Поки танцюю – я живу! Історія дівчини з Харкова, яка знайшла прихисток у Тернополі. Бачили її танець біля Ставу?

В описі до відео Софія написала: «І нехай у мене немає ні туфель, ні танцювального одягу, ні паркету під ногами… Я всеодно буду танцювати! Бо поки я танцюю – я живу!». Ця фраза стала своєрідним життєвим кредо дівчини.

Танець придумала за п’ять хвилин у ванній кімнаті

Софія Кончицька родом з Харкова. Вона розповідає, що професійно займається спортивно-бальними танцями з дитинства. У цій справі вже трішки досягла успіхів. Зокрема, дівчина є майстром спорту України міжнародного класу.







– Цієї весни мені потрібно було виступати на чемпіонаті світу у Польщі, та російська влада, схоже, вирішила інакше. Відтанцювавши півроку у теплій та зручній залі, наприкінці лютого тренування в мене продовжилися у підвалі звичайної школи. Іншими словами, у бомбосховищі. Звісно ж, під звуки градів, бомб, авіаударів та обстрілів танцюється якось не дуже… Але я впевнена, що ми з командою обов’язково ще виступимо у Польщі, нехай і пізніше, після нашої перемоги, – вважає Софія.

На запитання, як виникла ідея станцювати для Tik-Tok біля Тернопільського ставу, дівчина відповідає, що подібні відео на вулиці знімає вже більше року. Софія жартує, що люди на все це дійство дивляться і реагують по-різному: комусь подобається, а хтось не розуміє, що вона таке дивне робить.

– Але такі речі популярні у соцмережах, і серед танцювального «світу» теж непогано виглядають. Ідея для мене не нова, а хореографію для танцю поблизу озера я придумала за п’ять хвилин у ванній кімнаті, пританцьовуючи з зубною щіткою у руці. Почула пісню (трек «Жальменіна» – прим.), і якось одразу мені на думку спали ці рухи. Потім ми прийшли до Острівця закоханих, бо це єдине місце, яке я тоді знала, і де міг бути красивий фон для зйомки. От і все… Навіть не думала, що відео так сподобається людям, – усміхається дівчина.

Наш будинок обстріляли зі «Смерчу»

Софія приїхала до Тернополя зі своїм хлопцем трохи менше двох тижнів тому. Говорить, що поїздка взагалі вийшла імпровізована, адже на збори мали не більше десяти хвилин.

– Збирати свою «тривожну» валізку я почала ще 24 лютого. Все туди поскидала відразу, як ми почули вибухи о 5-й ранку. Через декілька днів наш будинок обстріляли. Коли дізналась, що «гатили» зі «Смерчу», чесно, вжахнулась. Не могла у це повірити… Ми перейшли до бомбосховища. Воно, можна сказати, «лакшері», адже розміщувалось у підвалі школи, мало декілька кімнат і декілька виходів. Та мені там було найскладніше – дуже страшно і неспокійно, – пригадує Софія Кончицька.

Дівчина розповідає, що коли вирішили з хлопцем покинути Харків, то трохи поміняли речі місцями в рюкзаках, аби вмістились, і все.

Часу на роздуми не мали. Софія каже, що замовили таксі до вокзалу, яке коштувало, до речі, не так багато, як гадали – всього 213 гривень. Вона запевняє: у Харкові були й такі люди, що брали з пасажирів 1-2 тисячі гривень.

– Якби у мене запитали, яку найбезглуздішу річ я взяла з собою, то відповіла б – обруч, з яким завжди тренувалась. У рідному місті залишився і ноутбук, і всі речі, одяг… Натомість я кинула у рюкзак Амогуса, якого сама зшила (герой популярної відеогри – прим.), – сміється танцівниця.

Софія говорить, що її сім’я, на жаль, залишилась у Харкові. Вони не захотіли виїжджати навіть попри небезпеку.

– Коли наш будинок почали обстрілювати зі «Смерчу», моя бабця взагалі казала: «Я хочу телевізор дивитися, а не сидіти в коридорі! Пустіть мене до телевізора!» – розповідає дівчина.

Вперше лягли спати не під звуки вибухів…

Софія Кончицька із хлопцем вирушили до Тернополя, бо мали родичів, у яких могли зупинитися на час війни. В юнака тут живе рідний дядько.

– Ми їхали потягом «Інтерсіті», він трохи новіший і зручніший. Там хоча б було ліпше дихати, ніж у решті евакуаційних поїздів, але не швидкісних. Ми добирались до Тернополя 18 годин. Натомість, деякі люди їхали всередині до інших міст більш ніж 24 години. Пасажири сиділи буквально один на одному. А ще потяг зупинявся два рази на 1,5 години, бо була повітряна тривога, – каже Софія.

Дівчина згадує, що з Харкова до Полтави ще якось нормально їхали, а потім у Миргороді зайшла велика кількість іноземних студентів. Вони не розуміли ні української, ні російської мови.

– Я навіть англійською пробувала з ними поговорити. Та це було складно. Студенти родом, мабуть, з Південно-Африканської Республіки, бо чула від них щось схоже на німецьку мову, але не зовсім, – розказує Софія.

До Тернополя дівчина дісталась рано-вранці, на пероні їх зустріли хлопцеві родичі та забрали машиною до себе додому.

– Там ми вже вперше за два тижні нормально поїли і лягли спати не під звуки вибухів. А наступні два тижні я живу спокійно і добре. Це диво, що ми взагалі зараз у Тернополі! – вражена вона.

Знає кілька мов і вподобала став

Софія Кончицька ділиться, що розмовляє російською, розуміє та може вільно говорити українською та англійською.

– Українську мову я вивчила, ще коли вчилася в школі для складання ЗНО. Писати вмію гарно, а балакаю ще не ідеально. Рідний дядько мого хлопця, до якого ми поселилися, щодо слова «паляниця» каже: «Та в москаля так писок не скрутиться, щоб це сказати!». А я можу! – сміється дівчина.





Ще Софія недосконало знає німецьку, бо шість років тому складала з неї іспит. Може читати тексти, нескладними реченнями висловити якусь думку. Жартує, що у Німеччині виживе, але буде здаватись не дуже розумною людиною. Колись дівчина починала вчити іспанську, теж має початковий рівень. Софія розуміє білорусів і поляків, але відповісти їм не може.

Вона тепер теж тренується, майже щодня закидає відео розминки в Інстаграм.  

– Не знаю, на жаль, де у місті є танцювальні зали для бальної хореографії. Точно є один клуб. Але в мене зовсім немає речей. Я виїхала з Харкова з одним рюкзаком. Все, що туди поклала: білизну, футболку, трохи грошей і документи, воду, мінімум їжі у потяг, навушники, телефон і зарядку до нього. А, і виделку ще взяла! – розповідає танцівниця.

Тернопіль дівчині дуже сподобався, хоча ділиться, що не була ще в багатьох місцях, лише у центрі та біля озера. За словами Софії Кончицької, місто доволі сильно відрізняється від Харкова. Справа навіть не в мові…

– Харків більш схожий на серйозний мегаполіс з якогось фільму. А Тернопіль – атмосферніший, душевний, спокійний. Також Харків за моїми підрахунками десь у 3-4 рази точно більший за площею. Але у нас немає такого озера! Воно прекрасне! – на завершення вигукує Софія.