“Скільки себе пам’ятаю, завжди стягував все старовинне”. Тернопільський студент відкрив етно-музей у дідовій хаті

Студент тернопільського медуніверситету 23-річний Едуард Крутько заснував у своєму рідному селі Козубівка на Полтавщині музей “Древо”. Хлопець цікавиться етнографією, колекціонує старовинні речі, а нещодавно отримав відзнаку імені Олександра Капіноса - загиблого майданівця з Тернопільщини.

Проект Едуарда Крутька під назвою «Ой, зійдімося, роде» переміг з-поміж 26 проектів, поданих на конкурс. На його реалізацію студент отримав 15 тисяч гривень.

Про відзнаку, створення музею і те, як йому вдається поєднувати навчання на медика та захоплення етнографією Едуард розповів у інтерв’ю “RIA плюс” і "20 хвилин".

- Як виникла ідея зі створенням музею?

- Спершу у мене не було у планах музею. Я просто збирав старовинні речі, рятував ті, що пропадали. Вишиті рушники, сорочки, різні глечики  збирав серед родичів, сусідів. Багато хто віддавав старожитності, коли помирали їхні родичі. І так у мене назбиралася колекція. Потім почав задумуватися над тим, щоб зробити виставку, показати це все людям.

Загалом збирати старожитності я почав ще зі шкільного віку. Скільки себе пам’ятаю, завжди стягував все старовинне. А три роки тому серйозніше зайнявся етнографією. Дідусь з бабусею повмирали, їх хата стояла пусткою і ось я вирішив зробити там музей чи виставку. Я взагалі тоді не знав як це робити, досвіду не мав, ні знань відповідних.

- Хто вам допомагав?

- Спершу я зробив найпростіше, - одну кімнату побілив, виніс меблі та інші речі.  На стінах розвісив рушники, розставив глечики, встановив манекен з одягом. А потім вирішив, що треба музей зробити більшим, обірвав шпалери. Грошей не було, трохи допомагали батьки. І в принципі і витрат великих не було. На той чай я вчився в коледжі в Лубнах. І вже коли хата стала схожа на невеликий музей, ми разом з моїми друзями ГО “Твій світ” вирішили зробити свято в селі. Вони готові були профінансувати. Також помогли друзі з Молодого Народного Руху.

Ми провели свято в Козубівці і презентували громаді цей музей. В рамках фестивалю ми поміняли в кімнаті проводку, встановили професійні лампи, придбали декілька манекенів, трохи коштів вклали у ремонт. Це свято переросло у етно-фестиваль “Під дідовими липами”, який проводять у Козубівці в кінці липня на початку серпня. На свято запросили музичні колективи з хорольського району. Організували зону фудкорту, щоб люди, які приїхали, могли поїсти. Жінки наварили борщу, наробили вареників, змогли якусь копійку собі заробити. Може, це свято було  трохи примітивне, але на рівні села, де рідко щось відбувається, це було дуже гарно.

Додам, що я б не міг зібрати цей музей, якби люди не дарували мені старовинні речі, бо нині вони недешеві. Одні приносять сімейні фото, дехто жертвує кошти. Серед меценатів є народний артист України Іван Бернадський, який живе і працює у США. Він зацікавився історією нашого музею, за його підтримки ми відкрили один зал. Подарував для музею декілька речей зі своєї колекції, які родом з Хорольщини.

- Скільки експонатів є у музеї? Розкажіть про них?

- Музей налічує кілька сотень експонатів. На зимових канікулах я провів перепис цих речей, завів інвентарну книгу. Текстилю є більше 300 одиниць: сорочки, рушники, пояси, крайки, спідниці, плахти, керсети, жупани. А також прикраси: намиста, серги, обручки.

