батарей, до вікна не підходити. О шостій ранку зарядка, заправити ліжко, рушники правильно мають висіти. Це все впливало на клімат у колективі.

«Ми ж бандерівці»

28 грудня після вечері забрали трьох рандомно з кожної камери. Нікому нічого не пояснювали. Серце калатало — а раптом?

І вже 30 грудня 2024 року Володимир ступив на українську землю. Літаком — дорога додому була коротша 

Перетнули кордон на пропускному пункті «Три сестри» — там, де сходяться Україна, білорусь і росія. Володимир не одразу зрозумів, привітався російською за звичкою. 

А то були наші! Українці! 

— В Україні мене зустріла Україна, — відповів він на запитання про рідних. — Тоді мені навіть прапора не вистачило… 

Дружина залишилася в минулому, дороги розійшлися. Сестра на той час була за кордоном. Дали подзвонити — номер сестри він знав напам'ять. Вона не впізнала його — голос сів, зламався десь там, у камерах.

— Це Україна? — запитав він.

— Так, Україна.

— Сонечко, — так він завжди її називав, — я в Україні!

У неї почалася істерика, задихалася, не могла говорити. Володимир ніколи в житті не курив, а тоді раптом відчув непереборне бажання закурити. 

Далі був Чернігів, госпіталь. Там їх скупали, перевдягли. Видали вітаміни, чисту білизну, шапки, нове взуття. 

— Боже, як нам цього не вистачало, — каже він. — У колонії всі ходили в дірявих кедах одного, 46-го розміру, незалежно від ноги. Пригадав, як незадовго перед поверненням щиро радів, коли вдалося обміняти шапку на взуття зі штучним хутром. Здавалося — неймовірна удача.  Тепер те “лайно”, що носили там, викидали у смітники. 

— Перші дні був як притуплений, не міг проявити емоцій, — розповідає з радістю про те, на що уже не мав надії колись. — Чотири дні не посміхався — у колонії давно розучився. Через емоції три ночі не спав. Видали телефони, sim-карти. Розмовляв із сестрою годинами. Був втомлений, а спати не хотілося.

Дорогою зупинялися на кожній заправці. Видали наплічники з печивом, кавою в стіках. — Я її тоді стільки випив,  — згадує Володимир. — А хліб — не такий глевкий, як у полоні. Взяв у жменю, відчув на дотик...  Поглинали все, що можна з'їсти. Священник отець Андрій у Немирові передав мед — їли ложками, як діти.

Різко набрав вагу за три тижні. Коли приїхала сестра, не повірила: «Ти не міг так поправитися».

У Немирові, в реінтеграційному центрі, поступово повертався до життя. Зв'язок із деякими рідними є, але не спілкуються — «ми ж бандерівці, а вони там, в окупації». Сестра приїжджала двічі. Купив котика — хотілося, щоб хтось чекав удома. А з дружиною, на жаль, уже не склалося.

Вчить англійську

Зараз він живе в Тернополі, вчить англійську, спілкується з донькою — вона живе із уже колишньою дружиною у Бережанах. Котик муркоче у телефон… В за вікном — Україна, за яку він заплатив півтора роками пекла.  

— Англійську колись хотів вивчити, але не склалося, — ділиться радістю Володимир. — Потім війна, полон. Тепер центр зайнятості дав можливість навчатися як учаснику бойових дій. Подався до ТНПУ — переживав за вступні іспити. Вступив! 

У групі навчається із удвічі молодшими за себе.

Паралельно вирішує питання з оформленням необхідних документів. 

Також допомагає фахівцю із супервізії Ветеранського простору Петру Гурняку — передає інформацію про полонених, тих, хто ще там. У списках обміну «тисяча на тисячу» впізнав кількох своїх товаришів по неволі.

Завершуючи розмову, пригадує, що колись після полону давав інтерв'ю для ОБСЄ. Радили написати книгу. Звісно, усе пережите непросто вмістити в один репортаж. Та життя продовжується, пишеться нова його історія, а ми від редакції бажаємо, нехай вона буде світлою та щасливою.

Читайте також: Дрони — не до вогню, а до врожаю: як ветеран із Борщівщини повернувся до агробізнесу

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.