Айтішник, снайпер, артилерист: історія військовослужбовця з Тернополя
За час війни з росією він приміряв дві військові спеціальності — снайпера і артилериста, а свою цивільну спеціальність айтішника зараз застосовує для вдосконалення безпечної роботи в артилерії.
Знайомтеся, наш герой, номер обслуги гарматного розрахунку Тернопільської артбригади, на псевдо Шева. 34-річний успішний підприємець став на захист Батьківщини, вважаючи це своїм головним обов'язком.
Бізнес почекає: війна
Закарбовані у пам'яті слова присяги, яку він склав в на строковій службі, спонукали його залишити цивільне життя, бізнес — магазин комп'ютерної техніки, і піти в військкомат, щоб виконувати свій основний обов'язок — захищати Батьківщину, територію, мову.
Тому 24-те лютого було сплановане чітко: робота, передача справ на напарника і військкомат.
— Бізнес можна завжди відновити, — каже, — а особливо мою професійну сферу, якій присвятив більше 15 років.
В АТО Шева служив в комендатурі швидкого реагування на посаді снайпера. А в артилерію потрапив, не знаючи нічого про неї. Тож почав опановувати новий напрямок.
— З такими навичками не народжуються, тому, звісно, перші тижні ми інтенсивно навчалися, багато часу проводили на полігонах, — пригадує співрозмовник, зізнаючись, що хотів тоді потрапити в підрозділи за уже набутою спеціальністю. — Снайперська гвинтівка і гаубиця — це дві різні речі, це зовсім різні напрямки, але я прийшов захищати Батьківщину і був готовий до усіх методів. Мої побратими-снайпери з АТО теж розкидані по різних підрозділах.
Навчання — в бою
Його посада тепер — номер розрахунку на гаубиці “Три сімки”. Підрозділ Шеви пройшов весь периметр бойових дій: північ, схід, південь. Розпочинали з оборони столиці ще на старому обладнанні. Потім прийшла допомога з-за кордону і команду переозброїли. Знову — навчання, а далі — донецький напрямок. За час війни брали участь і в наступальних діях, і в обороні. Інтенсивність боїв залежала від розвитку війни, каже.
— Захист Київщини — це було навчання в бою, — порівнює етапи війни Шева, — тоді ще не було такого чіткого злагодження між підрозділами, але мотивація зашкалювала, не думали про себе, лиш про те, щоб здобути перемогу.
І так, без ротацій, — два роки. За інтенсивністю для підрозділу найважчим був Південь. Там зосереджувалися великі скупчення ворожої артилерії. Перекривали великі частини фронту, бували дуже близько до ворога, за ними полювали, а вони відпрацьовували цілі навіть в тилу ворога. Були втрати і в підрозділі, і в розрахунку… Це ж — війна, каже.
— Ми живемо війною без відпочинку день в день в складі розрахунку виконуємо бойові завдання, робимо чорнову роботу, виконавці найнижчої ланки, — характеризує щоденні обов'язки Шева. — Відпустки були, але ми розуміємо, що в той час більше роботи припадає на колектив. Треба і снаряди складати, і окопи копати, та так, щоб тебе не бачили, бо «пташки» літають зграями. От якби влада так працювала, то війна б уже скінчилася.
Страх — не стати тягарем
Гарматний розрахунок — це маленька сім'я, хлопці разом проводять весь час, а часто й дуже тісно: у ямах 1х2 метри. Нерідко потрапляли під тривалі обстріли. Роботу в команді Шева прирівнює до комп'ютерного сервісу: «один не вистрелить з гармати», це — специфіка артилерії — командна робота.
При чому робити треба все швидко: і вистрілити, і замаскуватись. Каже, що за добу випускали і по 180 снарядів.
— Але стріляємо не тільки ми, а й по нас, — уточнює Шева, — переживали разом навіть тригодинні обстріли. Неподалік від нас, метрів за 15, падала авіабомба, нас присипало, поглушило.
Ворожа артилерія, реактивна артилерія, авіація, бомби-каби, касетні боєприпаси — і це ще не повний перелік того, з чим прийшов ворог на нашу землю. Фосфор бачать тепер рідше, раніше часто феєрверки з ним хлопці спостерігали над лінією зіткнення у Донеччині. Натомість окупант застосовує так звані “запальнички”, що випалюють все довкола. На уточнення щодо реальної обстановки на фронті Шева реагує з подивом. Не вірить, що є люди, які не розуміють, що насправді відбувається у зоні бойових дій.
