Про Сергія Цитрікова його колеги кажуть, що він належить до тих активних людей, які можуть порівняти життя до інвалідності і після. Йому 41 рік, є дружина, двоє дітей. До нещастя він працював виконробом в будівельній фірмі у Тернополі.
Уже півтора роки Сергій Цитріков пересувається на візку. В 2017 році в себе на господарстві Сергія вдарило струмом і він отримав важку травму.
Після травми Сергію довелося забути про свою професію будівельника. Він працював виконробом на будівельній фірмі. А також йому довелося змінити житло.
- Я жив на третьому поверсі, тож змушений був поміняти квартиру, щоб був ліфт. За допомогою Олександра Башти ми «вибили» в ЖЕКу пандус, щоб я ні від кого не був залежним. Також облаштували ручки біля ліфта, - розповідає Сергій.
Чоловік вважає себе активною людиною, багато їздить, не дивлячись на мороз чи сніг. Бути в чотирьох стінах вдома – це не для нього. Влітку без проблем може доїхати з БАМу в Центр на візку. Взимку, коли сніг і сльота, каже, що пересуватися важко. Спеціальної машини він не має, але просить допомоги знайомих, якщо треба кудись добратися. Але каже, що знає різні історії.
- В санаторії в Очакові я познайомився з чоловіком із Чорткова, - розповідає Сергій. – Він живе на четвертому поверсі і каже, що людей бачить раз на рік. Спуститися і виїхати на вулицю він не має як. Ото раз на рік рідні з’їхалися, знесли його вниз, і він поїхав в санаторій. Зовнішнього ліфта від влади він не може добитися. Хоча інший мій знайомий добився від міської ради, щоб ліфт йому таки встановили. Йому пропонували поставити зовнішній ліфт так як в його будинку вандали здали ліфт на металобрухт. Але він через суди домігся того, щоб поставили загальний ліфт, адже чоловік живе на 10-му поверсі.
Час своєї реабілітації Сергій називає періодом великої праці.
Чоловік каже, що звик до нового життя, адаптувався і, як кажуть, не розчарувався в житті. Життя продовжується, і він шукає можливості реалізовуватися в даній ситуації.
В Тернополі чоловік уже навіть пробував знайти роботу, але каже, що з цим є дуже великі проблеми. Передусім через нерозуміння здоровими потреб людей з інвалідністю.
- Коли я хотів влаштуватися на одне підприємство, мені дали заповнити анкету як для здорової людин, але ж бачили, що я на візку. В кінці було зазначено, що робота важка і стояча. На моє запитання, як же ви бачите мене як виконавця цієї роботи, якось так зіграли дурника, мовляв, не побачили, що я на візку, - розповідає про свій досвід Сергій.
У Львові в реабілітаційному центрі Сергій отримав спеціальність оператора комп’ютерної верстки, але каже що це навчання не конкурентне. Потрібно ще дуже багато самому вчитися. Мовляв, це ще не той рівень, щоб десь працевлаштовуватися. І він над цим зараз працює, можливо, зможе реалізувати себе у цій сфері.
Адже пенсія у людей, які отримали побутову травму є мінімальною.
- Хоча в мене і був стаж роботи, але пенсію призначили мінімальну – 1480 грн, - каже Сергій Цитріков. – Законодавчо ще передбачено допомогу на неповнолітніх дітей. Ще у 2008 року вона становила 150 грн на одну неповнолітню дитину. Вже 2018 рік, а її розмір так і залишився на рівні 150 грн. Але справа в тому, що і її не дають, бо кажуть, що її порахували в суму пенсії. Куди я не звертався, нічого не допомогло.
Крім пенсії іншої допомоги у чоловіка немає, хіба що субсидію можна вважати допомогою до пенсії.
Зараз Сергій виховує дітей. Синові вісім, він в третьому класі, дочці 10, вона в п’ятому. Розповідає, що допомагає дітям з уроками, а також допомагає дружині по господарству.
- Якби не дружина, діти, не знаю, як би усе було, - каже Сергій. - Вони мене підтримували з першого дня. От елементарне - коли я впав, мене поклали на тряпчані ноші. Відвезли мене в Шумськ, а потім хотіли транспортувати у Тернопіль на тих самих ношах. Дружина, яка приїхала з Тернополя, там їм так «виписала», що мене переклали на тверді ноші.
Сім’я – це найбільший стимул не занепадати духом і рухатися далі, каже Сергій Цитріков.
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
№ 8 від 19 лютого 2025
Читати номер