Найбільш цінними для мене в цій колекції є вишиті сорочки ще моєї прапрабабусі. Цим сорочкам понад 100 років. Більшість речей у колекції - дореволюційні, до 1917 року. Загалом сорочки вишивали до 30-х років, потім ця традиція почала відходити. Після війни взагалі було тільки те, що лишилося в якоїсь бабусі. З приходом Союзу це все вважалося проявом українства, люди боялися, та й повмирали ті, які це все творили. Пішли найцінніші зразки - їх понищили, спалили. Традиція вишиття померла. Зараз вона відновлюється, але дуже слабо. Якщо люди вишивають, то це не автентичні візерунки. Наприклад, маки. Їх  колись ніколи не вишивали, не вплітали у вінки. Це містичні квіти, їх вважають квітами вічного сну.  Вишивка хрестиком по великому рахунку до наших традицій теж стосунку не має. У кінці ХIX- початку XX століття почалася мода на хрестик - з’явилися піксельні троянди, червоно-чорні візерунки. І ось ці розетки витіснили всі давні архаїчні техніки.

- Які ще речі можна побачити в музеї?

- Я зібрав великий фотоархів – близько 500 світлин. Колекціоную фото зі свого села, Хорольського району і Полтавщини загалом. Водночас збираю відомості про людей, хто там раніше жив, хто воював у Першій світовій війні, з ким відбувалися цікаві історії. Ще в експозиції музею є церковні речі, кожна з яких має свою історію. В нас в сусідньому селі була церква, в якій мій прадід був старостою. Він постраждав через віру в Бога, його вбили. А церкву в 30-х роках радянська влада зруйнувала. І деякі речі людям вдалося рознести по хатах і врятувати. Потім, коли у 1946 році почала діяти підпільна церква, люди почали туди це все зносити. І зараз наш священик дещо віддав мені, - те що виходить із вжитку. Це декілька старих книг, тріснутий дзвін, декілька ікон, ризи, граматки.

Є в музеї також сімейні ікони, які врятував мій прадід по бабусиній лінії. Коли в нашому селі руйнували церкву, ікони побили і повикидали, потім збиралися їх спалити. І прадід вночі пішов і позбирав ці знищені ікони. Деякі з них залишилися у нас до цих днів. Є ікона Везнесіння розбита посередині молотком. Є ще одна - порубана сокирою. Ці ікони цінні, як пам’ятки мистецтва, бо вони мальовані. А також вони мають історію, бо мали бути знищені, але збереглися. У музеї є тематичний куточок, де показані тематичні речі, саме церковні.

Ще у експозиції є старі монети, грошові знаки - від царських часів до перших грошей незалежної України. Деякі старі меблі - скрині, лави, старий стіл, мисники. Є багато кераміки, картин сільських художників-примітивістів.

- Чи часто приїжджають на екскурсії до музею?

- На екскурсії приїжджають вихідці нашого села, з Хорольщини. Їм це так подобається, бо вони можуть торкнутися до історії. Дехто впізнає на фотографіях своїх бабусь, дідусів, родичів. До речі, є історія пов’язана з Тернополем. До мене звернулася жінка, яка все життя прожила в Тернополі, а її батьки з Козубівки. Сюди вона колись приїжджала на канікули до дідуся і бабусі. І їй дуже хотілося поїхати в село, де вона не була десятками років. Вона телефонує мені, плаче і розповідає: “Я ваша підписниця на сторінці у “Фейсбуці” і кожен ваш допис, кожне фото для мене, як ковток повітря. Я бачу знайомі краєвиди, впізнаю людей”. Пані Ольга приїжджала до нас цього літа, побувала в музеї, відвідала батьківську хату.

Я започаткував сторінку у «Фейсбуці» - «Етнографічна збірка «Древо», на ній виставляю фотографії, підписую як звати зображених на них людей. Серед них багато хто впізнає своїх родичів. Таким чином відгукнулися багато вихідців з Козубівки, Хорольщини, котрі нині проживають у Німеччині, Ізраїлі, Польщі, Чехії.

- Заняття музеєм забирає багато часу. Як вдається поєднувати це з навчанням у медуніверситеті?

- Я навчаюся на п’ятому курсі медуніверситету. Часу дуже бракує, бо навчання на медика вимагає багато зусиль. Коли я вирішив, що буду лікарем, ще не задумувався про музей. Моя бабуся працювала медсестрою, сусіди наші медики. Я бачив, як вони цим займаються, вони мене вчили, мені це було цікаво. Я себе не уявляв у іншій професії. Зараз планую пов’язати своє життя з хірургією. Захоплення етнографією та музей навчанню не заважають. Я навчився це поєднувати. Медицина - складна наука, іноді виснажує і морально, і фізично. Часто бачиш хворих, нещасних. І щоб якось себе розрадити, відволіктися, в мене є мій музей і моє хобі. Коли я дуже багато уваги приділяю музею, це теж затягує, вичерпуються ідеї. Тоді я переключаюся на медицину.

