Письменник на передовій: досвід тернополянина

  • У зоні бойових дій побував тернопільський письменник, журналіст і викладач Олександр Вільчинський наприкінці грудня-на початку січня. Як сам каже, — від Різдва до Різдва. Провів там час, як звичайний солдат, але й із письменницьким записником не розлучався.
  • Пан Вільчинський розповідає читачам «RIA плюс» про свій авдіївський досвід і про те, чому досі подумки залишається там — на Сході України.
Письменник на передовій: досвід тернополянина
Ранковий зелений чай Олександра Вільчинського в Промзоні під Авдіївкою

— Що спонувало вас поїхати туди?

— Я давно хотів побувати в зоні АТО, але все якось не вдавалося. Працюю в університеті,   і не хотів покидати роботу, а через Збройні сили України на Схід беруть щонайменше на півроку. Я ж міг лише на короткий термін. Відтак єдина організація, яка мені посприяла у цьому, —  це «Правий сектор». Я вдячний їй за допомогу потрапити до Авдіївки, у Промзону, у Добровольчий український корпус (далі ДУК — прим. ред.). Жодних преференцій чи пільг я там не мав. Був на рівних умовах з іншими, як простий солдат. Про своє звання старшого лейтенанта запасу навіть і не згадував. Жив звичайним для таких обставин побутом: бойове чергування — прийом їжі — сон. Ну, ще процедури гігієни, які, з огляду на зиму, були ускладнені. Але для того, хто жив у селі, як я, зрештою, терпимо. Нас із Тернополя їхало двоє. Потягом до Дніпра, а звідти до Покровська. Мій основний мотив їхати туди — побачити все на власні очі і відчути. Можливо, щось про це написати.

— Пишете уже?

— Роботу вже розпочав, але про результат говорити ще рано. Думаю, що це буде і публіцистика, і тексти в інших жанрах.

— Як відреагували ваші рідні на цю поїздку?

— Звичайно, були проблеми. Дружина ще й досі трохи гнівається. Але, як і в більшості випадків, ключовим було слово «ненадовго». Тобто на декілька днів, які вже потім переросли у трішки довший період. Там у багатьох схожі проблеми. Наприклад, зустрів хлопців-студентів, які розповіли рідним, що поїхали до Києва на будову. Один казав родичам, що він в Ужгороді.

— Ви побачили усе, побували там і...?

— Скажу так: це, звісно, не місце, де настає умиротворення душі. Я помилявся, коли  думав, що поїду, побачу і нарешті заспокоюся. Навпаки, усе це мене ще більше розбурхало, роз’ятрило. Тепер ловлю себе на думці, що й розповідати про це не хочеться. Просто, можливо, всі ті враження ще не вляглися. Все не ті слова... І все ж там дуже багато цікавих, непересічних людей, характери, колорити. Сама атмосфера, хоч і гібридної, але все ж війни змінює сприйняття всього, що ти бачиш і відчуваєш довкола. Там неймовірно зростає вага слова. Коли кожен день може бути останнім, людина здатна за п’ять хвилин розповісти історію всього свого життя...

— Наші воїни на передовій особливі?

— Так. Якщо дещо абстрагувати, то є декілька категорій бійців, зокрема у Промзоні. Багато ідейних, патріотичних хлопців, які, як я вже згадував, не завжди кажуть рідим і близьким, куди йдуть. Є такі, які воюють ще з 2014 року, мають поранення. Є й такі, котрі з тих чи інших причин не змогли потрапити до Збройних сил. Наприклад, один боєць воює зі слуховим апаратом. Він ризикує цілковито втратити слух, якщо його накриє вибухова хвиля, і все ж він там. Ще один не зміг потрапити офіцером у ЗСУ, бо не має закінченої вищої освіти. А в ДУК його взяли, і він служить. Є й такі, що не можуть потрапити в армію через судимість, хоч їх і не так багато. Там дуже різні люди, різні прошарки: і підприємці, і селяни, і робітники, і студенти, які приїздять, як і я, на час канікул. Представлена вся Україна — від Ужгорода до Краматорська та Покровська.

— Після подібного досвіду у пам’яті залишаються певні образи-маркери, які періодично виринають у свідомості. Що у вас стало такими «маячками»?

— Найбільше, звісно, вражають люди. Незважаючи на війну, життя триває. Ще в перший день, коли тільки приїхав на передову і зайшов у приміщення, чийсь покинутий дачний будиночок, де ми жили, як раптом почався обстріл. Один з бійців, який повернувся із добового чергування на позиції, мирно спав. Рвалися снаряди із СПГ, або «сапоги», як там кажуть. Пізніше я вже навчився на слух розрізняти, чим саме по нас гатять... Один вибух, другий, третій — вже зовсім поряд, аж стіни затряслися. Я уже хапнув «броніка» і каску, хотів будити того солдата, щоб бігти надвір і десь, може, залягти. Адже якби снаряд потрапив у будівлю... Але тут раптом все затихло. Воїн і далі спокійно спав.

