«Після цього я боюся панельних будинків». Тернополянин розповів про землетрус у Вірменії

Спітакський землетрус (відомий також як Ленінаканський) — катастрофічний землетрус (магнітуда 7.2, бальність в епіцентрі — 10 балів)  трапився 7 грудня 1988. Землетрус охопив 40% території Вірменії

У нього досі перед очима загибла під час землетрусу молода жінка з модним на той час японським годинником “Сім мелодій” на руці. Саме її першою знайшов серед руїн багатоповерхівки, знищеної під час землетрусу. Далі було сотні тіл, особливо багато дітей, які загинули у власних домівках, дехто встиг вибігти на сходову клітку…

Сергію Сінкевичу досі важко згадувати пережите у 1988 році у Вірменії, де він працював ліквідатором наслідків землетрусу.  А страх до панельних будинків залишився на все життя. Адже бачив, які вони беззахисні перед стихією. Складаються, наче карткові.

- Я не буду розказувати те, що можна знайти в Інтернеті, я розкажу, що бачив і пережив сам, - каже чоловік.

- Після цього землетрусу взагалі боюсь панельних будинків, бо цегляні встояли, а панельного не лишилось жодного, - каже Сергій Сінкевич. - Так, Тернопіль не в сейсмічній зоні, але якби «бахнуло» 7-8 балів, думаю, ні БАМу, ні Канади, ні Східного не було б. Дружба встояла б, Центр, нові мікрорайони...

«Не знали, куди їдемо»

Сергій Сінкевич розповідає, як потрапив у Вірменію. Каже, не соромиться свого комсомольського минулого. Адже у грудні 1988 року, коли стався землетрус, саме працював в обкомі комсомолу.

- Мені зателефонували: терміново викликає перший секретар обкому комсомолу Юрій Желіховський, - пригадує він. - Я приїжджаю і мені кажуть, що прийшла вказівка їхати на ліквідацію наслідків страшного землетрусу у Вірменії. З кожної області має виїхати рятувальний загін. І я маю їхати.

 З подій 1988 року у Вірменії у Сергія Сінкевича залишилося лише одне фото. Він у другому ряді у темній спортивній шапці (другий праворуч). Тоді йому було 26 років.

Загін, який вирушив з Тернополя у Вірменію, складався з 16 чоловік. Його набрали переважно зі студентів політехнічного інституту, але тих, хто вже відслужив у армії. Командиром був Олександр Мильніков - колишній офіцер-десантник, викладач. В загоні був ще один викладач, а також воїн-афганець Василь Ліщишин. Його теж включили як воїна-десантника і його досвід згодом дуже допоміг хлопцям у складних ситуаціях. Сергій Сінкевич їхав туди як заступник командира.

- 8 грудня ми виїхали у Київ. Збір був у політехнічному, нам видали фуфайки, спальні мішки, ватні штани, чоботи, продукти. Ми не знали куди їдемо. В ті часи партія сказала: «Надо!» «Комсомол ответил: «Есть!» Я не був добровольцем, міг відмовитись, але…

Летіли у вантажному літаку

9 грудня близько 14.00 загін мав вилетіти з аеропорту “Бориспіль» у Єреван, який не постраждав від землетрусу.  

- Чекаємо годину, другу, не вилітаємо, рейс переноситься, - каже пан Сергій. - Раптом приїжджає секретар ЦК комсомолу України Зінченко, відкликає Мильнікова та мене і каже: “Ситуація така: Єреван не спроможний прийняти пасажирських літаків взагалі. Тому що зі всього світу туди летять літаки з гуманітарною допомогою. Приймайте рішення, я вас примусити не можу. Пасажирами ви не вилетите. Є можливість полетіти увечері вантажним літаком “Руслан”. Ми сказали, що порадимось з хлопцями. Кажемо їм: “Пасажирського літака не буде, ілюмінаторів не буде, але вам приймати рішення». І всі одноголосно вирішили їхати. Бо вертатися в Тернопіль соромно, нас там проводжали мало не з оркестром. Але ми ще не знали, що нас чекає….

Вантажний літак “Руслан” був найбільший на той час - як 9-поверховий будинок, пригадує чоловік. Під кабіною пілотів відкритий трюм і туди заїхала техніка - екскаватори, бульдозери, трактори. Все закріплене на ланцюгах.

- Ми дивимось і дивуємось як це все злетить, - пригадує Сергій Сінкевич. - Нам довелося летіти у відсіку для техніків. Дві години дороги не розмовляли зовсім, вуха закрили руками. Там звукоізоляції не було взагалі, це вантажний літак, мотори ревіли дико. Сіли благополучно, винесли речі перед аеропортом на клумбу. Я тоді вперше побачив стільки вантажних літаків - США, Канада, Австралія. В аеропорту місця нема, відчувалося, що ситуація екстремальна. Почали думати, куди нас відправляти…

Врешті загін завантажився у «ТУ-134» і вирушули до Ленінакану. Туди летіти 40 хвилин.

- 40, 50, 60, 70 хвилин, а ми не сідаємо. В чому справа? Виходить пілот і каже, що були повторні поштовхи, трісла посадкова смуга , сісти не можемо, бо перед нами там розбився військово-транспортний літак «ІЛ-72». Тому вертаємось назад у Єреван,  - розповідає пан Сергій. - Там нас пересадили в автобус і повезли у Ленінакан. По дорозі ми не бачили наслідків землетрусу, бо там не було населених пунктів. А коли в’їхали в місто, я зрозумів що це таке…. Це було як на світлинах “Тернопіль після визволення”. Тоді в 44-му міста просто не було. Була руїна. Будинки зруйновані, там горить, там газ прорвало, ми були шоковані. Завезли нас в район Вартбах на край міста.

