Пережив в'язницю НКВС і табори в Сибіру: історія 91-річного Ігоря Олещука, який досі ходить на роботу

• Тернополянина Ігоря Олещука відвідувачі музею політв’язнів у Тернополі жартома називають найцікавішим експонатом.
• Ігорю Олещуку майже 91 рік. Він народився 21 травня 1931 року. Та попри поважний вік ще ходить на роботу та проводить екскурсії.
• Життя Ігоря Олещука насичене і тяжке. В 15-річному віці його засудили до таборів за діяльність в лавах ОУН.

Сьогодні, 15 травня, у День пам’яті жертв політичних репресій розповідаємо його історію.

Ігор Олещук охоче розповів журналісту «20 хвилин» про буремні 40-ві роки, зустріч з німцями, всім років заслання, початок роботи в музеї та поділився своїм секретом довголіття.

Розповідає пан Олещук захопливо, ніби ті події були вчора.

Зустрічали німців, як визволителів

Чоловік народився в 1931 році у селі Чорний ліс, що неподалік Збаража в селянській родині. Батьки Ігоря Олещука брали участь у визвольній боротьбі за незалежність України.

Знімок з односельчанами

Згадує пан Олещук і події 1939 року, коли до його рідного села увійшла Радянська армія.

– Полями їхали танки, це була осінь. Односельці зібралися на своєрідному зібранні, а я прийшов у вишитій сорочці. Тоді дядько сказав мені: «Ти не показуй її більшовикам, бо вони сорочок не люблять». І я повернувся, – каже пан Олещук. – Потім до нас в хату зайшли солдати з будьоновками на головах і гвинтівками, які тримали на мотузках, а не ременях, вигляд мали кепський ті солдати. Питали, де ховаються польські пани.

Коли родичі та односельчани вгощали солдат яблуками або водою, ті одразу нічого не брали і спочатку казали пробувати місцевим жителям, остерігалися, що їх отруять.

Пан Олещук в оточенні друзів-однодумців

А в липні 1941 року у село ввійшли німці. Спочатку в село заїхали шестеро солдат на мотоциклах.

– Одягнені вони були дуже гарно. Моя мама нарвала полуниці на городі та пригостила їх. Вони охоче прийняли їх і поїхали далі. А ми ж їх зустрічали як переможців, тому що більшовики за два роки репресували дуже багато місцевих мешканців. Ми стомилися від того життя під їхньою владою, — розповідає пан Олещук.

Ігор Олещук пояснив, чому й досі про дивізію СС «Галичина» ставлення неоднозначне.

– Річ в тому, що вступали в дивізію не задля того, щоб воювати за німецьку державу, а для того, щоб оволодіти зброєю і боротися за незалежну Україну. Бо тоді держави ми не мали, а нас просто нищили, — каже чоловік.

У пана Ігоря було семеро двоюрідних братів та сестер. Всі вони після завершення Другої Світової сиділи в криївках і продовжували боротьбу проти радянської влади. Одна з сестер в криївці застрелилася, а ще одна відсиділа в тюрмі.

Про вступ до лав ОУН та викриття

У другій половині 40-х років до 14-річного хлопця почали навідуватися ОУНівці, які приносили йому спочатку твори Шевченка, підпільні журнали, а пізніше Ігор Олещук вивчив декалог ОУН та «Молитву українського націоналіста».

А коли йому виповнилося 15 років, хлопець прийняв присягу на вірність ОУН і вступив до лав повстанців, мав псевдонім «Грушка».

В обов’язки пана Олещука входило написання щомісячних звітів: кого влада підозрює, в кого була ревізія, який настрій серед населення. В 1947 році біля Збаража радянська влада викрила одну з криївок, де була документація, серед якої і звіти Ігоря Олещука.

Викрили чоловіка не одразу, лише за почерком у шкільних контрольних вдалося встановити, що «Грушка» - це і є Ігор Олещук.

– Мене дві години били, відливали водою та агітували, щоб я працював на радянську владу, – пригадує чоловік. – Потім солдати НКВС розпитували про друзів, колег, родину. Та я нічого не казав.

В 1948 році чоловіка привезли в Тернопіль. У в’язниці НКВС просидів три тижні. 22 листопада 1948 відбувся суд, на якому пан Олещук і почув вирок – 25 років таборів суворого режиму у Воркуті.

– Прибули у Воркуту ми в січні 1949 році. Надворі був сильний мороз. Перед нами виступив одразу начальник табору та сказав, що тут нас можуть грабувати і ми нічого з тим не зробимо. Так і  сталося. В перший же день нас, нових в’язнів, пограбували, — пригадує співрозмовник.

Вже після смерті Сталіна в 1953 в радянських таборах відбулася хвиля протестів. В’язні табору, де відбував покарання Ігор Олещук, також об’єдналися і перестали виконувати план з видобутку вугілля.

Про роботу в музеї та секрет довголіття

Як розповідає колишній політв’язень, радянську владу фактично змусили піти на послаблення. А в 1954 році термін відбування покарання чоловіку скоротили з 25 років до восьми, з яких на той час він відсидів вже шість.

А потім чоловік приїхав в Україну і мав низку робіт в Збаражі та Тернополі, адже працювати потрібно було.

– Була біда. Коли приїхав з Воркути, побачив хворого тата і брата, сестра навчалася в школі, а мама працювала в колгоспі. При тому всьому потрібно було здавати зерно,  м’ясо, молоко, тощо, — розповідає Ігор Олещук.

В жовтні 1996 року відомий тернополянин Ігор Ґерета заснував Музей політичних в’язнів у Тернополі, на його відкритті Ігор Олещук підійшов до пана Ґерети і попросився працювати там.

– Я знав Ґерету досить довгий час, тому він дав згоду на моє прохання, — пригадує він.

Чоловік працює в музеї вже понад 25 років і є одним з його співзасновників.

На питання, в чому ж секрет такого довголіття, Ігор Олещук відповідає скромно.

– Я просто люблю життя. Стараюся правильно харчуватися і робити зарядку щодня. Ну і стіни музею дають мені сили, – підсумував він.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.