У пам’яті вкарбувалося також враження з іншого обстрілу: з одного боку лунають кулеметні черги, а коли ті затихають — з іншого відгукується стукотом дятел. Далі — знову постріли, а після них — знову дятел... А збоку ще час од часу звук бензопили: наші ріжуть дрова для грубки. І між тим — тиша. Там уже настільки звикаєш до стрілкотні, що коли раптово настає тиша, це більше насторожує.

Ще пригадую вигляд залізниці у частині, яка входить до «сірої зони». Чотири колії немовби у порожнечу, якими потяги не курсують уже кілька років. Похилі, погнуті під час боїв стовпи, проводи обвисли, і все те запущене, вкрите інеєм, аж моторошно.

— А місцеві жителі?

— Вони займаються звичними справами і начеб не звертають увагу на війну. Спершу це дивує, а потім розумієш, що у них просто немає іншого виходу, як продовжувати далі жити. От був випадок неподалік наших позицій: лунають постріли, триває перестрілка, а на льоду сидить рибалка... До речі, й Авдіївський коксохім продовжує працювати і випускає в небо хмари пари й диму.

Ще перед Новим роком прийшли до нас літні вже чоловік та жінка попросити продуктів «к празднічку». Командир розпорядився, і їм набрали два ящики провізії. Вони зраділи, але не могли те все донести. Тож ми їм відвезли, і я зголосився супроводжувати водія. Звичайна така хатина. Більше сільська, ніж міська.

Місцеві жителі не виявляють публічно своїх почуттів з приводу того, що відбувається, але перила мостів, автобусні зупинки, як і в наших краях, пофарбовані у синьо-жовті кольори. Висять українські прапори. Із владою я там не стикався, але, наприклад, «Нова пошта» працює. Відчуваєш, що ти в Україні. Ну хіба дещо більше, ніж у нас урбанізовані краєвиди з трубами, що стирчать у небо, із металевими конструкціями, залізобетонними парканами.

— А вас там як сприйняли?

— Власне, те, що я письменник і журналіст, тримав у таємниці. Утім, я завжди щось занотовував до свого блокнота: уривки фраз, розмови, картини побуту. Я ж знаю, що їх не придумаєш... Хлопці побачили, що я постійно записую і згодом дізналися, хто я. Тож навіть почали запитувати, чи буде книга про них. Тепер, після повернення, у мене розпочався, мабуть, найважчий етап: спробувати знайти слова, щоб правдиво передати не лише якісь картинки, зовнішні прояви, а й те, що в душі.

— Ви вже зробили якісь попередні висновки зі свого перебування у Промзоні?

— Я побачив там людей, які готові захищати Україну до останнього подиху, справжніх героїв. З одного боку, це вселяє оптимізм, а з іншого — тривогу за них. Бо ж тепер вони мої побратими назавжди.

Коментарі
07:00 Погода у Тернополі: 27 квітня, дощ, +16° 20:00 Тернопільська "Нива" наступний матч проведе в Івано-Франківську 19:30 «Телетріумф-2018» оголосив переможців. Притула отримав три “Телетріумфи" 19:00 За рік близько сотні тернополян їздять на екскурсії в Чорнобиль 18:30 У Тернополі збили двох дітей 18:00 “Караоке без кордонів Live": заспівали, пройшли у суперфінал та отримали подорож у Відень photo_camera 17:42 Де завтра у Тернополі не буде світла? 17:02 У Тернополі померло шестимісячне немовля. З'ясовують чи причина у щепленні 16:30 Нападника, який підрізав Ігоря Турського, оголосили у розшук 16:00 Тернополяни пригадали день, коли вибухнув Чорнобиль 15:00 Вперше в Тернополі дизайнер Андре Тан із ексклюзивним майстер-класом 14:30 Вночі на "Дружбі" чоловік підстрелив хлопця, бо той заважав йому спати 14:15 Тернополяни витрачають на ліки найбільше в Україні

Дві аварії за участі неповнолітніх трапились у Тернополі 25 квітня.

Повідомлення про смерть малолітньої тернополянки надійшло до правоохоронців 23 квітня о 21 годині від лікаря обласної...

Вже минає 32 роки трагедії на Чорнобильській АЕС. Та біль, який завдала країні катастрофа, не вщухає з роками. Тисячі...

Соціальний проект "Класний керівник" -  це можливість для вчителів розповісти про себе та свою діяльність,...

Не пропускай новини — долучайся до нас на Facebook
keyboard_arrow_up