Боротьба за виживання

Загін просто привезли у зруйноване місто і забули. Далі окрім важкої роботи на завалах тернополянам довелося ще й вести боротьбу за виживання, адже умови були складні.

- Нас зібрали, відправили і забули. Нікому до нас діла немає. Викинули з автобуса і робіть, що хочете, - каже Сергій Сінкевич. - Першу ніч ми переночували у наметах і зрозуміли, що так ми не виживемо. Це гори, там нема лісу, холодно.  Вечоріло. Що робити? Знайшли будівельний вагончик і вирішили жити там. Вася-афганець знову нас порятував. Десь знайшов буржуйку і зумів її запалити за допомогою солярки, бо дрова там знайти було важко. Так ми спали, але залишали чергового , щоб не вчадіти. Це був екстрим повний. Помитись нема де, води нема взагалі. Навіть сходили вночі в туалет було небезпечно. У той час у Вірменії була запроваджена комендантська година, країна була у стані війни з Азербайджаном за Нагорний Карабах. Після 23.00 ходити містом не можна, там ходили озброєні люди, радянські військові, часто не зовсім тверезі, без командирів, з автоматами.

Тернопільський загін провів у Вірменії більше двох тижнів. Приїхали туди 10 грудня, 26 - вирушили до дому, приїхали якраз під Новий рік. За цей час розібрали з-під завалів один під’їзд дев’ятиповерхівки, звідки віддавали родичам тіла загиблих та вціліле майно.

За спогадів Сергія Сінкевича

- До нас прийшов якийсь вірменин, ми сказали йому, що приїхали помагати. Він сказав, що будемо розбирати будинок. Це була зруйнована дев’ятиповерхівка. Панельний будинок не падає, панелі просто складаються одна на одну. З дев’яти поверхів залишилось три. І ми це все піднімали. Після цього я 30 років боюся панельних будинків, тому що я бачив, що це таке.

- Трупів було дуже багато, в основному це жінки і діти, які сиділи дома. Першу жінку, яку ми знайшли, я пам’ятаю досі. Червоний халат, близько 30 років, на руці модний на той час електронний японський годинник «Сім мелодій». Понавозили цілі ряди трун, примітивні з фанери, аби тільки покласти людину. Біля під’їзду чекали родичі, які приїхали з сіл.

- Доводилося працювати і вночі, бо совість не дозволяла дивитися на тих людей. Там лежали їхні дочки, сини, внуки…Тіла забирали, ложили в труну везли в село ховати. Трупів ми потім не рахували. Дітей було дуже багато, бо сім’ї багатодітні.

- Ми б померли з голоду, якби не з вірмени. Вони бачили, що ситуація у нас критична, їжа закінчується. Гроші ми мали, але де купити? Люди нам привозили лаваш, іншу їжу, воду і просили: «Только работайте».

- На своїх руках ми перенесли близько 100 трупів. Найбільше загиблих було на сходових клітках, коли люди почали втікати під поштовхів. Їх було два, розказували нам вірмени. Перший - штиковий знизу. Наступний - в різні сторони, - і тоді все завалилось. Спершу ці смерті вражали, а потім спускаєшся з тих руїн, сідаєш на край порожньої труни перекурити…

- Щоб не підхопити зарази, щодня їли часник. Там температура повітря була вдень +2+4, вночі 0. Купа трупів, запах… Була команда навіть тим, хто не хотів, кожен вечір випивати по  50 грамів спирту. Щоб була хоч якась дезінфекція. Деякі хлопці поранили руки, рана гниє, лікаря нема. Вася Ліщишин, який пройшов Афганістан, завжди знав, що робити. Йому респект!

- Багато вірмен були заможними, - торгували фруктами, мали родичів за кордоном. Практично в кожній квартирі були сейфи і їх одразу забирали, хоча ми не могли перевірити чи це родичі власників квартири, ми вірили їм тільки на слово. Хтось знаходив норкову шубу, на загиблих були  золоті ланцюжки, бо вірмени кохаються в золоті. Але в нас не було бажання нажитися.

- Ми там провели більше двох тижнів, як вернутись назад, не знали. За нами ніхто не приїжджає, санстанція закриває об’єкт, а ми куди? Як доїхати додому, невідомо. Мобільних нема. Потім в обкомі розказували, що пробували нас знайти, але це було складно. Я кажу Мильнікову: «Я лишаюсь з хлопцями, а ви їдьте у Єреван попутками і щось робіть, бо ми тут пропадемо». Наближається Новий рік, їсти нема що, хлопці вимотані. Через півтора доби командир вернувся з Єревану на автобусі, нас забрали і нам просто пощастило сісти в агіт-поїзд, що привіз гуманітарну допомогу. Перше що ми зробили, - організували баню просто в тамбурі! Бо ж не мились всі ці дні. Приїхали додому якраз під Новий рік. Це було диво!

Довідка

Спітакський землетрус (відомий також як Ленінаканський) — катастрофічний землетрус (магнітуда 7.2, бальність в епіцентрі — 10 балів)  трапився 7 грудня 1988. Землетрус охопив 40% території Вірменії. Було повністю зруйновано місто Спітак і 58 сіл. Частково зруйновано було міста Ленінакан, Степанаван, Кіровакан і ще понад 300 населених пунктів. Загинули щонайменше 25 тисяч осіб, ще близько ста сорока тисяч стали інвалідами. 514 тисяч людей залишилися без даху над головою. Спітакський землетрус, разом з Чорнобильською трагедією, став найстрашнішою катастрофою останніх років існування СРСР.

За інф. Вікіпедії

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.