До речі, поки я у Тернополі на навчанні, музеєм опікуються батьки. Зима - сезон затишшя. За цей час  проводжу перепис, провітрюю експонати від молі, доробляю ремонти. Також щось дізнаюся, планую, шукаю. Щоб це робити, мені не треба постійно сидіти в селі.

- Розкажіть про відзнаку ім. Олександра Капіноса?

- Я побачив в інтернеті оголошення про такий конкурс і вирішив взяти участь. В результаті мій проект переміг. Його реалізація тривала з 11 жовтня до 3 листопада 2018 року. Я провів експедицію  в Хорольському районі, - запис пісень, обрядів, навчання з дітьми в школі з етнографії. Ми показували народний костюм, проводили майстер-класи з вишивання хорольської герсетки (квітки) на грудях. Заключний захід - вечір спомину. Хеловін чуже для нас свято, в нас є День святого Луки. І саме в цей день поминали всіх померлих. Ми вирішили зробити такий вечір-спомин і згадати, як жили наші предки, які  у них були традиції, що вони одягали, що співали. В рамках заходу Козубівку відвідували родичі Сашка Капіноса - мама, сестра і дівчина. Ми заклали молодий яблуневий сад, бо такий сад в себе вдома на Кременеччині посадив і Сашко. Де Тернопільщина, де Полтавщина, а ідеї відродження української культури, духу у нас спільні і традиції теж спільні. На фоні цього ми і об’єдналися.

Я щасливий, що можу продовжити справу Сашка, адже його діяльність була подібна з моєю, - він цікавився історією рідного краю, проводив у своєму селі Дунаїв вечорниці, святкування Купала, гуртував навколо себе молодь. Доля в нього склалася таким чином, вже нічого не зміниш. Видно так йому було написано - в молодому віці все покинути. Але добре, що є однодумці і його родина продовжує ідеї свого сина.

- Як зберігати родинні традиції своїх дідів і бабусь? Що порадите усім внукам?

- Я б радив не забувати своє коріння. І справа не в тому, лишилася дідівська хата чи ні. Не забувати свою історію, розуміти якого ми роду, ким були наші предки. Це треба досліджувати, поки  ще живі бабусі і дідусі. Поїдьте на празник чи поминальні дні у село, звідки ви родом. Там є старенькі люди, розпитайте їх про свій рід, кого як звали, хто чим займався. В селі люди одне одного добре знають. І ви зрозумієте хто ви, які у вас коріння. Можливо, тоді у нас було б менше проблем із самоідентифікацією як нація, як країна. Можливо, у нас не було б війни, якби ми розуміли, хто ми і шанували свої традиції, не вважали це меншовартісним. Треба щоб свій рід шанували, пам'ятали, берегли сімейні речі - сорочки , рушники. Якщо не знаєте, що робити з такими речами і вони валяються, краще віддайте в музей чи колекціонеру. Також варто зберігати старовинні фотографії. Якщо в селі є старенька хата дідуся  і бабусі, яка пустує, зробіть щось на кшталт того, що я роблю. Попит на зелений туризм в Україні дуже великий. Головне туди вкласти мінімум, - приберіть, щоб було свіжо, і разом з друзями зробіть щось для себе та односельців. І це буде користь для суспільства і можливо, воно розростеться у більший проект. Немає грошей? Я ніколи тим не переймався. Ідея має бути від душі і знайдуться гроші та люди, які її підтримають. Головне, щоб була любов до цієї справи, тоді все вийде.

До речі, у Дітківцях Зборівського району тернополянка Марія Маладика започаткувала подібний проект. Їй залишилася старенька хата від дідуся і бабусі. Вона відновила цю хату, збирає старі речі. Ми познайомились на форумі з зеленомого туризму, спілкуємось, допомагаємо одне одному.

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.