— Небезпеку відчували завжди, а панічного страху — ніколи, — продовжує Шева. — У нас сильний підрозділ, ніхто не панікує. Це — такі люди, з якими можна воювати.
А до запитань про страх додає:
— Найбільший страх — не стати комусь обузою, і кожен розуміє, що він — на війні,— аналізує артилерист, — в половини людей тут уже проблеми зі здоров'ям, треба відновлюватися, але і це не на часі… Як пішов в армію, не бачиш кінця, треба просто робити щось корисне.
Комп'ютеризують армію
Результати роботи — ворожа техніка різного гатунку, в тому числі і артилерія, і тяжка вогнеметна система, і жива сила, усе накривають вогнем, каже, що і не перерахувати зараз. Було, що за прихід цілу роту накрили і звідти вже ніхто не вийшов. Про все це Шева розповідає неохоче. Вважає службу звичайною рутинною роботою. І не прагне геройства. Більшим досягненням виділяє вдосконалення армії, над яким працює з побратимами. Далі розповів про їхні унікальні розробки
— Крім виконання бойових завдань з колегою електриком продумуємо автоматизацію роботи в армії, — ділиться програміст. — У нас кожна людина має цінний досвід з цивільного життя, який переносить сюди. Наприклад, щоб не використовувати рацію, у нас є прописана спеціальна програма, і з будь-якого місця командир керує розрахунком, не прив’язуючись до радіозв'язку. Я програмую, це — моя робота, ще з одним волонтером переробили програму та розробили повну автоматизацію робочого місця. Усе — комп’ютеризовано: облік стрільби, передача даних.
Це, на думку Шеви, посилює безпеку. Шкодує, лише про те, що реалізував ідею лиш тепер. Робить все в польових умовах: писати в бліндажі немає можливості і для вдосконалення системи потрібен час, каже. Розробку вважає спільною. Над нею працювала ціла команда. Поєднання талантів і навичок побратимів це — ідеальна вогнева позиція, вважає Шева.
Жити — не лише для себе
Вдома Шеву чекає дружина з сином, батьки. Шева пішов воювати, коли дитині було два рочки, а незабаром виповниться п’ять.
З дружиною переписується в месенджерах постійно, з сином спілкується рідше: раз в тиждень — про справи у садочку, досягнення.
— Не хочу емоційно прив'язувати дитину до себе, бо, не дай Бог, щось зі мною станеться…
До смерті Шева відноситься по-філософськи, каже, що велике значення має, як саме людина помирає. Вважає, що жити треба не тільки для себе, а й для інших.
— Як християнин, маю певний виділений Богом проміжок, — підсумовує військовослужбовець, — хочу пройти той шлях з максимальною користю.
Тут можна було б завершити розмову, якби співрозмовник не пригадав декілька епізодів:
— Бог рятує нас не раз, хтось вважає повезло, а я в цьому вбачаю інше, — каже. —
І прикладів — достатньо. Їхали якось відпрацювати одну ціль і командир раптово повернув в інший бік, а там, де ми мали бути за хвилину, прилітає. Коли ми його запитували, чому він повернув, казав, що ніяк не може пояснити цього. Або прилетів біля нас снаряд і не розірвався. Як вістун — дав втекти, а потім нашу позицію зруйнували вщент…
Щиро віримо, що усі ці щасливі історії незабаром почує синочок з перших уст, міцно обійнявши свого татка.
Що кажуть колеги по службі?
Людина з великим військовим досвідом, друг, порадник, права рука. Так говорить про колегу його командир на псевдо Старий, з яким разом служать уже майже два роки.
— Я в підрозділ прийшов, не маючи військового досвіду, відразу зрозумів, що на Шеву можна покластися: поміркований, стриманий, розумний, — щиро характеризує товариша командир. — Це — війна, кожен день — непередбачуваний, на всі виклики Шева реагує адекватно, виважено, спокійно, професійно. Йому можна доручити будь-яку роботу і завжди цікаво прислухатися його думки.
Навіть у найскладніших ситуаціях, за словами колег, Шева знаходить вихід, спираючись на власний досвід і обдумані рішення. У колективі Шеви завжди панує позитивна атмосфера. Він підтримує товаришів, мотивує і завжди готовий допомогти. Його оптимізм, енергія, прониклива врівноваженість заряджають всіх навколо позитивом та вірою в успіх.
Читайте також: Поцілив у «ланцет» із автомата — артилерист зберіг життя побратимів і техніку
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
Ігор Кравець
українка
Талі
Надя