Школяр в Нью-Йорку зібрав 3000 пар шкарпеток для ЗСУ

18-річний нащадок лемків з Тернопільщини, який народився і живе США, три роки поспіль організовує збір теплих вовняних шкарпеток для українських Захисників.
Ідея зародилася, коли Юліян побачив фото, опубліковане Міністерством оборони України: солдат грів босі ноги до окопної свічки.
Фото розірвало душу
Свій волонтерський шлях Юліян Длябога розпочав у дев’ятому класі, на першому курсі середньої школи Regis High School, у свої 15 років.
— Це було на Святий Вечір, вкінці першого року великої війни, я був за тисячі миль від війни, але те зображення розірвало душу, розбудило в мені бажання діяти, — натхненно ділиться ініціатор проєкту. — Подумав, що навіть пара шкарпеток може змінити життя на передовій. У холодних окопах, де немає можливості висушити чи поміняти взуття, це має величезне значення.
Перші кроки до втілення задуму були непростими. Юліян звернувся до адміністрації своєї католицької школи в Нью-Йорку з ідеєю організувати збір для українських військових. Єдиною умовою, яку він висунув, — шкарпетки мали теплими, зберігати комфорт навіть у вологих умовах.
«Що я можу зробити тут, щоб допомогти Захисникам України?» — це питання стало ключовим у його проєкті, який об’єднав цілу спільноту.
Минулого тижня Юліян разом із мамою Оксаною, уродженкою Тернополя, відправив уже третю партію допомоги. За майже три роки 3000 пар шкарпеток потрапили до українських захисників.
Став «дитиною України»
Католицька школа для хлопців Мангеттена швидко відгукнулася на ініціативу. Вчителі, адміністрація, однокласники, сусіди — всі об’єдналися навколо благородної справи. «Це ж не гроші, це шкарпетки — це більш зворушливо,» — казали у школі. Він звернувся до компаній, які виготовляють теплі шкарпетки, розповів їм про ініціативу і попросив підтримки. Деякі з них з радістю долучилися, і до акції приєдналися навіть ті, хто раніше не знав про війну в Україні. За перший рік проєкту вдалося зібрати 784 пари.
На наступний рік ініціативу продовжили. Результат другого року збору — 1114 пар.
— Ніхто не знав, коли війна закінчиться, тому ми продовжували діяти, — розповідає Юліян.
Щороку його акція тривала впродовж тижня, і кожного разу в останній день адміністрація дозволяла учням приходити до школи в довільному одязі, якщо вони приносили шкарпетки.
— Це була символічна підтримка, і це працювало, — усміхається хлопець.
Цього року, на останньому курсі, Юліян почав збір ще у жовтні. Усі охочі могли принести шкарпетки, а результатом стало ще 1008 пар. Загалом, за три роки акції, школяреві вдалося зібрати близько трьох тисяч пар теплих шкарпеток для українських Захисників.
Школа відзначила його званням «Ukraine Kid» — дитини України. Юліян також має честь читати молитву за Україну під час щотижневого Богослужіння. Раніше ці молитви були за папу чи кардиналів, але тепер є окрема молитва за Україну, яка звучить з його уст двома мовами перед усією шкільною спільнотою.
— Це неймовірна відповідальність і гордість для мене, — зізнається хлопець.
«Я їх торкався!»
Пакунки родина юного волонтера передає через маминого однокласника Валерія — офіцера у відставці, його син, підполковник, служить у гарячих точках.
— Мама зателефонувала йому, розповіла про проєкт, — згадує Юліян. — Валерій сказав: «Пересилайте сюди — ми доставимо»,
Упродовж трьох років величезні пакунки вирушали з Нью-Йорка через логістичну компанію. Останній набір шкарпеток вже передали військовим на Заході України, звідки їх доставлять на передову. Серед отримувачів цих теплих пакунків були й бійці під Бахмутом.
— Ми маємо фотографії, які передали солдати дякуючи за шкарпетки, — ділиться Юліян.
Для забезпечення доставки родина залучила українські «кредитівки» — кредитні спілки в США.
— Українська громада тут допомагає гуманітарно та фінансово, — додає батько хлопця. — Вони завжди готові долучитися.
Отримавши фото від військових, Юліян показав їх дирекції школи:
— Я хотів, щоб вони побачили результат нашої роботи, — зізнається хлопець. — Це були ті шкарпетки, яких я торкався, і тепер вони гріють ноги наших Захисників. Я дуже цим горджуся.
Доброчинність — не єдиний спосіб, у який Юліян підтримує Україну. Батько розповів, що син у школі підготував дослідження про Голодомор для проєкту європейської історії, зібравши архівні матеріали й створивши роботу на 22 сторінки. А нещодавно Юліян взяв участь у конференції Ягеллонського університету, де виступив із монографією про українських біженців.
«Привид з Києва» у Мангеттені
Юліян, хоч і народився та виріс у США, відчуває глибокий зв’язок із рідною землею своїх предків. Його батько, Ігор, народився у Великобританії в родині українських емігрантів, його корені походять з Лемківщини біля Перемишля, а мама, лемкиня, родом із Тернопільщини, 30 років тому переїхала у США.
Юліян охрещений у соборі в Тернополі.
— Навіть якщо я не виріс в Україні, вона — в моєму серці, — говорить хлопець. Останнього разу він відвідував мамину батьківщину, село Ходачків у 2018 році.
— Пам’ятаю бабцю, хату, красивий напівзруйнований костел, школу, де вчилася мама, магазин, який називають «склеп», там малим купував морозиво і сік, — з особливим теплом пригадує Юліян. — І дуже полюбив тернопільський квас, ніде більше такого не куштував.
Ці теплі спогади ще більше загострилися, коли почалася війна.
— Ніколи не забуду, як мама плакала перед телевізором, коли росія почала бомбити Україну, — згадує Юліян. — Я тоді був на канікулах. Пам’ятаю, як написав тренеру з баскетболу, що запізнюся, бо в нашій хаті — жах.
Згодом, на баскетбольних іграх, коли оголошували ім’я Юліяна, а за традицією до імені додають якусь особливість, характерну рису, його називали «Привидом з Києва» на честь зібраного образу бомбардувальника, який прославився на весь світ.
— Я це сприйняв дуже близько до серця, — радісно та зворушено ділиться волонтер. — Приємно, коли на четвертому курсі середньої школи до мене підходять і кажуть: «Ми знаємо тебе», і все це завдяки підтримці України.
Юліян уже закінчує школу, де, до речі, очолює Слов’янське товариство, а далі планує вступ до католицького університету, щоб знайти однодумців та більше допомагати Україні.
— Не знаю, як складеться доля наступні чотири роки, адже це буде нове оточення, без батьків, — розмірковує про наміри, — але я впевнений, що моя допомога для України буде продовжуватися.
Читайте також: Пише докторську на «нулі»: науковець, педагог, психолог, юрист з Тернопільщини тримає оборону на передовій
Стежте за новинами Тернополя у Telegram.
STAL
Oksana
Виталий Кравченко
Галина Олехова